Петро Свячений мріяв бути архітектором. Навчався у профільному вузі й не підозрював, що відвідування розсадника декоративних культур одного разу змінить його життя назавжди: він потрапив у полон «зеленого бізнесу», який об’єднав воєдино захоплення і справу його життя.
Народився і виріс Петро у приміському селі Підгора. Навчався в Кобеляцькій ЗОШ №2, де уроки креслення педагога Любові Хоми визначили майбутній вибір професії. Зважаючи на любов до креслення, Петро вирішив стати архітектором і поступив у Полтавську політехніку ім. Юрія Кондратюка.
Хлопець не планував продовжувати справу батька Дем’яна Миколайовича, який працював помічником лісничого. Не хотів він і бути як брат – медиком. Але була справа, яка об’єднувала їх, якій усі троє завжди віддавали багато сил і часу.
– Батько з 2004 року займається вирощуванням сосни. Ми з братом завжди йому допомагали. Зараз, звісно, змінився процес висаджування, а раніше все робили вручну. Уявіть, на площі 2 гектари треба було посадити 10 тисяч саджанців. Потім треба їх доглянути, сформувати крону, а наступного року та сама історія – посадка, догляд… Заклали шість ділянок. Підросли дерева, в листопаді розпочиналася рубка ялинок на продаж. Не в радість вони нам були: ровесники гуляють, розважаються, а ми працюємо. Але допомога батькові – то було святе.
Якось Дем’ян Свячений відправив сина ознайомитися з роботою розсадника декоративних рослин «Осокор». Те, що виростили на 30 гектарах Андрій та Олег Бути, так вразило Петра своєю красою, що архітектура раптом відійшла на другий план.
Петро Свячений не приховує: його повністю взяла в полон зелена індустрія, яка дозволяє створювати прекрасний рослинний ландшафт власної території чи затишної зеленої зони міста, села, офісів, закладів харчування й відпочинку. Диплом бакалавра з архітектури Петро таки отримав, але напрям навчання змінив. Закінчив магістратуру в Полтавському аграрному університеті за спеціальністю «Агрономія», а згодом отримав диплом магістра Білоцерківського аграрного університету за спеціальністю «Лісове господарство».
– Навчався не для того, щоб отримати нові знання, бо освітні програми застарілі. Головне для мене – спілкування з колегами, можливість побувати на курсах, семінарах. Звісно, під час війни таких заходів стало значно менше.
У студентські роки Петро їздив на заробітки в Угорщину і, як людина, яка з дитячих років пов’язана з природою, звернув увагу на те, що в Будапешті значні площі засіяні декоративною злаковою травою. В Україну ця тенденція прийшла значно пізніше. Але й сьогодні ще мало її справжніх поціновувачів.
– Принаймні ні в Кобеляках, ні в Полтаві я не зустрічав людей, які цінували б нелегку працю з вирощування рослин. На жаль, у нашому суспільстві мало хто розуміє, що рослина – це не просто гарний кущ чи дерево, це – зелені легені, які вкрай для всіх нас важливі, – зізнається Петро Свячений.
Чоловік годинами може розповідати про своїх «вихованців».
– Є ті, хто вибирає найпростіший шлях – бере саджанці на дорощування і потім продає. Ми пішли іншим шляхом – вирощуємо «під ключ», тобто повний цикл: від насінини – до реалізації. Але далеко не всі саджанці можна виростити з насінини. Приміром, якщо тую смарагд посіяти насінням, то виросте звичайна туя, а смарагдову отримаєш тільки шляхом черенкування.
У розсаднику Петра Свяченого великий вибір саджанців і кущів: хвойні (сосна, ялівець, туї), листяні (береза, липа, клен), декоративні злакові трави, багаторічні квіти та ін. І це не звичайні дерева, а окультурені. Одні приваблюють формою, інші – листям чи кольором… Назвемо лише кілька: береза червонолиста, плакуча, шаровидна, клен гостролистий, кулястий, червонолистий та ін.
Виростити саджанці – це тривалий цикл, а заробітки досить скромні.
– Пригадую, що в перший рік ми заробили незначну суму й усе вклали в зелений бізнес, бо, якщо хочеш мати, потрібно постійно розвиватися і розширятися. Ми з братом, звісно, під крилом батька, навчилися робити щепи листяних дерев: шовковиця плакуча, береза шаровидна, горобина плакуча… Незважаючи на те, що вони мають гарний вигляд, на жаль, мало в кого з’являються емоції, яких вони варті.
Ось тут і виникають проблеми з реалізацією зеленої продукції, адже це не товар щоденного попиту. Купують ті, хто дбає про красу садиби, міста, села.
– Так сталося, що наш основний покупець живе в Дніпрі й Києві. Ми співпрацюємо з садовими центрами, які займаються озелененням різних об’єктів, і з торгівельною мережею. Отримали з Києва замовлення на озеленення прибережної смуги на півтори тисячі саджанців листяних дерев і трьох тисяч кущів. Наші «вихованці» вже ростуть у Києві: осінь, весна – це сезон реалізації. За результатами тендера підписали договір на співпрацю з Білицькою селищною радою.
Сьогодні Петро Свячений уже може говорити про будь-які обсяги замовлень, зовсім іншим був початок.
– Звертались з пропозицією співпраці то до одних, то до інших, але результату не було. Розмістили оголошення на OLX, і це спрацювало: одного дня приїхали і… все забрали. Це стало для нас уроком: треба мати не тільки ділянки різних видів культур, а й різних термінів посадки. Це не картопля, яку весною посадив, а в кінці літа зібрав урожай: саджанці ростуть три-чотири роки.
Тож досвід здобували на власних помилках.
– Зелена сфера, зокрема в нашому регіоні, не дуже поширена, відповідно, повчитися немає в кого. Аби це були, приміром, овочеві культури, то і батьки, й сусіди підказали б, як саджати, доглядати, боротись зі шкідниками.
Зрозуміло, що не обійшлося без невдач.
– Кілька років тому ми з братом посадили туї. Та вони приглянулися непроханим гостям: їх об’їли зайці. Коли ми побачили – не знали, що робити. Доки думали, пішли дощі, згризені саджанці пішли в ріст, додали за сезон 40 – 50 сантиметрів, а нам лишилося лиш прополоти та обробити від шкідників.
Дощ сприятливо вплинув, а засуха – то біда. Інший приклад. На 20 сотих висадили голубі ялинки, туї, листяні дерева. Тиждень проходить – дощу немає, а ми сподіваємося. Місяць дощ обминає наші насадження, і вони не витримують, гинуть… Зараз половина площ на поливі, а в перспективі, через недостатню кількість опадів, плануємо забезпечити сто відсотковий полив.
Петро помітив, що ставлення земляків до зелених насаджень дещо змінилося. У першу чергу, це пов’язано з тим, що кобелячани стали більше подорожувати, точніше, їздити за кордон. Хтось – працювати, хтось – відпочивати, хтось поїхав від війни. Там і оцінили красу природи, а повернувшись додому, вирішують озеленити садибу не тільки туєю і вербою, які донедавна домінували, а більш оригінальними деревами й кущами. Але праця тих, хто займається вирощуванням саджанців, на жаль, поки що не отримує належної оцінки.
– Ціни в нас лояльні, а для земляків діють знижки. Але реакція буває різною: одні обурюються, що дорого, інші заявляють, що приїдуть уночі й викопають, що приглянеться. Тому й змушені були поставити камери відеоспостереження. Хоча навіть вони не зупиняють бажаючих поживитися результатами чужої праці. На баштані на висоті шести метрів була встановлена камера, виведена на телефон. О першій ночі з камерою стало відбуватися щось незрозуміле. Довелося терміново їхати на баштан. Побачене вразило: якісь «кулібіни» зрізали камеру й готували кавуни для крадіжки. Подібне було і з ялинками. Аби вкрали одну, то, можливо, й не помітили б. А так знайшлися чорні лісоруби, які приїжджали бусом і рубали, як у себе вдома… Але ж сосна в нас незвична (стрижена) і її легко впізнати.
Боляче в черговий раз робити висновок: як працювати, то бажаючих немає, а красти – то завжди знайдуться. Ще й підготуються…
– Дійсно, в останні роки кадрове питання стоїть дуже гостро. Бажаючих працювати немає. А специфіка така, що продавати контейнери можуть жінки й дівчата, а є й важка фізична праця, де без чоловічої сили не обійтися. На жаль, рідко зустрінеш відповідальних, дисциплінованих працівників. Як правило, або зробили абияк, або саджанці вчасно не підготували, а замовник уже на під’їзді. Тому доводиться самому гасити «пожежу». І так щодня.
Та, незважаючи на проблеми, Петро вважає себе щасливою людиною.
– Коли між роботою і хобі можна поставити знак рівності, то це значить, що ти на екзамені під назвою «життя» витягнув щасливий квиток. Після закінчення сезону саджанців, продажу ялинок приходить час, коли можна з чистою совістю відпочити. А в мене 1 січня розпочинається депресія через відсутність роботи! Практично 10 місяців був як заведений, а тут «двіж» зупиняється, а я зупинитися не можу. Коли весною розпочинається сезон, настрій одразу покращується: я потрапляю в свою стихію.
До речі, цьогоріч Петро Свячений піддався на пропозицію зайнятися вирощуванням помідорів і капусти.
– Це було вперше і востаннє. Для мене люди, які займаються овочевими культурами, – супергерої. Лиш кількома словами розповім процес: закупити насіння, виростити розсаду – по 5 тисяч кущів помідорів і капусти, висадити її у відкритий ґрунт, забезпечити догляд, обробіток від шкідників тощо.
Прийшов час збирати урожай, а немає кому. Практично всі кошти від реалізації помідорів пішли на оплату праці тих, хто їх збирав. Добре, якщо в підсумку виходиш на нуль…
З реалізацією капусти ще гірша ситуація: немає бажаючих. Для себе зробив невеличке порівняння двох культур: капусти і лаванди, які схожі схемою посадки, вирощувались на поливі. Головку капусти в кращому випадку можна продати, в залежності від ваги, за 30 гривень, кущ лаванди – за 35–40 грн. Не реалізуєш лаванду, весною продаси за вищою ціною, а восени наступного року ще краща ціна буде. А капуста? Вчасно не продав, немає умов для зберігання – поніс збитки.
А от баштанні культури, як кажуть, ідуть у руку.
– Цю традицію започаткував батько. Вона триває й до сьогодні. Щоб отримати ранній урожай, саджаємо баштан під плівку, потім ставимо дуги й накриваємо ще однією плівкою. Тобто кавуни проростають у «тунелі» й достигають на тиждень-два раніше, ніж ринок наповнюється місцевою смакотою. Але, на жаль, це також приваблює крадіїв.
Та всі ці труднощі не зупиняють Петра. Планів у нього багато, а найбільше, що стримує, – це відсутність землі.
– Готовий розглянути всі пропозиції (продаж, оренда), головне, щоб вони були дотичні до тих площ, де працюю, і на тривалий період: саджанець росте кілька років.
На закінчення розмови знову згадаємо розсадник декоративних культур «Осокор», який запалив іскру зеленої індустрії.
– Побачене тоді так вразило, що поставив собі завдання: досягти такого ж результату, виростити великий асортимент хвойних і листяних дерев і кущів для створення будь-яких ландшафтів.
Без сумнівів, Петро Свячений успішно дійде до своєї мети і про його розсадник ще почуємо. А помідори, які хоч і розчарували співрозмовника, але багатьом запам’яталися смаком, товарним видом, дуже лояльною ціною і стали приводом для написання цього матеріалу. Буває і так.
Наталія ПУЗИНА
Журналіст