Твоє велике щастя

Твоє велике щастя

Лікар-кардіолог центральної районної лікарні, як ніколи, була категоричною:
– Шановний Миколо Івановичу, вам конче потрібне аортокоронарне шунтування серця. Хіба ж можна так ризикувати своїм життям з постійними нападами стенокардії?
І далі:
– У Києві діє Національний інститут серцево-судинної хірургії імені академіка Миколи Амосова, де працюють знані хірурги-кардіологи, які повертають до повноцінного життя часом зовсім безнадійних хворих, а ви ж іще он який козак!
– Ой, який вже з мене козак, вельмишановна Наталіє Володимирівно, коли на сьомий десяток повернуло, – мовив Микола Іванович.
– Без вагань зважуйтесь на операцію! Як мінімум, до дев’яносто років будете радіти життю, запам’ятайте мої слова. Операція не з дешевих, у кругленьку суму обійдеться. Однак я поговорю з керівництвом нашого департаменту охорони здоров’я, можливо, якась пільга знайдеться, адже ви – заслужений працівник сільського господарства, відомий на весь край агроном-садівник. Може, хтось з родичів допоможе, друзів, можливо, щось знайдеться з сімейних заощаджень чи синок допоможе?
– Та син Василько далеко за кордоном – заробляє на омріяну автівку «Фольксваген Поло» вишневого кольору. Позавчора телефонував, що скоро авто буде. Не знаю, моя люба лікарко, як вам відповісти на це. Родиною будемо вирішувати, де шукати кошти на операцію. І все ж я зважуся на неї. Ви знаєте, Наталіє Володимирівно, ой як хочеться жити, так хочеться, – і сльози покотилися з його блакитних очей.
Поверталися з райцентру сонячної післяобідньої пори автівкою безвідмовного сусіда Андрія, молодого фермера. Дружина Миколи Івановича сиділа поруч з чоловіком, дивилася вдалечінь і зворушливо йому говорила:
– Поглянь, Колю, як сади навкруг квітують. То частина і твоєї праці, душі і серця твого…
– Певно, так, – відповів їй замріяно чоловік. – Як тільки сади прикрашають землю нашу, все у буйноцвітті. Такої краси земної не знайти, певно, на світі, окрім нашої рідної України!
З південного боку села, аж ген-ген до горизонту квітував колишній колгоспний сад, у створенні якого свого часу брав безпосередню участь і він, випускник-червонодипломник сільськогосподарської академії, колгоспний стипендіат. Своєю самовідданою працею, вірністю обов’язку він ніде і ніколи не підвів своїх земляків. Приємно, що й досі його поважають односельці.
Ось так у роздумах і щемних спогадах незчувся, як під’їхали до домівки. Дружина невдовзі зібрала на стіл запізнілий обід. Посмакували локшиною на курячому бульйоні, гречаною кашею, запили смачним узваром із сухофруктів.
– Ти б, Колю, приліг з дороги, – мовила дружина.
– Не відмовлюся, – відповів їй чоловік. – Я ось тут на дивані приляжу. Незчувся, як і заснув. І приснився йому дивний сон. Начебто ранкової пори хтось тихенько постукав у вікно. Він піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Серед квітучих троянд побачив свою матусю в білій хустинці в горошок і улюбленій кофтинці зеленого кольору. З радістю він розчинив навстіж вікно.
– Прокидайся, синочку, хто рано встає, тому Господь дає. Доброго ранку, мій любий, – ласкаво мовила матуся. – Ти не вагайся, погоджуйся на операцію. Все буде добре, повір мені. А ще скажу, що ви з Ларисою – молодці, бо виховали такого чудового сина. У Василька світла душа і добре серце, він вас ніколи не підведе. Він надійний і люблячий син, він ваше велике щастя! Прошу, не дорікай йому за те, що досі не оженився, ще не пізно. Прийде час – будуть у вас і невісточка, й онуки. А ще підтримайте його в серйозному рішенні, про яке він вас незабаром повідомить. Він – справжній чоловік! Синку, мені вже пора, – сказала матуся, і милі ямочки на її щоках, які він ще з дитинства так любив, зримо позначилися у її теплій усмішці. – Мене там чекають, Миколко, – і пішла, опираючись, як при житті, на ціпок…
До самого вечора ходив він під глибоким враженням від того віщого сну.
А рівно о двадцять першій годині батькові на мобільний зателефонував Василько. Микола Іванович підсилив гучність.
– Як ти там, тату, як мама, як твоє серденько?
Хвилюючись, батько розповів синові, що необхідна термінова операція, лікарі радять. А за хвилину додав, що коштує вона недешево!
Батько назвав суму…
– Тату, через два-три дні я приїду! Чекайте. Суму, яку я заробив на автівку, і ще певну я перерахую на операцію. Думаю, цього буде достатньо.
– А як же, синку, твоя мрія про автівку?!
– Ще збудеться! Головне, щоб ти, таточку, був живим і здоровим!
… Через тиждень Миколу Івановича прооперували, операція пройшла успішно. Весь цей час Василько був біля батька, підбадьорював, підтримував. Разом з батьком гаряче подякували лікарям за їхні золоті руки.
Післяопераційний період у батька проходив добре. Дружина і син робили все, щоб він скоріше одужав.
З Божою милістю батько пішов на поправку. Він зримо відчув радість повноцінного буття. А невдовзі Василько повідомив батькам, що твердо вирішив йти на службу в ЗСУ.
– Дорогенькі мої, я ж під час строкової служби успішно опанував фах молодшого авіаційного спеціаліста, та і середня спеціальна технічна освіта в додаток, а це плюс для наших військово-повітряних сил! Ви ж бачите, рідненькі, йде війна, і я не можу бути осторонь, а повинен стати до лав захисників Вітчизни.
Від цих слів заплакали старенькі батьки і благословили свого єдиного сина на ратну службу.
– Ми чекатимемо тебе, синочку, – заплакала матуся.
– Повертайся, Васильку, з Перемогою, – твердо мовив тато, обійнявши свого мужнього сина-красеня.

Євгеній НІКОЛЕНКО,
літератор, заслужений працівник культури України,
почесний член НСЖУ, лауреат літературно-мистецьких премій.

Поділися:

Добавить комментарий