Тиждень і один день

Тиждень і один день

– Ну чого ти? Це всього лише тиждень!
Всього лише! Не «всього лише», а ЦІЛИЙ тиждень! Оксана зітхнула. Саме цього тижня збіглося кілька вихідних, були такі плани, і ось, маєш: приїздить! Чоловікова мамця…
– Не дмися! Ти ж знаєш, мама не так часто приїздить і вже давно у нас не була… З дітьми побавиться, по господарству допоможе, – ніби виправдовувався чоловік.
– Та, звісно, хай їде! Буде, як в анекдоті: приїздить теща до зятя в гості. Той відчиняє двері і каже: «О, мамо, і надовго ви до нас?» – «Ну, поки не набридну!» – «То що, і чаю не поп’єте?»
Тепер уже він насупився.
– Не переживай, це ж про зятя! А у нас – свекруха! – втішила Оксана.
Схоже, відпочити не вдасться зовсім. По-перше, треба поприбирати у квартирі, і зробити це ретельно, а не просто позапихати все зайве у шафи (бо туди, ніби ненароком, свекрушенька теж неодмінно зазирне!) По-друге – приготувати щось смачненьке і, бажано, корисне (супи з концентратів чи магазинні пельмені тут не пройдуть). І на дивані вже не поваляєшся, бо хто ж вилежується серед білого дня? – тільки ледарі! А ще треба постійно бути «увімкнутою»: уважною, працьовитою, меткою і усміхненою тоді, як тобі хочеться щось розтрощити!!! – думала вона, рвучко перебираючи речі в шафі. Бо ж у цьому незмінному засмиканому светрі дефілювати перед свекрухою теж якось не випадає…
Насправді Оксана ніколи не сварилася зі свекрухою. Можливо, тому, що жили вони далеченько одна від одної: та – в своєму селі, а Оксана з чоловіком – у місті. І чоловікова мамця, як невістка її подумки іменувала, ніколи не дорікала їй за безлад у квартирі, не називала ледаркою чи нечупарою. Принаймні у вічі. Тож хвилюватися особливо нема про що, заспокоювала себе Оксана. Але ж таки хочеться справити гарне враження! Отже, прощавайте, законні вихідні! Хоча, які там вихідні у жінки з двома дітьми?
День свекрушиного прибуття від самого ранку обіцяв бути напруженим. Автобус із села чи то поламався, чи затримався, чоловік нервував, а вона трохи втішилася: нудний тиждень буде коротшим хоч на півдня. Чоловікова мамця прибула ближче до вечора і привезла з собою купу торбів, торбинок і пакунків, які одразу ж зайняли частину і без того тісної квартири. Довелося довгенько все устатковувати, свекруха метушилася, витягуючи нехитрі подарунки. Потім настала черга обіймів, поцілунків і розповіді про подорож автобусом, такої детальної, що нагадувала звіт. Оксана насилу гамувала роздратування.
– Прошу до столу! – перервала вона свекрушин монолог.
– Як давно ми так не збиралися! – зауважив чоловік, коли у чашках запарував духмяний чай. Дивно, але діти не бешкетували за столом, і це додавало якоїсь урочистості.
– А хто ж вам боронить щодня так збиратися? – здивувалася свекруха.
– Ви що, забули? Ми ж на роботі цілий день, а діти в садочку і в школі, – нагадала Оксана.
– Але ж увечері приходите? От і вечеряйте всі разом. Це дуже потрібно, особливо дітям… А то кожен у своєму кутку, або ушнипитеся в телевізор – і побалакати ніколи…
Ще й повчати буде! Схоже, треба запасатися витримкою, подумала Оксана.
– Гаразд, поки ви тут – будемо вечеряти разом! – запевнив чоловік.
По обіді свекруха зібралася помити посуд, проте Оксана не дозволила.
– Ідіть, відпочиньте з дороги! – сказала тоном, що не допускав заперечень, і відправила чоловікову мамцю дивитися телевізор. Не тому, що їй так уже хотілося щось робити, просто дуже не любила, щоб хтось хазяйнував у неї на кухні.
Перший день потроху добіг свого кінця.
– Ну що, я була достатньо гостинною? – запитала Оксана чоловіка, коли всі вже вклалися спати.
– Так. І тобі дуже пасує цей костюмчик. Чого ти його досі не носила?
– Буду носити, – погодилась вона і подумала: ого, мабуть, той светр і справді вже був жахливий, якщо після нього звичайний спортивник виглядає круто.
Уранці Оксана прокинулася від незвичних апетитних пахощів. Вона накинула халат і почалапала на кухню. Там на плиті шкварчало, парувало і булькало, а над тим усім серед клубів пари чаклувала свекруха.
– Чого це ви так рано? – позіхаючи, запитала Оксана, невдоволена, що її випередили.
– Ой, ми в селі звикли рано вставати! – солодко усміхнулася чоловікова мамця. – Давай, думаю, приготую щось смачненьке! А ти відпочинь… Мабуть, стомлюєшся ж?
Ага, «відпочинь!» Так і не промине тицьнути, що, мовляв, я ось яка роботяща, а ти – ледащо!
– Варили б у мультиварці, а то он скільки пари – так і шпалери поцвітуть! – відповіла Оксана холодно і побрела у ванну.
Увімкнула світло і зупинилася, неприємно вражена. У стаканчик до її з чоловіком зубних щіток нахабно присусідилася ще одна, а на вішачку поверх їхніх рушників маячив барвистими квітами свекрушин. Оксана рішуче перевісила рушник і переклала щітку в інше місце: зрештою, існує якийсь особистий простір, порушувати який будь-кому – зась!
День тягнувся незвично довго. Чоловік усе ніяк не міг наговоритися зі своєю мамцею. Оксана спершу намагалася підтримувати розмову, але згодом занудьгувала, залишила їх і взялася до своїх справ. Аж ось почула, що обоє про щось сперечаються стишеним голосом. «Мене обговорюють, не інакше!» – нашорошила вона вуха. Прислухалася і зрозуміла: свекруха виправдовувалась, що не вміє користуватися мультиваркою…
Третього дня чоловік із мамцею вирушили в торговий центр. Діти теж напросилися з бабусею, і Оксана особливо не заперечувала. Їсти свекруха наварила ледь не на увесь тиждень, тож усілася на дивані і чи не вперше за довгий час просто дивилася телевізор. Не зчулася, як і вечір настав. Невдовзі і сімейка повернулася.
– Ну що, нагулялися нарешті? – напустила на себе суворості Оксана.
– Ох, нагулялися! Ледь не всю пенсію потратила! – невідомо чому раділа свекруха. – Ось кофтинки дітям купила новенькі, а то в їхніх рукави вже короткі…
«І додивилася ж! Ну справді, може, трохи закороткі, але як ти за тим встигнеш, коли діти ростуть, як з води?» – подумала Оксана.
– І смачненького трохи на гостинець… – витягла свекруха цілий пакет усілякого печива та смаколиків.
Оксану трохи зачепило, що дітлахи аж танцювали навколо бабусі.
– Ми не даємо їм стільки солодкого, – сказала невдоволено. Хай би для себе щось купила, а у дітей є батьки! – подумала і знітилася: справді, собі свекруха не придбала нічого…
Наступного ранку Оксана таки змусила себе устати раніше. Навшпиньках, щоб нікого не розбудити, вийшла зі спальні і зашпорталася від несподіванки: діти сиділи, притулившись до бабусі, і роздивлялися альбом із фотографіями.
– Оце ваш тато, коли був маленький…
– Що це ви робите? – здивувалася Оксана.
– Фотки дивимось! – повідомила малеча. – А чого ти нам ніколи їх не показувала?
– Хіба вам це цікаво? Вас від комп’ютера не відірвеш! – не дуже впевнено заявила Оксана.
– А ти розкажи так, щоб було цікаво, – порадила свекруха. – Треба, щоб діти знали свій рід, діда, бабу… Он скільки фотографій, узяли б та й подивилися… Хто ж їм розкаже, як не ви?
– Тут за день так набігаєшся, як білка в колесі, що тільки роздивлятися і розказувати, – огризнулася Оксана. Мало того, що постійно перечіпаєшся через її бебехи, так ще й порядки свої заводить, як сама хоче! – обурилася вона, але якось мляво. Невже встигла звикнути до свекрушиної присутності?
Мабуть, таки звикла. Поступово Оксана навіть відчула деякі переваги: у неї з’явився вільний час, якого їй так бракувало. Вона стала люб’язнішою до чоловікової мамці, вислуховувала її спогади та рецепти і ловила себе на тому, що робить це не тільки з поблажливості. І ці посиденьки за столом щовечора вже не здавалися їй чимось примусовим чи безглуздим: від них віяло забутим теплом і родинним затишком. Тож, коли свекруха якось витягла із закутка і почала перебирати свої торби, Оксана спершу не зрозуміла.
– Що це ви затіяли?
– Так їхати ж уже завтра! І так цілий тиждень у вас гостювала…
– Як? Уже тиждень? – вихопилося в Оксани. Вона так чекала, коли ж він закінчиться, цей тиждень, а тепер чогось була зовсім не рада.
Наступного дня, випровадивши свекруху на автостанцію, Оксана несподівано засумувала. У квартирі повільнішало, але тепер помешкання здавалося їй порожнім і якимось прохолодним. Їй не вистачало свекрушиних приповідок, її постійного безладу на кухні, навіть рушника і зубної щітки у ванній, які вже стали звичними, і… її тепла. Оксані було прикро, що вона сама поводилася, як справжня свекруха з анекдотів. І вона була б рада, якби чоловікова мамця затрималася у них ще хоча б ненадовго…
Дзвінок у двері пролунав так несподівано, що вона аж здригнулася. Чоловік, теж якийсь понурий, пішов відчинити. Оксана визирнула з кімнати і не повірила своїм очам. На порозі стояла свекруха.
– Автобус сьогодні відмінили… – винувато посміхнулася. – Отак тепер до села добиратися! Доведеться ще день у вас побути…
Оксана радісно схопилася на ноги.
– Проходьте, не стійте на порозі! – підбігла вона до свекрухи і жваво кинулася заносити до квартири її сумки.
День, ще цілий день!

Баланс білого

– Мам, а правда шкода, що рибки не вміють балакати?
– Правда, шкода, – автоматично відповіла Славця.
Насправді це чудово, що риби не вміють розмовляти, але як це поясниш чотирирічній дитині? Тут і без цих рибок вистачає галасу: двоє дітей (варто зазначити, доволі жвавих), собака, кицька, папуга… У цьому домі тихо не буває, здається, навіть уночі. Якби ще й рибки в акваріумі розмовляли – можна було б з глузду з’їхати!
– У всьому потрібен баланс, – любить говорити Славчин чоловік. – Світ страждає через незбалансованість. Якщо в одному місці чогось забагато, то в іншому – нестача. От і треба намагатися тримати рівновагу. А ще у фото і кінозйомці є таке поняття: «баланс білого». Наприклад, ти бачиш білий сніг, а камера – жовтий чи блакитний, залежно від світла. Просто наш мозок відображає реальність по-своєму. Тому в приладах баланс іноді треба налаштувати «вручну». І в житті також. Інакше вся картинка зіпсується.
Авжеж, він дуже гарно вміє тримати баланс. Якщо зголоднів – треба поїсти. Не виспався – лягти й поспати. Набридла робоча рутина – можна піти погуляти з дітьми (але не щодня, щоб не порушити балансу в інший бік). Все до крику просто. Тільки у Славці чогось так не виходить. Бо що ж тоді їсти, якщо вона не приготує, і хто пильнуватиме дітей, поки вона спатиме, і хто…
Бурхливий потік її роздумів перервав дзвінок у двері. Поспіхом витираючи руки від м’ясного фаршу, Славця відчинила. На порозі стояла бабця Ганна, сусідка по сходовому майданчику. Ото вже тиха людина – навіть ніколи не знаєш, є вона вдома чи ні.
– Славочко, а у вас радіо працює? – нерішуче запитала бабця.
– Що? – спантеличено перепитала Славця. Спокійно, вдихнути-видихнути, чи як там вчать на усіляких тренінгах… – Яке радіо?
– Ну, звичайне, кухонне… радіоточка! – лагідно пояснила бабця.
«А що, його ще хтось слухає?» – ледь не вихопилося у Славці. Вона знизала плечима.
– Не знаю, ми таким не користуємося… У мене он своє радіо! – кивнула позад себе, де з-за дверей вистромилися дві зацікавлені мармизки.
– А у мене вже другий день мовчить… – скрушно зітхнула бабця. – Так тихо, аж у вухах дзвенить! А я вже звикла, що воно щось там собі говорить, тоді і в хаті затишніше…
– Ось прийде чоловік з роботи – попрошу, хай подивиться вашу радіоточку! – запевнила Славця. І, подумавши, додала: – У нас десь був приймач, такий, що від антени… Зараз пошукаю і вам занесу!
Дивні люди, навіщо те радіо? Телевізор же є, там все розкажуть і покажуть, ще й по поличках розкладуть, щоб думати не треба було. Ото сів, заправився чужими думками, наче автівка пальним, та й біжи далі, – міркувала Славця, перебираючи старі коробки в пошуках приймача. Нарешті таки знайшла його на балконі. Ввімкнула в розетку, перевірила – наче працює.
– Ось, тримайте! – переможно вручила бабці. – Де вам його поставити?
– Сюди, на поличку! – заметушилася та.
У бабциній квартирі було чисто і прибрано, аж Славці стало незручно після їхнього постійного розгардіяшу. Здавалося б, дівчата в хаті, матері поміч, та де там! Порозкидають усе, що можна, а зібрати потім не змусиш! А тут ні пилинки скрізь, і скатертина біла на столику…
– У вас так прибрано, – не стрималася Славця.
– А кому ж смітити? – зітхнула бабця. – Раніше хоч онуків на літо залишали, а це вже виросли, нецікаво їм тут…
– Мої б вам рейваху швидко наробили, – усміхнулася Славця. – Ну добре, побігла я, бо вони там зараз без мене напорядкують!
Увечері, роздратована, що чоловіка досі немає з роботи, Славця знову почула дзвінок у двері. Зазирнула у вічко і побачила силует бабці-сусідки. І що цього разу – пралка, холодильник? – подумала невдоволено і рвучко відчинила двері.
– Славочко, пригощайтеся, це пиріг з яблуками. Дякую, ваше радіо працює! І хай малеча до мене зайде – там такі цікаві дитячі передачі зараз!
– Та ви що, вони вам всю квартиру рознесуть! – замахала руками Славця, але замислилася… А чого б і ні?
Того дня вона вперше за тривалий час їла яблучний пиріг без жодних докорів сумління і в тиші. Дивилася у вікно, як сонце золотить вікна у будинку навпроти, сьорбала гарячий (!) чай, а пиріг не пхала похапцем до рота, а неквапом краяла ложечкою по шматочку. Їй було трохи незвично, що можна просто мовчки їсти щось смачне, не бігаючи щохвилини розбороняти дітлашню, не відволікаючись на купу запитань і, скажімо правду, не ховаючись десь по закутках, ніби злочинниця… Насправді вони чудові. Милі, рідні, ось ще мить – і вона вже засумує без них, треба і їм шматочок залишити… Та й чоловік у неї хороший, гріх жалітися, – і лагідний, і майстровитий, звісно, працює багато, але ж усе для сім’ї старається…
Дітлахи повернулися із сяючими очима і повними жменями цукерок і печива. «Подружилися», – подумки відзначила Славця. Відтоді дівчата стали навідуватися до сусідки.
…Наближалися новорічні свята. Новий рік, на відміну від Різдва, Славця не те щоб дуже й любила: на роботі – безглузді корпоративи, а вдома – додаткові клопоти, ще й міграція через їхню домівку родичів і їхніх родичів, що вже стала звичаєм. Тож цього разу, коли чоловік тільки заїкнувся про гостей, Славця відповіла рішучою відмовою:
– Якщо це родинне свято, то й відзначатимемо його в родинному колі! А ще краще – самі підемо в гості!
Справді, кому відпочинок, а їй і прибрати, і наготувати, і святкову атмосферу створити, і без подарунка щоб ніхто не лишився!
– До кого ж ми підемо? – засумнівався чоловік. – Без запрошення, з дітьми…
– Ага, до нас, значить, можна! А як ми – то незручно! – Славця схопила відро зі сміттям і вискочила за двері, щоб не продовжувати суперечку.
– Славочко, чого ви така насуплена? Якісь неприємності? – почувся за спиною голос бабці Ганни.
Дочекалася! Колись питали: чого ти все така усміхнена? А тепер – чого насуплена.
– Та гостей ціла купа на Новий рік до нас намилилася! – кинула роздратовано і прикусила язика: нічого чужим людям про своє розповідати.
Але бабця тільки скрушно похитала головою:
– А я своїх запрошую-запрошую, а вони не їдуть… І недалеко ж їхати… Я для себе і готувати нічого не буду – нащо воно мені? Якби ж хто приїхав, а то самій зустрічати сумно…
– То можемо вам своїх гостей позичити, – буркнула Славця і раптом її осяяло: – Не переживайте! Самі не будете, ми до вас прийдемо!
Цього разу приготування до новорічного столу зайняли утричі менше часу. Славця, паралельно із салатом, встигла навіть святкову зачіску собі зробити.
– Ось, будь ласка: у Польщі випала тижнева норма снігу, що ускладнило роботу транспорту… – чоловік, вибираючи сорочку, коментував побачене по телевізору. – А у нас жодна сніжинка не пролетіла! Навіть не відчувається, що Новий рік.
– Все згідно з твоєю теорією про брак балансу, – відповіла Славця. – Десь забагато, а десь – немає. Вимикай уже телевізор, ходімо! Трохи врівноважимо сьогодні баланс!
Із квартири навпроти долинали пахощі свіжої випічки.
– Ось і помічниці мої прийшли! – бабця Ганна радо впустила гостей.
Невдовзі посідали за стіл. Вишуканих страв не було, проте усім було легко і весело. Незадовго до півночі хтось подзвонив у двері.
– Хто це може бути? – здивувалася бабця. – Для щедрувальників ще рано…
А вже за мить з передпокою почулися радісні вигуки.
– Мабуть, онуки приїхали, – здогадалася Славця. – Ну що ж, баланс вирівнявся, погостювали – і досить.
– Ні, ні, залишайтеся! Місця вистачить, та й не поїмо ми самі всього! – зупинила їх бабця, така маленька в обіймах високого юнака у спортивній куртці…
Додому повернулися, коли вже почало сіріти, несучи на руках сонних дівчаток. Пес одразу ж попросився з чоловіком на прогулянку, і той, зітхнувши, погодився. Славця вклала дівчат і прислухалася. У квартирі було тихо і якось урочисто. Вона присіла біля вікна і відхилила фіранку. В світлі вуличного ліхтаря повільно пролітали лапаті сніжинки. І хотілося вірити, що хоча б у цю хвилину в світі панує рівновага. Баланс білого та усіх інших кольорів…

Галина ПУСТОВГАР
Член Національної спілки письменників України

Добавить комментарий