У пошуках роботи

У пошуках роботи

Наші співвітчизники розлітаються по світах, а хто ж працюватиме в Україні?

За останні 4 роки рівень безробіття в Україні знизився на 0,3 відсотка. Таку інформацію торік у жовтні оприлюднила Державна служба статистики. Якщо у вересні 2013-го в Україні безробітні становили 1,5% від загальної кількості працездатного населення, то нині вони складають 1,2%. Найвищим рівень безробіття за останні 4 роки був у 2014-му: тоді без роботи офіційно залишалися 1,6% громадян України працездатного віку. Починаючи з 2015-го, відсоток непрацевлаштованих почав знижуватися…

Жіноче безробіття має свій вік – це 45 і старші

За даними Полтавського обласного центру зайнятості, протягом 2017 року послугами цієї служби скористалися понад 69 тисяч безробітних, що трохи менше попереднього року. Загалом станом на 1 січня 2018-го для 24 тисяч безробітних області залишалися відкритими 2,2 тисячі вакансій. А значить – на 1 вільне місце претендували 11 осіб. Склад непрацевлаштованих такий: майже 50 відсотків – це жінки, 37,5% – молодь у віці до 35 років. Отже, найменш затребуваними на ринку праці області є жінки у віці від 35 років і старші. Чим більший вік, тим менш конкурентоспроможними на ринку праці почуваються українки. Що ж саме, які вакансії їм може запропонувати служба зайнятості? За словами директора обласного центру зайнятості Катерини Клавдієвої, чи не єдина масово затребувана жіноча професія – швачки. Саме такому фаху навчають полтавок у групах безробітних, сформованих службою зайнятості. Та чи зможуть освоїти професію швачки жінки, яким за 45 чи 50 років? Навряд чи. Адже в такому віці вже й зір не той. До того ж фізичний стан через фізіологічні зміни організму та підвищену стресонавантаженість підводить. Отож і виходить, що жінки такого віку фактично залишаються наодинці зі своєю непрацевлаштованістю.

В Україні із 24 мільйонів осіб працездатного населення тільки 8 мільйонів – чоловіки, 16 мільйонів – жінки, з яких лише 8 мільйонів працюють, інші зайняті домашнім господарством. Про це в інтерв’ю “Укрінформу” розповів віце-прем’єр-міністр, міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Геннадій Зубко.

– Для того, щоб якось заробити копійку і вижити, мені щоранку треба випередити бомжів і пенсіонерів, аби раніше за них вибрати зі сміттєвих баків картон, пластик і скло, потім здати все це до пункту прийому вторинної сировини. Таким чином щодня заробляю на хлібину, – розповіла полтавка Марина Приходько, яка має вищу освіту, але після 48 років залишилася без роботи. Нині жінці вже близько 55. Здоров’я підводить, тож на те, щоб знайти, так би мовити, офіційну роботу вона вже не надто й сподівається…
Інша полтавка, Олена Тищенко, теж має вищу освіту. Роботу втратила майже 10 років тому. Відтак тривалий час не працювала. Оскільки її чоловік мав досить пристойне пенсійне забезпечення, безгрошів’я не докучало. Але коли тарифи на комунальні послуги стали непідйомними, а ціни на продукти теж неймовірно злетіли, звернулася до служби зайнятості. Їй одразу запропонували вакансію швачки в одній з приватних фірм. Виявилося, що робоче місце – в напівтемному підвальному приміщенні. Зір у 55-річної жінки підводить, тож Олена відмовилася від такої пропозиції. Наступною роботою було тимчасове підмітання парку “Перемога”, далі – санітаркою в протитуберкульозному диспансері. Походивши по запропонованих службою зайнятості працедавцях, жінка так і залишилася без роботи й без статусу безробітної. Можна по-різному ставитися до описаної ситуації. Хтось скаже: їсти захочеш, будеш робити що завгодно. Але ж у людини, яка працювала викладачем у виші, мабуть, теж є своє ставлення до умов і характеру роботи…
***
– Підходящою вважається та робота, яка відповідає освіті, професії, кваліфікації особи та має транспортну доступність. Якщо людина не працювала за попередньо здобутими професіями впродовж 12 місяців, тоді ми пропонуємо роботу, аналогічну тій, що виконувалася за останнім місцем роботи, але за умови підвищення кваліфікації, – зазначила заступник директора Полтавської міськрайонної філії Полтавського обласного центру зайнятості Оксана Немиткіна.
До того ж службою зайнятості проводиться перенавчання безробітних. Вікових обмежень тут немає, якщо є гарантія працевлаштування, поточна потреба в таких фахівцях чи замовлення роботодавців.
***
Виходить, що Олені Тищенко не повинні були пропонувати ті види робіт, що пропонували. А перш за все її мали б поставити на облік як безробітну, запропонувати підвищити кваліфікацію чи освоїти іншу професію. Але ж маємо те, що маємо. Свого часу безробітну полтавку Юлію обурила та ситуація, що, перебуваючи на обліку в центрі зайнятості, роботу собі вона знайшла сама, водночас її змусили підписати папери, що працевлаштувала жінку служба зайнятості. І в такій ситуації опинилася не одна Юлія. Та повернемося до тих, кому пощастило менше. Ще одна безробітна віком “за”, Наталка Мотузка, втративши роботу, поїхала “виживати” в село до стареньких батьків. Інші аналогічні “щасливчики” самі шукають роботу хоча б і без працевлаштування, бо ж за щось жити треба. Ще інші – виїжджають для працевлаштування за кордон. І таких прикладів можна наводити сотні, а то й тисячі. Звісно, статистика про цих людей скромно мовчить, тож і маємо ну майже 100-відсоткову зайнятість. Адже облік тих українців, які виїжджають за кордон у пошуках роботи, практично не ведеться. А таких, за різними джерелами, від 5 до 7 мільйонів, а може, й більше. Про це статистика теж не говорить. Між тим українські промислові підприємства вже відчувають кадровий голод. Не вистачає висококваліфікованих токарів і фрезерувальників, слюсарів і складальників, машинобудівників. Словом, кваліфікованих робітників з інструментом. А що буде далі?

Трудова міграція в Україні набирає обертів

Нині за трудових мігрантів з України розпочали боротьбу одразу кілька європейських країн. Польща, Словаччина, Чехія, інші країни Східної Європи швидко збагнули, що саме зараз у них є унікальна можливість ліквідувати за рахунок українців дефіцит кадрів. Тому нині в цих країнах відбувається лібералізація трудового законодавства саме щодо українців.
– Наші сусіди вміють створювати умови для залучення до себе нових кадрів, у той час як наша влада створює всі умови для їхнього відтоку, – зазначила народний депутат України Ольга Богомолець. – Стимулювання трудової міграції з України дає цим країнам зручний аргумент перед керівництвом ЄС, щоб не приймати до себе біженців з Близького Сходу та Африки: мовляв, до нас і так масово їдуть українці. Причому, якщо раніше до Європи на заробітки їхали представники робітничих спеціальностей, то сьогодні ці країни цілеспрямовано заманюють до себе медиків, вчителів, працівників сфери IT, електроніки, машинобудування…

Протягом останніх років до Польщі, Словаччини, Чехії та інших країн Європи виїхало кілька мільйонів українців. Тільки лікарів поїхало близько 70 тисяч. І якщо раніше це була переважно тимчасова трудова міграція, то сьогодні виїжджають цілими сім’ями, розраховуючи залишитися там. Уже у найближчому майбутньому Україні загрожує не тільки кадровий голод, але й суттєве зниження якості трудових ресурсів.

– Якщо молодь виїде на роботу за кордон, тоді хто розбудовуватиме нашу країну? – запитує Ольга Богомолець. – Я вимагаю від уряду негайно створити Міжвідомчу групу з відновлення людського потенціалу України, яка має підготувати комплексну стратегію із запобігання відтоку кадрів, поліпшення якості життя громадян, відродження інтелектуального, фізичного та культурного становища української нації.
Слідом за Польщею та Литвою уряд Чехії також ухвалив рішення про збільшення кількості робочих віз для українців до 800 на місяць та про прискорення і спрощення процедури їх надання. Всього у Чехії сьогодні відкрито близько 132 тисяч вакансій, переважну більшість з яких уряд планує заповнити за рахунок українців. Україна нині слабка, населення збідніле, і цим намагаються скористатися все більше держав для вирішення власних проблем. Сильні країни використовують чужу слабкість для власного зміцнення.
Схоже, українська влада живе у власному паралельному вимірі і не бачить, що ситуація заходить у такий глухий кут, з якого вибратися потім буде надзвичайно важко. Нам загрожує втрата найбільш енергійної й талановитої частини нації, і це – найжахливіше, що може з нами трапитися, додала Ольга Богомолець.

Питання не лише в зарплатах – прийшла зневіра

Якщо раніше ситуація з працевлаштуванням у нашій країні виглядала приблизно так: не подобається – ніхто не тримає, бо є багато охочих на одне місце, то зараз ситуація набирає зворотного характеру – знайти підготовлених, кваліфікованих спеціалістів усе важче. Ті заробітні плати, які пропонують, не влаштовують більшість українців, оскільки вижити на них – через стабільне зростання вартості продуктів, медпрепаратів і тарифів – практично неможливо. Навіть якщо пропонують підвищення, це не завжди затримує працівників у місцевих роботодавців, наголосив у коментарі виданню “Слово і Діло” економіст Юрій Буздуган, оцінюючи проблеми трудової міграції та її наслідки для країни.
“Людей не вистачає вже сьогодні. Далі проблема може посилюватися. Ми залишимося з порожніми робочими місцями. Це наслідок довгострокової політики, орієнтованої на дешеву робочу силу, яка проводиться в Україні від початку незалежності. Ставлення до працівника просте: що менше ми тобі заплатимо, то краще. Якщо це природно для фірми, то для держави така політика призводить до довгострокових наслідків, які вже б’ють по нас”, – зазначив експерт.
Питання не лише в зарплатах – прийшла зневіра, більше не віриться в бізнес, а можливо, й у державу загалом, підкреслив він. Складно уявити, яких зусиль доведеться докласти, щоб повернути людей в Україну.
“Річ у тім, що вже виключно економічні заходи нічого не вирішують, вони занадто слабкі. Сьогодні середня зарплата – близько 7 тисяч гривень, а має бути приблизно в 2,8 разу більшою. При цьому нам хочуть підняти зарплату на 20 відсотків. Ми маємо радіти? Це позиція: ми імітуємо роботу, а не працюємо”, – уточнив економіст.
Підвищення зарплат – це проміжний елемент. Починати варто зі зміни філософії, ставлення до праці, до людей, працівників. Без цього Україна не має шансів повернути людей.

Міграційні трансферти, бідність і нерівність в Україні

На думку соціологів, визначити обсяг міграційних трансфертів на сьогодні в Україні неможливо. Розбіжності оцінок настільки великі, що вони вдвічі перевищують середній показник, який ми отримуємо з різних джерел. Тому доцільно сконцентруватися не на абсолютних числах, а на структурі, тенденціях, що видаються більш-менш реальними. Як відомо, значна частина мігрантів підтримує зв’язки із членами своїх родин, які залишилися на Батьківщині, особливо коли йдеться про дітей, батьків або інших близьких родичів. Ці зв’язки характеризуються прямою матеріальною допомогою. За результатами обстежень умов життя домогосподарств у 2009 році в цілому по Україні з-за кордону населення отримало 12,8 мільярда гривень, тобто 1,6 мільярда доларів США. Безперечно, ці гроші є важливим джерелом надходження валюти (особливо в регіони традиційного виїзду мігрантів), зростання внутрішнього споживання та інвестицій. Вони становлять доволі сталий, хоча й невеликий за питомою вагою додаток – 5,5% сукупних грошових доходів домогосподарств, що їх отримують. Проте їх вплив на ліквідацію бідності й нерівності у країні є доволі незначним. Звісно, це допомагає трішки знизити ризик бідності, й тільки. Водночас представники чи не всіх верств населення радше схильні вітати еміграцію членів своїх родин або навіть свою власну еміграцію, ніж намагатися знайти прийнятну роботу в Україні. Таким чином виникає чергова проблема, пов’язана з дітьми трудових мігрантів. Результати досліджень доводять, що діти трудових мігрантів не бачать свого майбутнього в Україні. Вони планують свій виїзд за кордон. І в цьому є велика небезпека: ми втрачаємо не тільки сьогоднішнє покоління, яке виїжджає, а й наступне, яке поки що не працює, але може працювати, може народжувати дітей. Інша проблема – дитяча бездоглядність у сім’ях мігрантів, складні стосунки з однолітками. Зрозуміло, якщо у дитини комп’ютер, мобільний телефон, одяг кращі й дорожчі, ніж у дітей, батьки яких не виїжджають на заробітки, то це створює певні проблеми, і з цим не можна не рахуватися. Однак основна проблема – бездоглядність.

Вплив міграції на економіку та соціальну сферу

Якщо виїжджає один із батьків – це ще півбіди. Якщо виїжджають обидва й дитина залишається або на старших, або на сусідів чи сестер і братів, це зовсім погано. Більш-менш підконтрольними є діти шкільного віку. Якщо ж говорити про дошкільнят, абсолютно ніхто в країні, жодна державна інституція не переймається цією проблемою. Ще одна проблема – тривала трудова міграція часто спричиняє в родинах розлучення, яке може бути ініційоване й емігрантом, і тим, хто залишився вдома.
І ще одна проблема – осіб похилого віку: батьків, дідів. Сьогодні знайти когось, хто навіть за гроші доглядатиме їх, майже неможливо. Водночас як би ми не ставилися до міграції в контексті розвитку України, в глобалізованому світі вона абсолютно неминуча.

Проблема міграції для України стає одним із питань національної безпеки. Її масштаби не просто великі, а такі, що суттєво впливають на демографію, економіку, соціум і суспільну свідомість. За даними Міжнародної організації з міграції, у 2010 році емігранти з України складали 14,5% працездатного населення держави. За кордоном проживають 6,5 мільйона мігрантів. За офіційними оцінками, що базуються на обстеженнях Державної служби статистики, чисельність працівників-мігрантів значно менша й сягає нині 2–3 мільйонів осіб.

Українки працюватимуть вантажницями, сталеварами, металургами…

Ще донедавна деякі професії у нашій країні вважалися неприйнятними для жінок. Серед заборонених для слабкої статі були гірнича галузь, металургія, хімічне виробництво. Також обмеження для жінок були встановлені у військовій службі, правоохоронній діяльності, в галузях харчового виробництва, транспорту, зв’язку та сільського господарства.
Станом на 1 січня цього року в Україні скасували обмеження на понад 450 професій для жінок. Кабінет Міністрів України скасував наказ Міністерства охорони здоров’я, який забороняв 458 професій для жінок. Про це повідомила народний депутат Світлана Войцеховська.
“Жінки не мали права працювати в цілих галузях економіки, і це таким чином звужувало їхню економічну діяльність, і, звичайно, вони не могли далі просуватися в своїй кар’єрі. Наприклад, жінка не мала права водити автобус, потяги залізничні й у метро. У літакобудуванні були заборони. Жінка могла працювати стюардесою, але керувати літаком не могла”, – розповіла Світлана Войцеховська.
Вона також додала, що більшість цивілізованих країн світу давно відмовилися від практики обмеження на професії для жінок.
***
Можливо, саме таким чином у нашій країні врешті цілком вдасться “побороти” безробіття. Адже з часом, напевне, українок зможуть працевлаштовувати вантажницями, сталеварами, металургами… Звісно, якщо буде кого працевлаштовувати. Адже загроза втрати людського потенціалу актуальна, як ніколи раніше.

Реформ усе більше, а якість життя знижується

Поки уряд вистрілює “реформами” та “осучасненнями”, зниження рівня життя змушує українців шукати кращих умов на чужині – стабільних зарплат, якісних послуг, адекватних чиновників. Тоді для кого всі ці реформи, якщо країна поступово перетворюється на пустку?

За результатами опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг” у вересні 2017 року, кількість охочих змінити місце проживання на іншу країну зросла до 35%. Це на 5% більше, ніж у попередньому році. Дуже тривожить, що кількість потенційних емігрантів найвища серед молоді 18–35 років – 54%. Люди, які мають невдовзі взяти на себе відповідальність за нашу країну, прагнуть переїхати в іншу.

Чому ж так виходить, що “рішучих реформ” дедалі більше, а охочих жити в Україні дедалі менше, переймається питанням політик Віталій Скоцик:
– Підкажу владі напрямок пошуку причин. Держава втратила з поля зору мету всіх змін, які вона продукує, – людину, її вільну самореалізацію і комфорт. Реформи без демонтажу олігархічної системи, яка породжує несправедливість, не вселяють людям особливої віри в майбутнє. Тому Україна втрачає найактивніший прошарок суспільства. Найгірше, що кількість потенційних емігрантів найвища серед молоді 18–35 років – 54 відсотки. Люди, які мають невдовзі взяти на себе відповідальність за нашу країну, воліють переїхати в іншу. Серед них високий відсоток тих, хто здобув вищу освіту і зовсім скоро стане провідником інновацій у своїй галузі. Україна розкидається талантами, при цьому потерпаючи від нестачі нових кадрів!
Найбільше тих, хто бажав би змінити місце проживання, – серед мешканців заходу України (41%). На півдні їх 34%, у центрі й на сході – по 33%. Що ж до безвізового режиму, то він лише трохи ширше відчиняє вікно у світ, щоб більше українців побачили, як живуть інші народи. Адже найчастіше серед причин, які спонукають думати про еміграцію, українці називають просте бажання отримати кращі умови для життя (64%).
Мільйони наших земляків емігрують, щоб працювати на розвиток чужих економік, чужих суспільств, віддати свої знання й таланти чужим інститутам і дослідницьким лабораторіям. Натомість отримати гідну зарплату й естетичний міський простір, якісний сервіс і нормальні адміністративні послуги. Декому просто хочеться бачити свого мера чи президента, який вранці їде на роботу на велосипеді, а не з ескортом дорогих автівок.
До високого рівня смертності в Україні додається ще й шалений потік трудової міграції. Що далі? Країна поступово перетворюється на пустку. І безглуздо апелювати до патріотизму, якщо своя держава не створює умови, щоб молодь працювала вдома і щоб заробітчани повернулися з інших країн. Замість копійчаного підвищення пенсій і зарплат на тлі знецінення гривні українцям потрібні умови для підприємництва, захист права власності, стимули для розвитку науки й переробної промисловості.

Людмила ДАЦЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий