У пошуках істини

У пошуках істини

Правда у кожного своя. Павло Походун шукав істину.
З колегою, випускником 1983 року факультету журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка Павлом Петровичем Походуном, на жаль, знайомим бути не довелось. Свого часу він працював у кількох районних газетах Полтавщини, але його дописи якось не траплялися на очі. Аж доки син Павла Петровича Олексій надіслав до «Зорі Полтавщини» минулоріч батькове розлоге дослідження про, як то кажуть, дійових осіб і виконавців голодомору 1932– 1933 років, основаного на трагічних подіях у рідному селі автора – Більську Котелевського району. Читачі нашої газети мали можливість ознайомитися з уривком із розлогої роботи, озаглавленої шевченковою цитатою «Село неначе погоріло…», опублікованим у номері «Зорі Полтавщини» за 23 листопада цього року.

Надсилаючи матеріал, Олексій Походун повідомив, що батько дуже хворий, йому вже важко говорити, а вони із сестрою Ларисою вирішили шукати можливість надрукувати написане років десять тому їхнім татом, сподіваються, що робота не втратила актуальності…
Відверто кажучи, насторожив обсяг надісланого. Все ж професійний обов’язок змусив взятися за прочитання. Тоді ще не знав, що автор – колега-журналіст, бо ж стояв скромний підпис – «член «Просвіти». Приємно вразили і такий «титул», і вправність письма, й зрілість та глибина узагальнень. Автор не лише переповідав місцеві трагічні події, а й використовував матеріали більшовицьких з’їздів, конференцій, постанов страшних 1930-х… Звісно, матеріал із певними редакційними скороченнями, зумовленими газетною площею, був надрукований. Вслід за цим – черговий дзвінок від Олексія Походуна: батько не побачив своєї статті, за кілька днів до публікації його не стало. Попри цю важку звістку подякував «Зорі Полтавщини» за те, що він із сестрою виконали свій обов’язок.
У моїй практиці таке трапилося вперше, і, чесно кажучи, такі обставини викликали суперечливі емоції. Втім, журналістська професія ніколи не була легкою.
Не буду переповідати статті члена «Просвіти», журналіста Павла Походуна. Поділюся лише приватними роздумами з приводу ним написаного. Автор з болем наводить факти участі місцевих активістів у більшовицьких шабашах зі знекровлення, приречення на смерть українських селян. Виникає асоціативна паралель з подіями Революції Гідності, коли телевізійні кадри демонструють жорстоке побиття беркутівцями протестувальників на Майдані Незалежності. Здивований поляк звертається до омонівця своєю мовою, зрозумілою нам, із запитанням: нащо ти те робиш – ви ж українці?! Подібні запитання ставив своїм співрозмовникам – несамовитим активістам, виконавцям чужої волі – й Павло Походун. У відповідь чув виправдання: мовляв, треба було якось виживати, були молоді, неграмотні. Правда у кожного своя – жорстока, ганебна, гірка… Автор шукав істину. І знаходив в отому «були неграмотні». Та це була б лише поверхнева істина. Рухаючись від місцевих фактів до «загальносоюзних» узагальнень, він робить висновок, що страшніша зовнішньої внутрішня окупація. І народ, який її терпить, приречений бути духовно поневоленим, реготати з блюзнірських дотепів на кшталт «синьйор-голодомор», «термос» чи «країна-повія». Для цього великої грамоти не треба. Як, власне, й для того, щоб усвідомити, що, прирікаючи сусідів, односельців на голодну смерть, лупцюючи співгромадян, обов’язково приводиш зло у власну долю.
Що ж до блюзнірських жартів, то чи можливе таке «оригінальне» кепкування у Вірменії з приводу геноциду чи в Ізраїлі з приводу голокосту та тори, і де були б тамтешні «кварталівці», якби дозволили собі таке? Звісно, запитання риторичні.
Внутрішня окупація – це завжди упослідженість і меншовартість. Тому й постали три революції за три десятиліття в Україні, що рух опору окупації, вільний дух козаків-воїнів, селян – справжніх господарів не сприймає імперську модифіковано-гібридизовану агресію як зовнішню, так і внутрішню…
***
Діти Павла Походуна розповіли, що їхній батько любив рідний Більськ, подбав, щоб там спорудили добру автобусну зупинку для односельців. А ще любив Черкащину, мандрував гайдамацьким, шевченківським, холодноярським краєм, роздавав людям за власні кошти куплені «Кобзарі»… Чому? Не важко здогадатися – бо ж істина многолика.

Олександр МАКАРЕНКО, «Зоря Полтавщини».

Добавить комментарий