У Юрки – до професора

Євген Білокобила з портретом батька.

У Юрки – до професора

У свої майже вісімдесят літ Євгеній Юрійович, як і в молоді роки, жвавий, зосереджений. Якби ми заздалегідь не домовилися про зустріч, то могли б з юрківським професором і розминутися. На його подвір’ї завжди на ходу власний транспорт – “Волга” та скутер. На чотириколісний транспорт Євгеній Юрійович сідає, коли треба поїхати далеко – у Кременчук, Полтаву. А двоколісним мотається по Хорішках і до Псла.
Отже, 10-та година ранку, село Юрки. Він чекає на нас. Хто ж він такий і чим може бути цікавий для журналістів? Професор, кандидат технічних наук Євгеній Юрійович Білокобила. Додамо: син видатного професійного художника Юрія Кузьмича Білокобили.

Юрки – село козацьке

Як досягти життєвого успіху, столичного визнання, народившись в далекій провінції?.. На це запитання хотілося б знайти відповідь. Думалося так: родом Євгеній Юрійович з Юрок – маленького села, майже хутора. Але історія засвідчує інше. До більшовицького перевороту 1917 року в Юрках мешкало сім тисяч людей, а у Козельщині – усього три тисячі.
Село Юрки – козацьке, волелюбне. І його люди такі ж: мужні, вольові, горді. Було це давно, і була це правда. Прадід нашого героя Іван повертався із землі обітованої, з Єрусалима. Як людина православна, їздив на прощу, до Гробу Господнього. Був не з бідних, мав землю, уміло господарював на ній. Останній відрізок дороги долав шляхами сусідньої імперії. У купе за обідом, як тоді було заведено, чаркувалися. Попутниками прадіда Івана виявилися пихаті офіцери; вони пили дороге вино, а з Івана глузували, що, мовляв, не те п’є і не так п’є. Коли кепкування перейшло всілякі межі, Іван замовив ящик того самого вина і тазок. Злив вино з пляшок туди і помив у ньому ноги. З характером був прадід Іван…
– Євгенію Юрійовичу, розкажіть про себе. Ви народилися тут, у Юрках?
– Ні, я народився у Києві. А мама моя, Єфросинія Іванівна, з’явилася на світ і жила в оцій хатині, що справа. Мама козацького роду. Андрій Головко, відомий письменник, – це її двоюрідний брат. До речі, його брат Федір мав тут великий завод, виробляв цеглу. І такої якості, що цеглину можна було лише пилкою розпиляти, молотком не розіб’єш. На всю округу це було єдине велике село. Тут бував всесвітньо відомий художник Ілля Рєпін, який розписував козацьку церкву. А з приходом більшовиків усе почало нищитися, руйнуватися. Варвари, та й годі…
Двоюрідна сестра Старицького викладала тут у школі. Усе це я описую у своїх спогадах. Уже є понад триста сторінок. Про історію села хочу видати книгу. Батька рано не стало, загинув на Дніпрі. Отож основним оповідачем була у мене мама, Єфросинія Іванівна…
Треба сказати, що батько Євгенія Білокобила був відомою людиною, до війни очолював Спілку художників столиці України – Києва.
– У Ваших батьків велика була родина?
– Четверо хлопців, мої брати: Юрій, Анатолій, Володимир.

У Юрки – до професора
Брати Білокобили.

– Яку освіту мали Ваші батьки?
– Мама працювала учителькою, а батько спочатку вчився у Харківському інституті, а потім цей заклад був переведений у Київ. Там він і закінчував інститут. І от кожного літа мама привозила своїх чотирьох синочків сюди, у Юрки, так би мовити, на дачу. Так мало бути і в 1941 році, але почалася Велика Вітчизняна війна. І теплохід десь під Каневом уже був обстріляний фашистськими літаками. На щастя, залишилися живими. З великими труднощами добралися додому – сюди, у Юрки.

Архів художника-академіка Дряпаченка був схований у Юрках

– І не просто у Юрках, а ось там, – Євгеній Юрійович злегка повертається уліво і вказує на великий крислатий горіх. – На тому місці до війни був у нас добротний льох, уміло зроблений, сухий…
Після трагічної і до кінця не зрозумілої смерті нашого славетного художника з Василівки Івана Кириловича Дряпаченка Юрій Кузьмич Білокобила викупив у сестри Дряпаченка весь архів художника і перевіз у Юрки.
– Ось у тому льоху, – ще раз уточнює Євгеній Юрійович.
І що далі з тим архівом трапилося?
– Як буває, – продовжує скрушно мій співрозмовник, – знайшлися “добрі” люди і заявили у поліцію. Її начальник барон фон Кітліц був збирачем культурних надбань. У 1942 році німці нагрянули у Юрки і прямо до нас у двір…
Художні полотна вирізали, скручували у рулони і складали у спеціальні скрині. Потім цей скарб барон відправив до Німеччини, куди і сам згодом поїхав у відпустку. Але сюди в Україну він уже не повернувся. Згодом прийшла звістка про те, що і барон фон Кітліц, і його скарб із України потрапили під бомбардування союзників. Барон загинув, а скарб кудись зник. Та подібні скарби, як засвідчує історія, безслідно не щезають. Нещодавно світові медіа облетіла звістка: одна з картин нашого земляка Івана Дряпаченка була продана з молотка на нью-йоркській біржі за мільйон доларів.
– Я зараз покажу копію цієї картини, – спохвачується Євгеній Юрійович, – і ще щось цікаве принесу.

У Юрки – до професора
Фоторепродукція картини Івана Дряпаченка “Явлення Сина Божого”.

Через кілька хвилин виносить кілька полотен:
– Оце копія тієї картини. Її написав мій батько. А ось цю невеличку картину німцям-харцизякам не вдалося поцупити. Це – оригінал картини Дряпаченка. І назву вона має: “Явлення Сина Божого”.
Євгеній Юрійович відхиляє від серця полотно і перед нами постає образ Сина Божого – Ісуса Христа. Він іде, простягши руки до неба, і щось промовляє, прямо до нас. Картина вражаюча!
– А чи не було спроб віднайти художні полотна нашого талановитого земляка?
– У свій час моя дружина Наталя Василівна, співачка, заслужена артистка, відкривала Дні культури України у Німеччині. Спочатку вона звернулася у наше посольство, дипломати – в міністерство культури Німеччини. Питання стояло так: яка доля художніх полотен Івана Дряпаченка і чи є можливість їх повернення в Україну? Як повідомили, доля тих полотен незвідана. Лише кілька полотен вдалося побачити у Дрезденському художньому музеї.
– Євгенію Юрійовичу, Ваш батько як художник підтримував тісні стосунки із василівським художником. Про ці стосунки, певно, не раз розповідали у Вашій родині. Можливо, про деякі цікаві факти Ви могли б розповісти нинішньому поколінню?
– Бог наділяє ласкою і талантом кожну людину. Подібне трапилося і в родині батька, Кирила Федоровича, майбутнього художника Дряпаченка. Здібності обдарованого хлопця помітили рано. Граф Петро Капніст посилає юнака навчатися до Київської рисувальної школи. Згодом він навчався у Петербурзькій академії мистецтв, здобув звання художника-академіка. Не всі знають, що у Василівці побував Ісаак Бродський, однокурсник Івана Дряпаченка, який свого часу очолював Всеросійську академію мистецтв. Він запрошував художника Івана Дряпаченка на викладацьку роботу до Ленінградського художнього інституту. Але стан здоров’я не дозволяв художникові їхати у таку далечінь. З кінця 1917 року і до 1936-го він жив і творив у своєму селі, у Василівці…
– Євгенію Юрійовичу, Ви належите до того покоління, якому було важко не те що здобути вищу освіту, а навіть отримати головний документ громадянина – паспорт. Як це було з Вами?
– Справді, на той час наші села були непаспортизовані. Я мав лише свідоцтво. Закінчив Мануйлівську школу. Мій дядько Віктор Іванович Гладкий тоді був майстром будівельної справи у Середній Азії, в Ашхабаді. Він був великою людиною, членом тамтешнього центрального комітету Компартії. Тож запрошує усіх нас, чотирьох братів, до себе. Уже там для всіх хлопочеться про паспорти. Усі ми вступили до інститутів. А потім, поступово, він подбав про те, щоб нас перевели навчатися в Україну. Шістьох осіб забрав із Юрок. Я, зокрема, перейшов у Київський автодорожній інститут. Проходив практику в Кременчуці. На КрАЗі познайомився з Володимиром Приходьком…
Далі у нашого земляка були аспірантура, захист кандидатської. Її тема – “Організація міжнародних автомобільних перевезень”. Молодому науковцю пропонують викладацьку роботу в технічному університеті. Шість підручників написав наш земляк. Серед них – “Основи маркетингу”, “Менеджмент”, “Міжнародні автомобільні перевезення”, “Митний контроль”, “Вантажні міжнародні перевезення”.
Не один десяток років працював на викладацькій роботі, читав лекції, робив доповіді на міжнародних конференціях, пропонував свій досвід і вивчав досвід у європейських країнах.
Свою трудову діяльність, варто ще раз підкреслити, Євгеній Юрійович завершив лише кілька років тому, але і донині залишається радником в одному зі столичних вишів.

Наввипередки з часом

…Щедрий господар запрошує до столу, з’являється пляшка вишуканої медовухи…
– Ріжте хліба, буженини, – припрошує, – вас повинна була б зараз частувати Наталя, дружина, але зараз вона у Туреччині, виступає з концертами. Наш син, теж Євгеній, пішов моїм шляхом, у науку. Нещодавно повернувся з Європи. Відвідав Варшаву, Прагу, Братиславу, Берлін, Париж, Брюссель…
Господар перебирає на столі фотографії. Дістає одну:
– Оце – Наталя, дружина.
Хтось із нас сказав: “Вродлива”. Господар доповнив: “Чарівна!” І розповів історію знайомства. Свою Наталю Євгеній уперше побачив у метро на зупинці. Й був так зачарований, що не втримався, підійшов, вибачився і щиро сказав: таких красунь він ще не зустрічав у своєму житті. А згодом Наталя стала його дружиною.
– А давайте я покажу вам свій сад, город!
І ми пішли вузькою стежкою. Євгеній Юрійович враз на очах перетворювався з професора-інтелектуала на професора-технократа, городника.
Поки йдемо, юрківський професор розмірковує: “Київ – гарне місто, європейське, але для мене воно стає сьогодні надто метушливим. Кияни поспішають, а час усе одно випереджає. А тут, у Юрках, він ніби зупиняється, а я його випереджаю”.
У великих ємностях гріється на сонці вода. Це для поливу розсади, звісно ж, що холодною водою поливати її не можна. А зліва від стежки наливаються соком абрикоси, багряніють вишні. А ось і город: широкий, доглянутий. Земля – як масло, хвалиться господар. Усе на ньому буяє, є навіть і баштан. А далі аж ген простяглися увись кілька рядочків кукурудзи. Це – щоб пшінкою поласувати. Молодь навіть такого і слова не чула. А це ж молода кукурудза, зварена із “волоссячком”.
* * *
Ось і настав час розлучатися. Просимо професора Євгенія Юрійовича проїхати з нами селом далі, до Псла. Зупиняємося біля садиби Головків. Один з них, Андрій Васильович, – класик української літератури. З польовими квітами у руках піднімаємося до стели…
Повертаємося обличчями до Псла. “Погляньте, яка краса!” – Євгеній Юрійович задивляється удалечінь, а потім зазирає в небо, немов жайвора там хоче побачити. І очі його світлішають. Як писав Андрій Головко в одному з оповідань: “У нього очі, наче волошки в житі…”

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.

Поділися:

Добавить комментарий