Завжди мене цікавило, ким були мої предки-крюківці, але не мала можливості дізнатися про це, бо довго жила і працювала в Полтаві. Знала тільки, що дідусь по батьковій лінії Микола Думка був вагонобудівником. Отримавши доступ до заводського архіву як спеціаліст відділу ЗМІ ПАТ «КВБЗ», нарешті змогла з’ясувати подробиці трудової біографії не лише діда, а й інших своїх родичів, які в різні роки трудилися на благо рідного підприємства й міста.
Столяр, машиніст міноносця, майстер кисневої станції
Дідусів батько, Тимофій Юхимович Думка, багато десятиліть тому працював на Крюківському вагонобудівному заводі, але ким саме – невідомо. В архівних документах вказано лише, що помер він у 1935 році. А от про тата моєї бабусі Валі, теж заводчанина, дізнатися вдалося набагато більше.
Володимир Наумович Подлєгаєв був корінним мешканцем Крюкова, народився 28 липня 1888 року в родині найманого робітника Наума Григоровича й домогосподарки Устини Гаврилівни. Перша професія, яку здобув мій прадід, – столяр. Вісім років відслужив він на військово-морському флоті машиністом міноносця. Після демобілізації кілька років столярував, а в 1923-му пішов трудитися на вагонобудівний завод. До війни встиг попрацювати і машиністом, і механіком, без відриву від виробництва закінчив технікум, опанувавши профільну спеціальність. Коли ж заводські потужності, щоб не дісталися ворогові, влітку 1941-го евакуювали на Схід, він поїхав у складі обслуговуючого персоналу.
Верстати й інше заводське обладнання повернути назад вдалося тільки після звільнення Полтавщини від фашистських загарбників. Приїхали додому й заводчани-крюківці. Серед них – і Володимир Подлєгаєв. На рідному підприємстві в місті на Дніпрі він знову став до роботи 12 червня 1946 рок, працював майстром кисневого цеху. Через 10 років мій прадідусь пішов із заводу «через старість з переходом на пенсію», як написав у заяві.
Родинну династію вагонників продовжила донька Валентина – моя бабуся й мати мого тата Віталія Миколайовича Думки. У дідусевій особистій картці з обліку кадрів указано, що дружина його працювала в заводоуправлінні секретарем.
Крізь п’ять фронтів…
Я добре пам’ятаю свого дідуся, Миколу Тимофійовича Думку, його гордовиту поставу, армійську виправку, зачесане назад сиве волосся. Коли мене малу лікували від бронхіту пекучими гірчичниками, дід, аби не скиглила, розказував про героїзм полтавських підпільників у роки окупації, й я мусила терпіти, бо ж соромно було плакати…
Про свою участь у Другій світовій дідусь ніколи не розповідав. Як і про те, що багато років пропрацював на Крюківському вагонобудівному. Натомість більша частина його життя минула в заводських цехах, де народжувалися вагони. Багато цікавого про його життя і трудову діяльність допомогли дізнатися працівниці заводського архіву. Спасибі вам, дівчата!..
Отже, на Крюківський вагонобудівний завод Микола Думка прийшов 20-річним юнаком у травні 1937 року одразу після закінчення Кременчуцького залізничного технікуму. Щоправда, на своїй першій посаді – майстра з ремонту, таврування й формування колісних пар товарних і пасажирських вагонів – він працював недовго. Через півроку його призвали на строкову службу. Там його й застала війна.
Я ніколи не бачила дідуся у святковому кітелі з медалями на грудях – усе більше в робочому одязі чи з вудкою в руках. Хоча нагород у нього було чимало, у тім числі медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу»… За двома скупими рядками в особистій справі «воював на Південному, Північно-Кавказькому, Брянському, 2-му Прибалтійському, Ленінградському фронтах» – нескінченні кровопролитні бої, холодні ночі в окопах, важкі втрати, моральна втома і разом із тим жага перемоги і бажання будь-що повернутися додому живим. Господь милостивий – протягом фронтових років на війні дідусь отримав тільки одне легке поранення.
Усе повертається
Демобілізували старшого лейтенанта Миколу Думку в жовтні 1945 року. Майстром колісного цеху на Крюківському вагонобудівному заводі пропрацював він всього кілька місяців – уже в травні 1946 року був зарахований на службу до радянського воєнно-морського флоту, де служив і його старший брат Іван. Повернувся він до цивільного життя лише через вісім років.
До виходу на пенсію Микола Тимофійович більше 20 років трудився на рідному заводі старшим майстром в електродному, енергосиловому цехах, на інших виробничих дільницях. Завершив свою трудову біографію він у 1978 році виходом на заслужений відпочинок. Можливо, працював би й далі, але треба було глядіти онуку.
***
Мої перші згадки про місто на Дніпрі – засаджена тополями дорога уздовж двоповерхових будинків, якою ми часто з дідусем ходили до човнової станції, що в Крюкові. Було мені тоді лише кілька років. Батьки отримали квартиру в щойно зведеній полтавській дев’ятиповерхівці, де ще на той час не підключили ні опалення, ні воду. Тож відправили мене зимувати до татової рідні…
І ось тепер я знову в Кременчуці, працюю на вагонобудівному заводі. Як тут не вірити в те, що все повертається на круги своя? Принаймні в моїй родині це так, і я щаслива стати продовжувачкою трудової династії крюківських заводчан.
Юлія КОНДРАТЬЄВА (ДУМКА)
Журналіст
Вам також може сподобатись
«Золота» картопля, або Що вплинуло на ціну найпопулярнішого в українській кухні овоча
Малювати на стінах дозволяється: під Полтавою для сільських ліцеїстів обладнали незвичайне захисне укриття
Анастасія Клімнюк, керівник ГО «Дім порятунку тварин»: «Мій дім там, де живуть хвостики! Це наша родина!»
Українська компанія Esper Bionics представила революційну систему управління протезами MARS
Як дерусифікований десерт і бойовий печеник «Піксель» заробляють кошти для ЗСУ