Юлія Косинська народилася в селі Зуївці Миргородського району. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка. Журналістка. Поетеса. Мандрівниця. Найбільші захоплення – знайомства з цікавими особистостями та відкриття нових країн. Авторка книг «Скандинавська казка», «Феєрія пригод Тура Хейєрдала», «Албанія. Нова любов на Середземному морі», «Мандрівники ХХ століття». Живе у Києві.
Навесні цього року у київському видавництві «Ярославів Вал» побачила світ перша поетична збірка поетеси «На самоті зі світом», кілька віршів з якої пропонуємо вашій увазі.
«І віра в Диво не залишить нас…»
* * *
Ще літо, солодке й ніжне,
сміється серпневим сміхом,
І теплим промінням сонце
ще горнеться до землі,
Та вже невблаганна осінь скрадається
тихо-тихо,
Лишаючи на узбіччі незримі свої жалі.
Чого вона тут шукає,
у літній погожій днині?
Чому їй не спиться вдома –
за серпнем, в обіймах мли?
Блукає світами осінь,
І бліднуть тумани сині,
І терпнуть прозорі ранки у передчутті зими.
Розмита палітра часу.
Художник приліг спочити…
Нелегко тримати небо із пензлем в одній руці.
Сумує самотній коник –
згубив свою скрипку в житі,
І перший осінній розпач тремтить
на його щоці.
* * *
Висока осока і сивий лід.
Заснув Хорол і бачить сни про літо,
Про все, що перебуто-пережито
У швидкоплині спогадів і літ.
Він пам’ятає все: піщане дно,
Ще не покрите непроглядним мулом,
І дні, ще не позначені минулим,
І тих дітей, що виросли давно,
Хоч їхній безтурботний щирий сміх
Відлунює на березі і досі…
Змілів Хорол. Це зветься: прикрий досвід.
Втомився човен і приліг на сніг.
Розлогі тіні верб спиняють час.
Високий сніг. Глибокий слід – і просто
Ступаєш на благословенний острів,
Де пам’ятають і чекають нас.
* * *
Сухе картоплиння спалюють,
Ще мить – і літу кінець:
Із днів за примхливими далями
Осінь спішить навпростець.
Сухе бадилиння журиться –
Гіркнуть сиві дими.
А осінь уже на вулиці,
Спинилася під ворітьми.
Заходь, золотава мрійнице, –
Хіба ж від тебе втечеш?
Хай смуток твій дрібно сіється
Холодним дощем, та все ж, –
Нам разом збирати висновки,
Нам вдвох чекати зими…
Пливуть в небеса невиспані
Зів’ялі сиві дими.
* * *
У цих дворах колись родили груші
Й медово пахли на усе село.
А нині сад мовчить і тільки скрушно
Зітхає за усім, що відбуло,
Так швидко перейшло і віддзвеніло
Лункими голосами в далечінь.
Чиєсь життя, чиїсь чуття і мрії –
У цих дворах, що стали нічиї…
У цих світах, збережених достоту
Лише у згадках тих, кому болить.
… В минулі дні прочинені ворота,
В далекий час, у незабутню мить.
* * *
І отаву скосили, і липовий мед відкачали,
І малиновим духом по вінця наповнені дні,
Та лаштується липень до срібних
серпневих причалів,
До прозорих серпанків,
де гаснуть думки мовчазні.
Оминаючи все – абрикосові стиглі світанки,
Полудневу замрію й вишневі солодкі вітри,
І дзвінких цвіркунів, що виспівують
без перестанку–
У полях, де мольберти полишили
сиві майстри.
Там, де зріє роса, і зерно, і м’які небосхили,
Де купаються сни у нагрітій прозорій ріці,
Де коротшають дні і в метеликів
важчають крила,
Де натомлене сонце пече яблуневі млинці.
* * *
Тут легко бути собою:
плин хвиль і думок в одночассі…
Тонка мерехтлива вічність,
загублена між зірок.
Занурений в море спокій,
м’які акварелі щастя…
Здається, що узбережжям
за нами ступає Бог.
Ступає неквапно-ніжно. Півкроку.
Зупинка. Тиша…
Така делікатна мудрість властива лише Йому.
Тактовно відсіє зайве і не дорікне колишнім,
А нові дива – на завтра –
огорне в легку пітьму.
І в теплих Його долонях до ранку
спочине сонце,
І ті, хто втекли від світу на кілька
блаженних днів,
І море, яке не скаже:
реальність чи дивний сон це, –
Йому, як і всім щасливим, сьогодні бракує слів.
* * *
Цвіте герань. За маминим вікном
Ще день навшпиньки не спинався. Сонно
Кружляє вітер. І на підвіконні
Спинився час. І знову, як давно,
В прозорім напівсні сміється казка,
Й відпочиває новорічна маска,
І спить ведмедик під моїм столом…
Смішний ведмедик, він чекав мене,
Питав у мами: «Ну коли ж приїде
Мале дівча? Чи встигнуть до обіду?
А раптом вечір їх наздожене?
Світ неблизький, а дні такі малі…»
А дні такі, що годі наздогнати!
Та на порозі батьківської хати
Я забуваю, скільки літ мені.
…Цвіте герань – мій добрий оберіг.
Допоки з рідних вікон світять квіти,
Ми тут – свої. Смішні, щасливі діти,
Що трохи притомилися з доріг.
* * *
Дзвінок від мами: «Донечко, привіт!
У нас дощі, і обіцяють грози.
Вже й світ втомився від таких прогнозів,
Не схожий сам на себе, дивний світ…
Цвіте жасмин і сходять огірки,
Спориш піднявся – вже й косити треба,
Але невпинно плаче сіре небо…
Давно не пам’ятаю днів таких.
А так усе, як завше: полоття,
Дозріла полуниця – час збирати,
І кіт чужий прибився знов до хати.
Настало літо. Як твоє життя?»
І сірих буднів наче й не було:
Дзвінки від мами – сонячне причастя.
Наповнює життя справдешнім щастям
Благословенне мамине тепло.
Лист до тата
Тату, над полем Твоїм вечір гаптує тишу…
Вітер зривався зранку, та до обіду стих.
Тату, тут все, як завжди. Ну, може,
небо синіше,
Хоча на обніжку літа вже меншає барв ясних.
Яблук врожай не рясний:
дощів бракувало, може.
А сливи – так ті вродили, хоча й не було надій.
Тату, мій хлопчик росте.
Як він на Тебе схожий…
В нього дідусева вдача і погляд – достоту Твій.
І ще. Чорногузів стільки не бачили
в нас раніше:
Щоб майже в кожній господі –
лелече гніздо. Краса…
Ось так. А що збудеться потім, Тату,
ми ще напишем.
Й надішлемо на адресу: «Рідному. На небеса…»
* * *
Дні пахнуть димом від торішніх трав,
Шаленством вітру, сонцем і туманом,
І простором, що даленів і танув
У надвечір’ях,
Позосталих – там,
Де все було прозорим і легким.
Де слово не боялось зрадить тишу,
Де не палили спогадів колишніх…
Світ навпаки.
* * *
І стихне вітер. І скінчиться ніч,
І відпочинуть втомлені в дорозі,
І зійде сонце – попри всі прогнози
Зневірених. Бо не у тому річ,
Що нам забракло сили чи надії
(Щоденна ноша – не святкове тло).
Та хоч би скільки навісніло зло –
Воно не знівелює наші мрії
І світла не погасить. В зимний час
Зігріймо теплим словом подорожніх,
Хай світлу радість пострічає кожен
І віра в Диво не залишить нас. n