У СЕРЦЯ СТУКАЄ СПОМИН

У СЕРЦЯ СТУКАЄ СПОМИН

1933 рік

Трагедія 1933-го для мільйонів українців була наслідком не стихії, не природних катаклізмів. Організували голод керівники партії, і зокрема тиран Сталін. Задля здійснення соціалістичного будівництва воєнно-комуністичними методами. Й усе це робилося в ім’я “світлого майбутнього” під гучними більшовицькими гаслами за рахунок саме тих, для кого ніби будувалось райське життя. Нісенітницькі комуністичні ідеї вимагали людських жертв, моря крові.

Партійні вожді не гребували нічим, аби досягти своєї мети. Розбійницька експропріація приватної власності, кількарічна братовбивча війна, червоний терор, насильницька колективізація, розкуркулення, висилка на Соловки та інші місця тих, хто годував і зодягав країну. Такий драматичний шлях уготовили ленінці для народу.
Більшовицька індустріалізація вимагала коштів, матеріальних і людських ресурсів. Саме цей тягар звалили на знедолені селянські плечі. І хоча 1932 рік видався за врожайністю середнім, заможні та середняцькі родини було вирубано під корінь. І все, що вродило, вимели під мітлу. Хліба виявилось замало для власних потреб і для експорту. Тоді почались повальні хлібозаготівлі. Кожній селянській сім’ї, незалежно від того, колгоспна вона чи одноосібна, доводився план здачі зерна державі. Коли ж його хтось виконував, то додавали ще і ще. Забирали все: жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, кукурудзу, гречку, горох і навіть квасолю.
Пригадую (мені тоді було десять літ), мама ходила на базар, щоб купити чи виміняти якийсь кілограм зерна для здачі, бо сільські активісти погрожували виселити з хати, якщо не виконаємо доведене завдання. Оселя справді була в нас гарна. Рублена, із великими вікнами. І хоч під солом’яним дахом, зате підлога дерев’яна. Заздрісників було чимало, а тих, хто хотів розподіляти чуже майно, – ще більше. Із дня на день чекали, що прийдуть незаможники, виштовхають нас із дворища, як це зробили з сусідою Линником, який під час непу мав свою крамничку. Під’їхала пара саней, скидали їхнє збіжжя й вивезли всю сім’ю із села, а в хаті влаштували молочарку.
Не знаю, чому особливо допікала нам гаспидна жінка Оришка Сорокова, яку по-вуличному прозивали Марсік, мабуть, за невеликий зріст і горласту пельку. Одного разу (було це восени) вона разом із двома хлопчаками-комсомольцями влетіла в хату й почала шукати хліб. Мама як не доводила, що нема й зернини, Марсік і слухати не хотіла. Полізла на горище й там, десь у закутку, знайшла глечик із квасолею. Що було – важко передати. Активістка лементувала на все село, що Лушка – саботажниця, сховала аж п’ять кілограмів квасолі, що за такий злочин треба Наливайків вислати на Соловки. Мати, заливаючись гіркими слізьми, пояснювала, що то квасоля позаторішня, поточена жуками, що вона просто забула про неї. А Марсік, знай, гнула своєї, звинувачуючи нашу сім’ю у ворожих діях. Не знаю, чи то в сільраді був поміркований голова, чи, може, тому, що мій батько працював на лісокомбінаті, сім’ю не виселили, а поставили на постій уповноваженого комуніста Кошмана, студента останнього курсу Харківського інституту залізничного транспорту. На наше щастя, уповноважений був щирою і чуйною людиною. Якби не він, то, мабуть, не вижили б у той страшний тридцять третій. Та про це потім.
Трагедія голодомору насувалася з кожним днем. Сьогодні відомі сотні, тисячі фактів, що незаперечно доводять геноцидний характер діяльності надзвичайних комісій, посланих Сталіним у листопаді 1932 року до Харкова із завданням узяти хліб будь-якою ціною й будь-якими методами. Надзвичайну комісію в Україні очолив Молотов. Їй належало викачати із села 131 мільйон пудів зерна. Виконавцями своєрідної контрибуції були тисячі партійних та господарських працівників. Переважна їх більшість “працювала” не за страх, а за совість. Вони відбирали все до останньої зернини, прирікаючи людей на загибель. Щоправда, були й такі, котрі не поспішали виконувати вказівку з центру, доводили керівництву непосильність планів. Щоб придушити опір населення, надзвичайна комісія широко застосовувала репресії. У листопаді 1932 року при Наркоматі юстиції УРСР і в областях створили спеціальні групи, що цілодобово працювали із хлібозаготівельними органами.
Прокуратуру і суди зобов’язали негайно повідомляти про кожен випадок “бюрократизму, тяганини і гнилого лібералізму у справі хлібозаготівель з боку окремих робітників юстиції”. За три місяці, із листопада 1932 по січень 1933 року, з України було викачано 89,5 мільйона пудів хліба. Село кинули на голодну смерть. До нового року люди ще сяк-так перебивались на картоплі, буряках, капусті. Але й городина швидко скінчилася. Замість хліба селяни пекли оладки з макухи, полови, грушевої кори. Ступи гупали майже в кожній оселі. Усе, що можна було розтовкти, змучені люди пускали в хід. У нас на горищі лежали дворічної давності сухі лісові груші. Тепер вони нас рятували. І сьогодні я відчуваю смак грушеників, що їх готувала мама. Нічого смачнішого, здавалося, на світі не було.
…Мій тато був із бідняцького роду. Рано залишився без батька. Самотужки опанував грамоту, працюючи в цукрозаводчика Харитоненка. Сімнадцять років служив гармашем у царській армії, дослужився до чину фельдфебеля. За відвагу у російсько-японській війні нагороджений Георгіївським хрестом. Був учасником Першої світової війни. У роки Голодомору працював лісорубом. На роботі одержував 800 грамів хліба, половину порції з’їдав сам, а решту приносив нам – мені й мамі. Оті шматочки хліба були рятівними. Та ще мисочка затірки, що давали в школі. Навесні тридцять третього запаси груш закінчилися, стало ще тяжче. Зранку я вирушав на луки чи вигін, аби розшукати кінського щавлю, кропиви, пучечок кореневищ рогозу. На пошуки їстівної зелені виходили всі, хто ще міг рухатися. Страшно було дивитись на жінок, котрі ледве пересували пухлі, немов колоди, ноги.
У селі не чулося ні гомону, ні сміху, ні пісні, навіть дитячого плачу. На подвір’ях не горлали півні, не кудкудакали кури, не ґелґотали гуси, не гавкали собаки… Усяку живність поїли. Навесні голод став масовим. У травні (він видався спекотним) можна було бачити на вулиці під тином чи кущем пухлих чоловіків, жінок, дітей, котрі помирали в страшних муках. На них ніхто не звертав уваги. Люди брели, мов сновиди. Їх теж чекав жахливий кінець. Щодня повільно котився вулицею віз у супроводі двох зморених дядьків, які за полумисок затірки підбирали мертвих і везли на цвинтар. Там за розпорядженням голови колгоспу “Серп і Молот” (а люди його називали “Смерть і голод”) кілька чоловіків копали мілкі ями, бо сили не було, куди скидали померлих. За цю працю одержували по мисці затірки.
Картини того голодомору чітко закарбувалися в моїй пам’яті на все життя. Більше, ніж через шістдесят літ до найменших подробиць відновлюються в уяві, від чого холоне душа і стискається серце. Мов живого, бачу діда Сагуна. Високий, широкоплечий, із чорною, як смола, бородою. Справжнісінький запорозький козак. Мав гарний садок. Нас, малечу, пригощав запашними яблуками. Працював сторожем на молочарні. Сепараторниця не шкодувала для діда відвійок. Був би хліб – жив би дідусь, а то від надмірного споживання рідини спричинилася водянка. Руки й ноги налилися, ледве рухався. Однієї ночі дід Сагун, сторожуючи, віддав Богові душу.
Мій дідусь Карпо до смерті підготувався завчасно. Добрий тесляр, він почав лаштувати для себе домовину. Одного квітневого дня, по обіді, чую, дідусь гукає мене. Звідки голос, ніяк не здогадаюсь. На подвір’ї немає, на городі теж. Я до повітки – бачу, а він лежить у труні. Вирішив поміряти, чи не мала. Ліг, а піднятись чи повернутись не може. Допоміг йому вибратись із неї. Через тиждень дідуся не стало. Поховали ми його в тій домовині.
Ми вижили завдяки уповноваженому Кошману. Одного разу він запропонував батькові взяти на кілька днів відпустку, щоб поїхати з ним у Харків на хлібозавод по сухарі. Ті два лантухи сухарів врятували нас від голодної смерті. Розповідь батька про побачене під час поїздки пам’ятаю і тепер. Виявляється, біля хлібозаводу лежали гори сухарів, їх охороняли енкавеесівці. Голодні, опухлі люди підповзали до огорожі, щоб схопити зацвілий сухарик, а охоронці били їх немилосердно чобітьми по руках, головах. Це була страшна картина. Батько говорив, що тих сухарів вистачило б на всіх голодуючих. І це так. Країна хліб мала. Того ж таки 1933 року СРСР експортував за кордон 105,3 мільйона пудів зерна. Сталін і його поплічники робили все, аби довести світові, що Країна Рад живе заможно і голоду ніякого немає. У січні 1933 року з трибуни об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) великий вождь заявив: “Ми, безперечно, добились того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас рік у рік. У цьому можуть сумніватись хіба що закляті вороги радянської влади”. Більше того, генсек видав директиву ставитись до голоду як до неіснуючого явища.
А тим часом лавина голодомору наростала. Це засвідчують страшні офіційні документи, що надходили з сіл у райкоми партії. Ось один із них, що надійшов 25 квітня в Решетилівський райком партії із хутора Степового Піщанської сільради: “План хлібозаготівель виконано, проте селяни залишились зовсім без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду”. Жахливі масштаби голоду передає анонімний лист, що надійшов в англійське посольство в Москві з містечка Злотопіль на Київщині: “Населення зраділо б падлу, та його не можна знайти. Люди їдять жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивають і поїдають один одного, викопують мертвяків і їдять їх”. Однак правда про голодомор 1933 року вперто замовчувалась більшовицькою історіографією упродовж багатьох років. І тільки в період “злому тоталітарної комуністичної системи” відкрилися страшні сторінки правди. Мимоволі порівнюючи голод 1833 року, що стався на Полтавщині внаслідок стихії, з голодомором, учиненим на Україні владою проти нашого народу, доходиш до невтішних висновків: проклятий царський уряд, кровопивці-поміщики, бездушні чиновники, генерал-губернатори – всі одвічні експлуататори – виявились гуманнішими, не дали померти людям від голодної смерті, аніж ті, хто іменував себе слугами народу. Це найкраща ілюстрація тим, котрі й сьогодні прагнуть повернути Україну до тоталітаризму й комуністичної перспективи, котрі люблять вершити свою чорну справу іменем того ж таки народу. А чи не час озирнутися на криваву історію і більше не лукавити?

Іван НАЛИВАЙКО
(Друкується зі скороченням за виданням «Перегортаючи сторінки життя», Полтава, «Дивосвіт», 2010).

Поділися:

Добавить комментарий