“Тримайтеся ближче до життя, хлопці”, – любив повторювати Віктор КІБЕНОК

У нього все складалося якнайкраще: улюблена робота, кохана дружина, щасливила звістка про майбутнє батьківство. У двадцять три роки це чудовий початок молодого життя. Але Віктор Кібенок не встиг стати ні досвідченим офіцером, ні зрілим чоловіком, ні батьком. В історії України він назавжди – один із перших приборкувачів атомного вогню на Чорнобильській АЕС.
17 лютого Герою Радянського Союзу (посмертно) Віктору Миколайовичу Кібенку могло б виповнитися 55 років. Але вже більше трьох десятиліть він покоїться на Мітінському цвинтарі в Москві, поруч із двадцятьма сімома товаришами-вогнеборцями й працівниками АЕС, які прийняли на себе основний удар найстрашнішої в історії людства катастрофи. Ціною своїх життів пожежники не дали вогню перекинутися на третій енергоблок і врятували цілий світ від техногенного апокаліпсису.
Віктор Кібенок дуже мріяв про професію пожежника. І це було не тільки хлоп’яче захоплення мужністю вогнеборців, а й прагнення продовжувати династію. Його дідусь Кузьма тридцять років гасив пожежі. Батько, Микола, був нагороджений медаллю “За відвагу на пожежі”. Віктор ними пишався і ще зі шкільних років нерідко напрошувався “супроводжувати” тата на надзвичайні події. Родина жила тоді в райцентрі Іванків Київської області, неподалік від затишних і мальовничих Прип’яті й Чорнобиля.
Юнак цілеспрямовано загартовувався, готувався до вступу в профільний навчальний заклад. Не відступився від мрії навіть після того, як перша спроба виявилася невдалою. У 1984 році закінчив Черкаське вище пожежно-технічне училище. Служив начальником караулу шостої воєнізованої пожежної частини з охорони Прип’яті. Став кандидатом в майстри з пожежно-прикладного спорту, захоплювався мотоспортом, створив гурток художньої самодіяльності. Друзі любили його як “найвеселішого в світі хлопця”.
У фатальну ніч на 26 квітня 1986 року караул лейтенанта Віктора Кібенка примчав на місце аварії на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС уже через п’ять хвилин після прибуття туди караулу другої воєнізованої пожежної частини з охорони станції, яким керував друг і товариш Віктора по училищу двадцятитрирічний лейтенант внутрішньої служби Володимир Правик. Згодом до реактора прибули пожежники з Чорнобиля та Києва. Усім їм довелося боротися з вогнем на найнебезпечніших ділянках, серед смертоносної радіації. Охоплений полум’ям четвертий реактор треба було гасити, піднімаючись на дах цієї споруди… Бійці боролись, доки не зупинили вогонь.
Отримані дози опромінення виявились гігантськими, вчетверо більшими за смертельні. Пізніше стало відомо, що літак, яким вогнеборців доправили для надання медичної допомоги в Москву, довелося утилізувати. Усі члени екіпажу надалі померли від променевої хвороби.
У лікарні, де розмістили новоприбулих, поверхом нижче й з усіх боків виселили хворих, адже навіть стіни почали “зашкалювати” від радіації. Лікарі були споряджені в захисний одяг майже, як космонавти. Робили свою справу й залишали приміщення. Спеціально запрошений американський фахівець із пересадки кісткового мозку виявився безсилим… Біля опромінених ліквідаторів-чорнобильців (і слова такого тоді ще не знали!) чергували переважно матері. Дружин невдовзі перестали пускати – чи не в кожної ж було немовля. Якщо не в колисці, так під серцем. Вагітна дружина Віктора Кібенка, Тетяна, таки випросила в медсестри одну хвилинку побачення. Опромінилась, пізніше втратила дитину.
9 травня Віктору було помітно краще. Він самотужки підвівся з лікарняного ліжка. Є спогади, як намагався підбадьорити вже осліплого Володимира Правика (Герой Радянського Союзу (посмертно). Обоє відійшли у вічність у ніч з 10 на 11 травня.
Надалі для розтерзаних горем рідних Героїв почалися інші випробування. Безпосередньо від батьків Віктора співробітники КДБ вимагали… не плакати над труною, бо довкола, мовляв, багато іноземних кореспондентів. Не дозволяли провести на цвинтарі поминальні дев’ять і сорок днів – щоб не спровокувати серед людей паніку. Додому Кібенків відправили під наглядом спецслужб, “навчені” провідники в потязі забороняли будь із ким спілкуватися.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1986 року лейтенанту Віктору Миколайовичу Кібенку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 26 квітня 1987 року в смт Іванків на Київщині за рішенням Київської обласної ради встановлений пам’ятник Герою. На честь Кібенка названі вулиці в Черкасах, Боярці на Київщині та Вараші на Рівненщині. 23 квітня 2010 року на малій батьківщині Віктора Кібенка – у селищі Іванівка Херсонської області – встановлено меморіальну дошку на честь Героя-земляка.
Вічна йому пам’ять.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.