У довженківсько- тичининську епоху

У довженківсько- тичининську епоху

Осінь 1978-го видалася дуже щедрою на яблука. Тієї пори на вулицях Києва можна було побачити елегантного чоловіка, який роздавав джонатан, макінтош, сніговий кальвіль людям поважного віку. Він, нещодавно зустрівши шістдесятиліття, щиросердно ділився дарами власного саду. Пояснював: «Джонатан – яблуко зимове…»
Автор однойменної комедії Олександр Миколайович Підсуха тоді мріяв про пенсію. Виснажлива робота на посаді керівника Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном відбирала чимало душевних сил, геть не залишала часу для творчості.

А він не мислив себе без поезії, прози, драматургії, бо ж з повоєнних літ – у літературі. Його поетичні рядки «Ой, яка чудова українська мова! / Де береться все це, звідкіля і як?! / Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва, / Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак…» прийшли до мене десь у п’ятому класі. Звісно, як і інші мої ровесники, не вельми замислювався над тим, хто їх автор. А вже про те, що доля мені подарує радість знайомства, досить тривалого спілкування (1979–1990 роки) з Олександром Миколайовичем Підсухою, у свої 12–13 років, певна річ, я не міг навіть уявити.
***
Олександр Підсуха був одним із фундаторів, як тепер кажуть, лобістом, створення літературно-меморіального музею Олександра Довженка на малій батьківщині всесвітньо відомого митця – в містечку Сосниця, що на Чернігівщині. Нами, сосницькими підлітками, народженими у 1960-ті, музей сприймався як щось споконвічне, без чого не можна уявити наш край. Але ж так було не завжди.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х секретар Спілки письменників України Олександр Підсуха кілька разів приїздив зі столичними делегаціями до Сосниці, щоб змусити тамтешню владу хоч щось робити для створення музею. Пильність партійно-радянської номенклатури (мовляв, чому це треба створювати музей петлюрівця) і міщанська «кмітливість» (люди, які свого часу за безцінь придбали садибу на околиці, заломили за селянську хату під солом’яною стріхою, з призьбою і долівкою нечувану ціну) зводили, здавалося б, непробивні мури байдужості й духовної обмеженості. Довелося оббивати високі пороги в обох столицях, шукаючи правди, коштів, розуміння важливості розпочатої справи. У Москві Олександра Підсуху підтримав Іван Козловський, в Києві – Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Смолич… Моральні авторитети об’єдналися, і крига скресла. Й у Сосниці врешті припинили заважати голові місцевого колгоспу полковнику-фронтовику Степану Петровичу Сердюку, Вірі Андріївні Макаренко (моїй мамі) згуртовувати людей на впорядкування садиби, спорудження будинку для літературної експозиції, збору експонатів… Зустрічі з Олександром Довженком для Олександра Підсухи, як сам він розповідав, були знаковими й незабутніми. Визнаний у всьому світі й зневажений у Країні Рад Майстер, до кінця своїх літ непрощений за «Україну в огні», зачинений у «золотій» Московській клітці, страждав від браку спілкування з Батьківщиною. А молодий, на той час, київський поет, редактор журналу «Дніпро» Олександр Підсуха, незважаючи на грізні застороги й «мудрі поради», не тільки не побоявся спілкуватися з Олександром Довженком, а й узяв до друку його твори. І світ побачила «Зачарована Десна» – поема в прозі про зорі дитинства на буденних життєвих шляхах, рідний край, свій рід і народ.
У перебудовні 1980-ті Олександр Підсуха добився відкриття утаємничених архівних фондів. І світ побачили Довженкові щоденникові записи неймовірної інтелектуальної і духовної сили; душевної наруги: від розпачу до віри у відродження України.
Пригадую, як Олександр Миколайович ділився враженнями від світлини, яку побачив у архівних фондах. Лугом ідуть двоє – немолода жінка-селянка вузенькою стежкою і поруч сивочолий Довженко по горбках і виямках. «Він хотів, щоб люди, народ мали свою стежку. Тому й залишався на узбіччі офіційного, церемоніального визнання, але не життя. Дуже промовисте фото», – підсумував Олександр Підсуха.
***
Інший колос українського світового письменства Павло Тичина оживав у спогадах Олександра Підсухи як митець і як людина. Енциклопедичні знання поета-академіка вражали випускника Харківського інституту іноземних мов, солдата миру, котрий пройшов фронтовими дорогами від початку Великої Вітчизняної і до переможного травня 1945-го, стипендіата ЮНЕСКО, котрий побував за морями-океанами, Олександра Підсуху. Розповідь про Павла Григоровича неможлива без звернення до його поезії. І ось звучить цитата:
«Еллади карта. Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
Оце і вся моя кімната, –
заходьте коли-небудь!

Я привітаю наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.

Мені все сниться: сонце, співи
і Ви, і день весняний, –
і от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.

Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти».

Олександр Миколайович звертав увагу на те, як легко, невимушено звучить поетичний монолог у «Листах до поета», на бездоганність стилю й ту бурю емоцій, які переживає авторка послань, просту, аж занадто, відвертість і тонку, ледь помітну іронію: «Ви, мабуть, десь не з наших сел, / або ж… о, ні, не смію. / Читала Вас я – і не все, / не все я розумію».
Людина говорить про звичайні, буденні речі, а виходить висока поезія – Олександр Миколайович захоплено наводить інші цитати непрочитаного широким загалом, звульгаризованого соціалістично-реалістичними критиками Тичини, і перед співрозмовником постає велична постать Поета, яким би гордився кожен народ.
Цією тичинсько-пастернаківською легкістю, глибиною і багатогранністю сказаного позначена поезія і Олександра Підсухи. Ось лишень вчитаймося:
«Благословен, хто срібну грань
Перейде, сповнений дерзань,
Не оніміє й не оглухне,
Від гомону нових світань».
(«Благословен, хто срібну грань…»);
або:
«У наш город полізла
«Свиня-наполеончик».
Судилось не одному
І голову зложить.

І грали сурми сумно
На похороні друга,
І клятвою звучало:
«Перемагать і жить».
(Глибинний, пружний… Перечитуючи твори П.Г.Тичини);
або:
«Є чарівна якась принада
У твоїм індіанському імені.
Ключ до серця твого, Канадо,
Поможи віднайти мені».
(«Канадський зошит»).
***
Полісся, село Ніжеловичі нині Макарівського району Київської області – мала батьківщина Олександра Підсухи. Тут 16 жовтня 1918 року в родині сільського коваля він з’явився на світ. Семирічка, робітфак при Лінгвістичному інституті у Києві, Харківський інститут іноземних мов… Саме в студентські роки відбулася проба літературного пера. Етюди в прозі молодого Олександра Підсухи, вміщені в стіннівці Спілки письменників, помітив Володимир Сосюра і дав щире напуття юнакові в поезію. Благословення великого майстра ліричних віршів окрилювало і зобов’язувало. Навіть на війні, в окопах і бліндажах, народжувалися поетичні рядки, які згодом увійдуть до першої книги поета «Солдати миру» (1948). Наступна збірка «Я хочу миру» (1949) зацікавила вимогливого зарубіжного читача. «Нещодавно в Лондоні, в дні Конгресу миру, англійські письменники, в тім числі Джек Ліндсей, просили мене прислати книгу Олександра Підсухи «Я хочу миру». Ця книга виявилася потрібною дуже і дуже багатьом», – писав Павло Тичина.
Не лише та книга «виявилася потрібною дуже і дуже багатьом».
Перу Олександра Підсухи належать зо три десятки поетичних збірок, кілька драматургічних творів, книги мемуаристики, публіцистики. Наприкінці 1980-х комуніст майже із піввіковим стажем Олександр Підсуха на сторінках «Літературної України» виступив із вимогою до компартії покаятись за злочини проти українського народу. Він був і залишився чесним перед совістю, прийдешніми поколіннями, Батьківщиною…
Не стало Олександра Миколайовича у жовтні 1990 року. Він торував свою стежку в літературі, щоб рідна мова була «розкішна і гнучка, як мрія», щоб і нині, й у майбутньому часі вдумливий читач міг доторкнутися до реального, живого, а не віртуального життя.
«Збагніть себе, після судіть про нас», – промовляє поет до нащадків. У пору популізму, нав’язування умовних цінностей це звернення – немов ті зорі, що виблискують у буденних калюжах на життєвих шляхах.

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Олександр ПІДСУХА
***
Майдан від цегли очищають
Робочі для нових осель.
Мій зір приковує до себе
Юнак, одягнений в шинель.

Не розгинається й на мить.
Яка упертість у роботі!
Напевне знаю: на війні
Він перший був солдат у роті.
1947.
Мова
Ой, яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?!
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак.

І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна «звідкіля» і «звідки»,
можна і «звідкіль».
Є у ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.

Та не в тому справа, що така багата.
Помагало слово нам у боротьбі.
Кликало на битву проти супостата,
То звучало сміхом на полях плаката,
І за все це, мово, дякуєм тобі.

Скрізь одне жадання, і мета, і ясність.
Живемо, працюємо, як одна сім’я,
І краса новітня окриля сучасність,
Цю красу звеличує мова і моя.

Нас далеко чути, нас далеко видно.
Дмуть вітри історії в наші паруси.
Розвивайся й далі, мово наша рідна,
І про нас нащадкам вістку донеси.
1961.
Побратимові

Олесеві Гончару

Вже стукає і нам по п’ятдесят.
А пригадай Верблюжку… Сорок третій…
Шість «юнкерсів» вигулькують з-за хат,
І я в замет ховаюся від смерті.
А десь по той бік вулиці і ти
Всім тілом припадаєш до сирої…
Достоту п’яні, хиляться хати,
Земля на тебе валиться горою.
Беззахисний, лежиш, мов немовля,
У сніг зарившись, на відкритім схилі.
А бомби ближче.
Вибухова хвиля
То підкида, то знов у сніг жбурля.
Січуть по них зенітні кулемети,
А вибухи все ближче,
ближче,
ближ…
І серце ледве не проб’є планети.
Ще мить – і це останній твій рубіж.
І ревище десь ділося. Не чути.
І всюди плями на снігу руді.
(Це б деяким стилягам там побути,
Їй-богу, більше думали б тоді
Про сенс життя…)
1968.
Народе мій…
Нам треба голосу Тараса.
П. Г. Тичина.
Найменше думаю про себе.
Я що? Краплина в океані.
Народе мій! Твоя потреба
Мені щемить, мов сіль у рані.
Ти дав мені широку вдачу,
Безсмертну пісню, срібну мову.
З тобою я сміюсь і плачу,
Вмираю й воскресаю знову.
Нам треба голосів Тараса,
Франка, Довженка і Тичини,
Щоб там, на святі будучини,
Був ти, а не безлика маса.
Пишаюсь вродою твоєю.
Круг тебе – мужні, ясночолі,
Багаті мудрістю й душею,
Брати однакової долі.
У їхнім щедрім многоцвітті
Ти не загубишся ніколи.
Уже в нове тисячоліття
Твої сягають видноколи.
І я горджусь, що в гущі бою
Стояв незрушно, до загину,
І що нічим ні на краплину
Не завинив перед тобою.
1970.
***
Різноліття… Різнодення…
Сон. Гроза.
Незагнуздане натхнення.
Сміх. Сльоза.

Різнодум’я… Різноцвіття…
Радість. Гріх.
Недостояне поліття. Сльози. Сміх.
1970.
***
В довженківсько-тичининську епоху
Кортіло іноді сказати:
– Товариші лауреати,
Посуньтесь трохи.

Тепер, як стали занижатись
Високі вимоги колишні,
Сміливо можна залишатись
В компанії Остапа Вишні*.
* Як відомо, Остап Вишня не був лауреатом жодної премії.
***
Чому б нам не погратися у вічність,
Як у лото або у підкидного?
Задрипана всеможна Пересічність –
Погляньте ж, люди добрі! – не без того…
Пороги твої, вічносте, оббила.
Та ми не винні, що немає діла.
Пограймося. Мо’, серцю легше стане?
Мо’, виповниться свіжою снагою?
І як небес рукою не дістанем,
То відфутболим, як м’яча, ногою
Всі честолюбні наміри і спроби.
Воно мені, їй-право, до хвороби.
Є ж вічність у мені і поза мною:
Планета, біосфера, світ космічний,
Ну й дух людський, шал розуму одвічний,
Що є прерогативою земною.
Зумій же це відбити на папері,
І вічність, знай, сама відчинить двері.

(Друкується за виданнями: Олександр Підсуха. Вибрані твори в двох томах. Київ. «Дніпро». 1978; Олександр Підсуха. «Гарячий цвіт осені». Київ. «Радянський письменник». 1985).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий