У свої 76 Олександр Сакало тримає зв’язок із танкістами, розвідниками, госпіталями…

Його дружина Ольга варила борщі, шила маскхалати, балаклави, прапори. Цією «Таврією», що на фото, з емблемою «Правого сектора» на капоті подружжя возило гостинці на Майдан, блокпости, в госпіталь.
Згадують, як ще на установчих зборах Руху кожного учасника зібрання співробітники спецслужб знімали на камеру мало не впритул. Негативного ставлення до КПРС вони ніколи не приховували, більше того, завжди говорили про це вголос.

– За що конкретно так незлюбили комуністів? – питаю в Олександра Івановича.
– Є за що, – розповідає чоловік. – Батька мого ще до початку війни забрали на військову перепідготовку. Я народився у травні 1941-го. Тож під час короткої відпустки устиг він мене, місячного, лише на руках потримати. А у вересні вже надійшла вістка, що пропав безвісти. І той запис потім кілька разів перекреслював усе, про що я мріяв у юності.
Маму мою, як переказували тітки, дуже незлюбили поліцаї. Вона померла зовсім молодою, а ми з сестрою лишилися круглими сиротами. Після війни розкидало нас спочатку по різних дитбудинках, але у 1948-му мене таки перевели до сестри у Розбишівку (нині Гадяцького району). Це був спецдитбудинок для дітей репресованих та сиріт, чиї батьки пропали безвісти. Фактично – колонія, завуч – звірюга. Зошит із двійкою брав за сімісінький кінчик і бив по обличчю, аж поки той не порветься на клапті.
Пам’ятаю, як за розбиті кимось вікна завгосп зібрав нас у актовому залі й почав обзивати «беспризорниками». Вкарбувалося речення: «Ще не ясно, де їхні батьки!» А я ж знаю, де мої… За це ми з хлопцями хотіли його вбити. І справді вбили б, з-поміж нас різного віку вихованці були. Але втік.
Дуже мені захотілося в суворовське училище. Із портрета в актовому залі списав ім’я та по батькові Ворошилова й надіслав Клименту Єфремовичу листа про свою мрію. Та конверт далі Полтави не дійшов. Незабаром викликали мене до директора і пояснили, що я вже переросток. Це в 11 років! Ще відтоді я не люблю комуністів. Після сьомого класу відправили в ремісниче училище, навіть 10 класів закінчить не дали.
Коли служив у армії, прийшов виклик направляти спеціалістів на Чорноморський флот. Документи туди подали чоловік 200. Я вже мав на той час професію – контрольно-вимірювальні прилади й автоматика. Після ремісничого вже поїздив по Союзу, будував теплові електростанції. Готовий спеціаліст. Але в анкеті запитання: чи був на окупованій території? А де б же я був, якщо перед самісінькою окупацією народився? І не взяли…
Решту життя така несправедливість тільки підтверджувалася.
– Як стали волонтерами?
– Ми з дружиною не маємо зв’язків ні з якими партіями. Але коли почався полтавський майдан під облдержадміністрацією, ми оцією «Таврією» возили туди борщі, картоплю, дрова. Їздили на блокпости, що з’явилися на в’їзді до Полтави, – підгодовували хлопців і там. Маємо город. Вродила капуста – шаткуємо, квасимо – і в госпіталь хлопчикам.
– А як вийшли на прямий зв’язок із фронтом?
– Якось у 101-шу кімнату в облдержадміністрацію я відвіз 20 літрів електроліту – почув, що в танкістів була з ним проблема. Сам служив у танкових військах. Дали мені номер телефона. Дзвоню, а хлопець каже, що стоїть ціла танкова рота – я ж знаю, що це мінімум 16 машин, – бо нічим заряджати акумулятори. Ну і зробив я хлопцям зарядний пристрій із того, що мав удома. Можна одразу дві машини заряджати. Я ж «кіповець» за фахом. Відіслали на Донбас «Новою поштою». Старший механік роти телефонує: «Ви нам «золото» прислали!»
– Звідки у вас емблема «Правого сектора»?
– Був у нас старий газовий балон. А в селі Залізничному Валєра Слинько варив буржуйки для фронту. Отак і поїхав наш балон, «переварений» на пічку, до хлопців на війну, десь їх тепер гріє. А на подяку Валєра нам подарував оцю наклейку на капот. Тепер наша «Таврія» – з «Правого сектора» (сміється).
– Як народ на наклейку реагує?
– Тільки позитивно. На трасі великого пальця показують: «Во!» А якось везли з жінкою борщ на блокпост, а на узбіччі даішники «штампують». Махнув один паличкою й нам. Гальмуємо, а він як побачив тризуба на капоті, так одразу почав крутити жезлом, мовляв, проїжджай!
У 101-шу кімнату в облдержадміністрацію що ми тільки не возили. Капусту в багажнику прямо качанами. Із Легкобитами, отими, що біля Чутового на трасі годують усіх, хто на війну їде і з війни повертається, нас познайомила Наташа Талипіна (голова ГО «Полтавський волонтерський рух патріотів України». – Авт.). Ми возили й до них усе, що на городі росте. Або коли Надя Легкобит до Києва їде, обов’язково до нас навідається. То кілька кілограмів клубники хлопцям у госпіталь, то яблук. На першу річницю відкриття того кафе поїхали ми з гостинцями. І саме в той день зупинився на трасі штаб АТО – пообідати. Там і перезнайомилися. Полковники, а ніяковіли дуже. Ольга їм свої вірші читала. На згадку маємо в машині прапорець із дарчим написом.
Зараз у Легкобитів горе велике. Господар помер. Серце… Світла йому пам’ять.
– Куди зараз яблука везете? – бачу на задньому сидінні картонний ящик.
– В АТО. Один ящик до владики Федора в собор уже відвезли, а в цьому ще й носки, устілки, ліки, цукерки, часник. Навіть лимон поклали, хоч і кажуть на пошті, що не можна. Це зібрали по всій Ковалівці – дівчата з пошти, прихожани, сільська рада грошей давала. А через Сашу Сиротенко (керівник Центру реабілітації ветеранів АТО волонтерка Олександра Сиротенко. – Авт.) ми вже кілограмів 30 відправили капусти готової, квашеної.
– У вас онуки є?
– У нас уже і правнучка є!
– То скажіть, наприклад, ящик яблук вашим онукам би не пригодився?
– Та в нас яблунь багато, всім вистачить. А оці, що в ящику, нам люди принесли.
Крім гостинців, ми у кожну посилочку віршика кладем. Хлопці вже звикли, виглядають. Із двома танкістами зв’язок тримаємо постійно. А це вийшли ще й на розвідників. Де ті служать, що просили і що ми їм туди посилали, писать не треба (послухала і погодилася – справді, на загал краще не писати. – Авт.).
Родина Сакалів вважає, що після знайомства з Наталією Талиповою вони перестали бути «самодіяльними» і стали волонтерами офіційними. Бо в гурті й цікавіше, і видніше, яка саме допомога в який момент потрібніша. Про волонтерів-односельців, а у Ковалівці Полтавського району таких чимало, розповідає Ольга Іванівна Сакало:
– Із сусідкою пошили ми сотні три балаклав. Тканину (натуральний трикотаж) давала Наташа Талипова, нитки, машинка швейна – свої. Ще шили маскхалати. І більше сотні прапорів. У нас у Ковалівці таких дівчат, що допомагають українським солдатам, дуже багато. І парили, й пекли, і вареники варили. Все село у нас таке. Плели маскувальні сітки, «кікімор» і «лєших» шили. Мішки білі розпускали на нитки. Шили термоустілки – на сріблястий матеріал із фольгою наклеювали теплу основу. Із дому все зайве також туди пішло: гумові чоботи, валянки.
– А правду кажуть, що зараз люди вже заморилися допомагать?
– Не так заморилися, як жити стало трудніше. По собі знаємо, зайву копійку викроїти справді дуже важко. Ще рік-два тому можна було піти й купити ліхтаря, електроліту. В палаті лежить 15 хлопчиків – можна було на базарі взяти за свої по набору (майка, труси, носки) кожному. Сьогодні мандаринів на свої не завжди купиш. Тепер у госпіталь із дому повіддавали і гумові шльопанці, й навіть босоніжки, які донька подарувала.
Олександр Іванович журиться про насущне: із 43-річним стажем перерахунок пенсії його зовсім не порадував. Але то – привід для іншої розмови. А щодо босоніжок усміхається:
– Нащо вони мені, такі модні? Мені вже 76 років…

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”