У поєднанні доль і поглядів

У поєднанні доль і поглядів

У музеї В. Г. Короленка відбулася презентація книги про двох видатних синів нашої держави – Володимира Вернадського і Володимира Короленка. Вона має промовисту назву “В. І. Вернадський та В. Г. Короленко: у поєднанні доль і поглядів” і аж трьох авторів. Це – доцент кафедри захисту рослин Полтавської державної аграрної академії Віктор Самородов, завідувач науково-дослідної експозиції відділу природи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Світлана Кигим та провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка Людмила Ольховська. Видавець та виготовлювач – видавництво “ФОП Говоров С.В.”.
Це вже друге видання (перше вийшло у 2013 році), доповнене та уточнене, з прекрасним поліграфічним виконанням. Воно знайомить читачів із родоводом всесвітньо відомих особистостей: натураліста В. І. Вернадського (1863–1945 рр.) та письменника В. Г. Короленка (1853–1921 рр.), які були троюрідними братами по батьківській лінії. Книга надрукована в рамках заходів міської програми охорони культурної спадщини та збереження історичного середовища Полтави. Супровід із ілюстрацій, серед яких – експонати із фондових колекцій Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського та літературно-меморіального музею В. Г. Короленка (деякі з них публікуються вперше), дає змогу уявити епоху, в якій жили й працювали письменник та вчений.
Є відомості про правнучку видатного письменника Наталю Сергіївну Ляхович, яка наприкінці минулого року, на жаль, завершила свій земний шлях. Цікаво, що саме її, свою трирічну родичку, Володимир Іванович Вернадський у воєнний 1942 рік влаштував у дитячий санаторій у Казахстані, де жили евакуйовані з Москви академіки, де було добре матеріальне забезпечення й відмінні умови для зростання й розвитку дитини.
Надзвичайно цікаві й ті сторінки книги, що розповідають про подорожі героїв оповіді до Європи й Америки, про те, яке місце в їхньому житті займали музика, природа. Презентацію відвідали працівники бібліотек, музеїв, члени ГО “Спілка екскурсоводів Полтавщини” і полтавці, котрі цікавляться історією рідного краю. Всі бажаючі отримали примірники книги, а представники бібліотек – по декілька. Сподіваємося, що це насичене інформацією й гарно оформлене видання стане в пригоді історикам, музейникам, краєзнавцям – усім, кого цікавить славне минуле нашої держави.
Пропонуємо читачам уривок із книги трьох авторів-дослідників.

Для головних героїв цієї книги музика теж була важливою частиною їхньої душі та їхнього обдарування.
Всі, хто близько знав В. Г. Короленка, відзначали, що йому була властива надзвичайна гармонія зовнішнього вигляду та внутрішнього світу, що він завжди перебував у стані творчого піднесення, злету думки, що при спілкуванні з письменником, вдивляючись у ці молоді (у будь-якому віці) очі, можна було відчути музику його душі.
З дитинства його полонив світ звуків. У цьому легко пересвідчитись, якщо перегорнути сторінки автобіографічної повісті “Історія мого сучасника”. Перше знайомство маленького Володі Короленка зі світом природи відбулося під час сімейної прогулянки до соснового бору. Протяжний шум лісових верхівок буквально зачарував майбутнього автора оповідання “Ліс шумить”, і він зупинився, неначе укопаний. Дорослі повільно, але упевнено пішли далі, не помітивши, що в їхній дружній компанії утворилася “прогалина”. Малюк дивився, як на схилі “зникали спочатку ноги, потім тулуби, потім голови”. Ось останнім зник з його поля зору яскраво-білий капелюх найвищого з братів матері – дядька Генріха. Усвідомлюючи, що “один в лісі – це, по суті, страшно”, Володя все ж застиг, як зачарований, не зронивши жодного звуку. Він слухав. Слухав “то тихий свист, то дзвін, то смутний говір і зітхання лісу, що зливалися в протяжну, глибоку, нескінченну і осмислену гармонію, в якій уловлювалися і загальний гул, і окремі голоси живих гігантів, і колисання, і тихі поскрипування червоних стовбурів”. Коли його зникнення помітили і за ним повернувся дядько, племінник стояв на тому ж місці і не відгукувався. Він був занадто захоплений тими живими картинами, які демонструвала йому первозданна природа. Дорослому родичеві коштувало великих зусиль відірвати малого від цього споглядання і змусити знову тупотіти по доріжці разом з усіма.
Ставши гімназистом, Володимир охоче слухав гру на скрипці свого товариша Сімхи, а у відповідь запросив того до себе в гості, аби “пригостити” хлопчика декламуванням віршів Шевченка.
Під час вечорів у вчителя словесності Авдієва разом із забороненими в той час віршами Шевченка, Некрасова звучали й українські пісні: “Увесь вечір пройшов в співах. У Авдієва був глибокий і вільний баритон. Жданов (гімназист. – Прим. авторів) підтягував невеликою, але приємною октавою. Я сидів біля відчиненого вікна і слухав. У вікно виднілося озеро, тополі й замок. Над дальнім очеретом, майже ще не освітлюючи, піднімався у млі задумливий червоний місяць, а невеличка кімната, освітлена м’яким світлом лампи, вся дзвеніла мрійливим, красивим смутком української пісні. Ніколи потім у мене не було таких сильних відчуттів від співу, як у подібні вечори у Авдієва”.
Юнаком, перебуваючи на засланні в Якутії, Короленко захоплено слухав народні якутські пісні, горлові, тягучі, жалібні, схожі на скрипіння полоззя, не знаючи мови, але відчуваючи, що краса тут в самому почутті. На Всесвітній промисловій виставці в Чикаго (США) в 1893 році письменникові довелося почути негритянські мотиви: “Свято це справило на мене дуже сильне враження. А таких артистів-музикантів я, дійсно, не чув”.
Серед музичних уподобань зрілого В. Г. Короленка – арії з “Травіати”
Д. Верді, романси, думи у виконанні кобзарів, українські народні пісні. Лише людина, надзвичайно чутлива до музики, могла написати повість “Сліпий музикант”, кращі сторінки якої – це описи музики та природи. У Короленка ці явища гармонійно пов’язані одне з одним: “У кімнатах хлопчик звик пересуватися вільно, почуваючи навколо себе порожнечу. А тут його охопили якісь хвилі, що дивно змінювалися й були то ніжно-пестливі, то лоскотні й п’янкі. Теплі дотики сонця швидко обмахувалися кимсь, і струмок вітру, дзвенячи у вухах, охоплюючи обличчя, скроні, голову до самої потилиці, линув навкруги, начебто намагаючись підхопити хлопчика, протягти його кудись у простір, якого він не міг бачити…
Коли його посадили, він начебто трохи заспокоївся. Тепер, незважаючи на дивне відчуття, що переповнило всю його істоту, він уже став розрізняти окремі звуки. Темні ласкаві хвилі линули, як і перше, нестримно, і йому здавалося, що вони проходять усередину його тіла… але тепер вони приносили з собою то яскраву трель жайворонка, то тихий шелест зазеленілої берізки, то ледве чутне хлюпання річки. Ластівка свистіла легким крилом, описуючи недалечко химерні кола, бриніла мошка, і над усім цим проносився часом протяжний окрик плугаря на рівнині, який поганяв волів над зорюваною смужкою”. Це наповнений музикою опис природи. А ось опис фортепіанної музики, що ллється з-під чутливих пальців Петра Попельського, переплавляючись у голоси природи: “Мотив давно вже змінився… Тут були… шум вітру, шепіт лісу, хлюпотіння річки й неясний гомін, що стихає десь у безвісній далині. Все це спліталося й дзвеніло на тлі того особливого, глибокого, що розширює серце, відчуття, яке викликається в душі таємничим гомоном природи і якому так важко підшукати справжнє визначення… Туга?.. Але ж чого ж вона така приємна?.. Радість?.. Але навіщо ж вона така глибока, така безмежно сумна?.. Здавалося, ось-ось кількома ударами все це зіллється в стрункий потік могутньої і прекрасної гармонії… Але, не встигнувши піднятися, мелодія раптом падала з якимось жалібним ремством, наче хвиля, що розсипалася на піну й бризки, і ще довго звучали, завмираючи, ноти гіркого нерозуміння й запитання”.
Отже, у Короленка, людини творчої професії, письменника, тонке відчуття світу музики було закономірністю. Вернадський же присвятив своє життя науці. Однак мистецтво і культура ніколи не були поза його увагою. З усіх видів мистецтв учений віддавав перевагу музиці. Він не лише емоційно сприймав її, а й намагався осмислити як вияв духовного життя людини, визначити місце в гармонії світу. В. І. Вернадський, вивчаючи взаємодію мистецтва з наукою, вважав, що саме музика тут особливо результативна, адже вона є найбільш комплексним, цілісним відображенням дійсності й водночас дуже доступна для сприйняття. Впливаючи насамперед на емоції, музика, таким чином, підключає їх до процесу наукової творчості. Глибоке захоплення музикою було властиве майбутньому вченому з ранніх років життя, і в ній згодом він знаходив стимули для розвитку багатьох наукових ідей.
Розповідаючи про свою родину і своє перше знайомство з музикою, Володимир Іванович писав у липні 1886 р. майбутній дружині: “Моя мати в молодості, володіючи неабиякими музичними здібностями і надзвичайно сильним голосом, хотіла поступити на сцену, але проти цього була її мати. Окрім пансіону, де вона навчалась, вона була декілька років у хорі Балакірєва, якого високо ставила”. Із спогадів вченого від 18 травня 1943 р.: “Мати дуже музична, з сильним голосом (мецо-сопрано), чудово співала українські пісні, бували вдома і хори. На мене це дуже впливало, хоч я цього нічим зовсім не проявляв. Батько страшенно любив українські пісні, і моя мати їх чудово співала. Вечорами в Харкові, у нашому будинку – управляючого конторою банку, вона влаштовувала хори: розчинялись вікна і лилися гарні українські пісні. У хорі брали участь багато чиновників банку, і в мене збереглася згадка про переписані українські вірші”.
Красномовні записи у щоденнику Володимира Вернадського за 1877 рік свідчать про його захоплення оперою ще під час навчання у середніх класах петербурзької гімназії: “3 січня – “Гугеноти” в Російській опері, 7 – “Ромео і Джульєтта” в Італійській. Гра і спів були чудові. 8 січня несподівано на концерт у Дворянському зібранні. Гра Галкіна не сподобалась. 15.1 – оцінки за тиждень: 5 – поведінка, 4 – латинь, 3 – латинь і грецька історія. Увечері – в Італійській опері – “Вільгельм Телль”. Дуже сподобалось…”.
У рік закінчення гімназії і вступу до університету, перебуваючи влітку з родиною у дачному передмісті Павловську, В. І. Вернадський відвідував концерти, за його словами – “чудові”. Тут звучала музика відомих композиторів, диригентів: І. Штрауса, Миколи і Антона Рубінштейнів, П.Чайковського. Під керуванням П. Чайковського у Павловську був виконаний його Перший концерт для фортепіано з оркестром, який став одним із світових шедеврів музичного мистецтва. Не випадково 12 березня 1963 р. в актовому залі Московського університету при відкритті урочистого засідання, присвяченого 100-річчю від дня народження В. І. Вернадського, прозвучав саме Перший концерт для фортепіано з оркестром П. Чайковського.
Починаючи студентське життя в Петербурзькому університеті, В. І. Вернадський розробив собі життєву програму. Одним із важливих її пунктів був розвиток і удосконалення свого інтелектуального та духовного світу, зокрема ознайомлення з музикою. По закінченні університету Володимир Іванович потрапив у музичне середовище. Цьому сприяло одруження з Наталією Єгорівною Старицькою. Одна з племінниць матері – Варвара Михайлівна Зарудна – була оперною співачкою, професором Московської консерваторії і дружиною композитора М. Іпполітова-Іванова. Серед близьких Вернадського, які вплинули на формування його музичних пристрастей і уподобань, була і його племінниця, арфістка Г. С. Короленко. Донька В. І. Вернадського у листі до хранителя кабінету-музею
В. І. Вернадського у Москві В. С. Неаполітанської, відповідаючи на запитання про ставлення вченого до музики, згадує: “Яка була музика? Класики. Батько любив Моцарта, Баха, Бетховена, але не знаю, кого особливо. Одного разу якось була з батьком у Мюнхені три дні. Ми увесь час ходили у музеї і були на концерті. Грали, здається, Вагнера, Бетховена і Бартока. Пам’ятаю, що мені сподобався Барток, і ми за нього сперечались із батьком. Йому ця нова тональність була чужа”.
У багатьох листах до дружини Володимир Іванович не раз писав про музику, яку глибоко відчував. У листі з Мюнхена від 28 січня 1889 р.: “Увечері був я в опері. Давали Моцарта “Весілля Фігаро” – переробку з Бомарше. Мені більш до серця його “Севільський цирульник”, але все-таки до цієї п’єси я ставлюся з якоюсь дивною повагою. Понад 100 років тому вона прийшлась якраз у свій час. Вона дала поштовх до заворушень, до свободи і тих великих сильних почуттів, які охопили тоді культурне суспільство… Тут все зникло, і від п’єси залишився тільки фарс. Але так і повинно було статися – серед того товариства, де обертався Моцарт… Але тут мені багато що було неприємним, тому що сіль і зміст п’єси зникли і залишився фарс, у деяких місцях з чудовою, сильною музикою”. У листі з Гааги від 19 липня 1900 р. вчений ділиться з дружиною своїми враженнями від концерту органної музики: “Учора був на концерті у церкві – деякі речі на мене справили сильне враження, особливо арії Баха (орган зі скрипкою – уперше чув), мені здавалось, що ці звуки проникають у мене глибоко-глибоко, що їм ритмічно відповідають якісь рухи душі і все моє добре, сильне збирається у повні гармонії рухи. Чув знамениту потрійну фугу Баха – красу її усвідомлюю, але вона залишила мене холодним, можливо, наслідок – як мені здалося – сухої гри Коопмана на органі. Я зовсім починаю захоплюватись музикою – хочеться ознайомитись з її теорією та історією”. Цей намір вченого здійснився, коли у 1903–1904 роках він прочитав курс лекцій у Московському університеті з історії наукового світогляду, де чимало уваги приділив музиці, її гармонії і впливу на наукову думку людства.
Через чотири десятиліття, напередодні 1944 року, у листі до онуки
В. І. Вернадський висловив жаль, що не отримав спеціальної музичної освіти: “Я мало розуміюся на музиці, але вона мені багато дала… Я пережив не раз, слухаючи музику, глибокий вплив на мою думку. Деякі з основних моїх ідей, як, наприклад, ідея про значення життя в Космосі, стали мені очевидними під час слухання гарної музики…”. Як слухач В. І. Вернадський володів великою музичною культурою і тонким смаком, і відсутність музичної освіти була надолужена великим його захопленням музикою протягом всього життя. Цей вид мистецтва для В. І. Вернадського став важливим засобом пізнання світу. Підсумовуючи своє життя у 1944 р., вчений записує: “Мені уявляється музика найглибшим проявом людської свідомості. Музика – це інша мова, мова інтуїції, а не логіки… Досягнення музики відкривають наукові істини, філософські узагальнення”.

Віктор САМОРОДОВ
Доцент кафедри захисту рослин Полтавської державної аграрної академії
Світлана КИГИМ
Завідувач науково-дослідної експозиції відділу природи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
Людмила ОЛЬХОВСЬКА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Поділися:
  • 1
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    1
    Share

Добавить комментарий