Інформаційний кур’єр

Тріумфальна весна 1918-го

У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала Українській Центральній Раді (УЦР) вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна – Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий «Всеукраїнський з’їзд рад». На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну Українській Народній Республіці (УНР) і загарбали значну частину її території. Уряд УНР звернувся до міжнародної спільноти по військову допомогу. 9 лютого УНР визнали держави Четверного союзу, а у березні війська УНР та Німеччини увійшли у Київ. Навесні 1918 року Українське військо спільно із союзниками визволило територію Центральної, Східної, Південної України і Крим. Визволення Полтавщини – одна із найяскравіших сторінок Української революції 1917–21 рр. Нагадаємо, в рамках чинного Указу п’ятого Президента України та Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в 20 ст.» сторіччя подій Української революції відзначається на державному рівні.

Лубенська операція

Коли українська армія 1 березня 1918-го увійшла в Київ, командира Окремого Запорізького загону Костянтина Прісовського призначили військовим комендантом Київщини, а на його місце 3 березня прийшов полковник Олександр Натієв. Загін активно поповнювався добровольцями, а також старшинами й козаками, що переховувалися в Києві під час російсько-більшовицької окупації. Вже 12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію: 4 піших полки – 1-й (командир Загродський) і 2-й (Болбочан) Запорізькі, 3-й Гайдамацький (Удовиченко) і 4-й січових стрільців (Коновалець), кінно-козачий полк (Петрів), два полки легкої артилерії, полк важкої артилерії, інженерний полк, а також два панцирних і авіаційний дивізіони.
Проте командування залишило січових стрільців у Києві для охорони УЦР та перейменувало в 1-й полк січових стрільців. Решта військ 14 березня виступили в Полтавському напрямку, де вже розпочали просування вперед німецькі частини. Тим часом радянська Росія 3 березня також підписала мирний договір із країнами Четверного союзу – один із найганебніших у своїй історії, втративши колосальні території.
Уряд Лєніна також зобов’язувався укласти мир із УНР. Зрозуміло, це аж ніяк не надихало більшовицьких вождів, які прагнули зображувати події в Україні як громадянську війну. Верховним головнокомандувачем радянських військ в Україні призначили «українізованого» Антонова-Овсієнка. «Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад – таке тепер завдання, – вимагав В. Лєнін. – Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він має називатися просто Овсієнко…»
Отже, тактика гібридної війни продовжувалася. Усі червоні загони звели в 5 армій, при цьому мобілізація повсюдно зривалася, в тилах розчароване і пограбоване селянство раз по раз піднімало повстання.
Запорізька дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з німецькими частинами. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотяга. «Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Київі, поховали голови в окопчики і не дихали, – свідчив очевидець. – Один тільки командир сотні, сотник Кириченко, стояв у повний зріст, кричав на молодих, щоб не ховали голів, і жартував на кожний вибух гармати».
Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Полтавщину – до залізничної станції Гребінка. Не зупиняючись, німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни.
Автор численних спогадів і праць з військової історії, педагог, письменник, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів згадував: «Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало тоді в Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих».
Німці, які до цього діяли «першим номером», припинили наступ до прибуття підкріплень і важкої артилерії: більшовики укріпили оборону на залізниці, та й чехословаки являли собою організоване й дисципліноване військо.
Натомість українське командування вирішило перейти в наступ, визволити Лубни й Ромодан та просуватися на Полтаву. Спершу запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотяга, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку.
Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен. Сотник армії УНР, автор низки книг-спогадів про перші визвольні змагання Борис Монкевич згадував: «Усе населення міста з радістю вітало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувалися переважно студенти, вчителі, гімназисти і семінаристи. Усюди по дорозі наступу до рук українського війська переходили великі склади військового майна. Від більшовиків відбивали також численні залізничні валки, навантажені майном, награбованим у населення, а також за-браним з військових складів».
Справді, не в силах зупинити наступ союзників, «червоні», відступаючи, грабували все, що тільки могли вивезти. «Негайна евакуація хліба й металів на схід», – вимагав Лєнін, звично маскуючи відвертий і безсоромний грабунок чужої території фейковим терміном «евакуація». За приблизними підрахунками, в січні–квітні 1918-го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн пудів іншого продовольства.
З 2014-го, захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ. Нічого не змінилося!
(Далі буде).

Сергій ГОРОБЕЦЬ
Сергій БУТКО
Співробітники Північно-Східного міжрегіонального відділу
Українського інституту
національної пам’яті

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий