У своїй хаті своя й правда, і сила, і… мова

У своїй хаті своя й правда, і сила, і… мова

Шановні читачі, ви, певно, здивовані тим, що я посміла такий дорогий для всіх нас, українців, вислів нашого Пророка перефразувати, замінивши Волю на Мову. Але відважилася я на це тому, що і в часи Шевченка, і нині для українського народу Воля і Мова – поняття взаємозалежні, навіть тотожні. Тільки у вільній країні, захищеній від підступів окупантів і своїх зрадників-манкуртів, українська мова може звучати на повний голос і бути рідною для нових і нових поколінь нашого народу, синів і доньок української політичної нації. І лише в державі, де знято всі нав’язувані московськими окупантами протягом століть обмеження для функціонування й розвитку української мови, українці можуть почуватися вільними. Тож у Міжнародний день рідної мови – кілька штрихів до цієї теми.

Рідне Слово вирятовувало від зневіри

Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.
Панас МИРНИЙ.
Недільний зимовий сонячний день. У хаті натоплено й наварено, худібка доглянута, шити, прясти чи ткати полотно, я знаю, у неділю гріх, тож, мабуть, тато й мама сьогодні вголос читатимуть Шевченків «Кобзар», або «Енеїду» Котляревського, або «Лісову пісню» Лесі Українки… Треба мені лише вікна біленькою ганчірочкою попротирати, а то заплакані. Це мій щоденний обов’язок, і за те, що я їх гарненько протираю, мене недавно навіть панотець Володимир похвалив і по голівці погладив, як об’їжджав загрунівців на Водохреща (я ще не знаю, що невдовзі панотцеві об’їзди парафії закінчаться, їх заборонять, а потім і Бірківську церкву закриють; нашу ж Загрунівську зруйнували ще в 30-ті роки).
– Мамо, а чому вікна плачуть?
– То вони від радості, що в хаті тепло, – усміхається матуся.
– А хіба від радості плачуть?
– Так, від радості, буває, теж плачуть, тільки сльози ті інакші…
Повитирала я шибки, усілася біля мами, і полинули ми всі – татусь, ненька, бабуся і я – на крилах Тарасового Слова туди, де тече вода в синє море, та не витікає; де сонце гріє, вітер віє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину; де на розпутті кобзар сидить та на кобзі грає, кругом хлопці та дівчата – як мак процвітає…
Мені і затишно, й окрилено якось купатися у звуках тої Кобзаревої мови, де кожне слово розумієш, бо вже приходило до тебе у маминих колискових і казочках, і в бабусиних оповідках, і в піснях, колядках і щедрівках загрунівців…
І ще один день чітко відбився у моїй дитячій пам’яті – як ми осіннього вечора йшли у сільський клуб на виставу, де тато мав грати Гната Карого у «Назарі Стодолі» Тараса Шевченка. Я вже підросла, у мене з’явилися братики-близнята Петрик і Василько, ми їх, малюків, залишили з бабусею і втрьох рушили до клубу. Татові й мамі довелося нести чимало реквізиту, тож я взялася допомогти – вхопила дві шаблюки, які скували у кузні спеціально для цієї вистави. Викували їх з якогось неважкого металу, не були вони гострими, тож я могла їх підняти і нести то в руках, то закидаючи на плечі. Почувалася гордою – ого, несу козацькі шаблюки, таж я справжній (чи справжня) джура!
Зала клубу була заповнена вщерть. Коли я підросту, то зрозумію, що загрунівці дуже цінували свій драмгурток, який славився на всю округу. Зазвичай у п’єсах класичного репертуару головного закоханого героя грав товариш мого тата, бібліотекар Яків Волик, а мій тато Іван Дениско грав друга-козака, що допомагав молодятам подолати перешкоди і щасливо возз’єднатися в любові назавжди.
…Я сиділа в залі, дивилася й слухала те, що відбувалося на сцені, – і не впізнавала свого татуся. Завжди спокійний, тихий, він у ролі Гната у сцені конфлікту з Хомою перероджувався, вся його постать дихала козацьким завзяттям, мужністю, а коли він крикнув: «…мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю… Копайте яму! Лукавий чоловіче, за що без сповіді ти себе губиш і мене з собою? Прощайсь з білим світом, молись Богу!» – я притулилася до матусі і прошепотіла: «Якби тато так на мене крикнув, я б з дому зійшла…»
Мама, не відводячи погляду від сцени, пригорнула мене до себе…
Крім сцени, я ще краєм ока спостерігала за глядачами, дядечками й тітоньками, багатьох з яких добре знала, бо ж змалечку бігала гратися до комір, де поранений у ногу тато працював після війни комірником, доки рана трохи не зажила і він вивчився на комбайнера. Дивилася на лиця дорослих і не могла зрозуміти, що з ними: у того очі сяють, наче крізь них якесь світло струменить, а в того чи тої – сльози на віях… А, мабуть, то вони від радості, що Назарові й Галі більше ніхто не завадить вірненько кохатися? Не тільки діти та шибки, а й дорослі люди від радості плачуть?..
Тепер, коли я згадую той вечір, то розумію і те світло, і ті сльози в очах земляків. Була середина 1950-х. У цих людей відібрали все: Українську державу і Українську церкву, у багатьох повбивали родичів голодоморами, пообіцяли волю і землю – і забрали їх, відібрали коней, і волів, і ставок, і млинок, і вишневенький садок, обклали податками кожну яблуню й грушу культурних сортів… І що залишилося, що їх тримало не стадом, а людьми? Слово! Рідне Українське Слово. Слово їхніх пращурів – воно ж слово Шевченка, Котляревського, Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Остапа Вишні, Олеся Гончара… Воно не давало зневіритися й опустити руки. Воно кликало до того, щоб конче дати освіту дітям і внукам.
Рідне Слово пробуджувало генетичну пам’ять про часи козацькі. А моя невелика Загрунівка може вважатися символом Соборності України, бо в часи Литовсько-Української держави тут осіли й переселенці з Волині – козацькі та збіднілі шляхетські родини (як мої предки Дениски), шаблями яких князівство захищало свою територію від нападників зі сходу, півночі і півдня.
Про той день я кілька років тому написала вірша «Назар Стодоля» у Загрунівці», який закінчувався так:
Літа минули… Старість гне вже плечі,
І Хом безчесних ще навколо тьма,
Та дівчинка біжить крізь той сльотавий вечір
І предківську шаблюку підніма…

«Українських дитсадків у центрі Полтави немає»

Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів.
Василь ЗАХАРЧЕНКО.
А тепер перестрибнемо в часі й опинимося в 1979 році. Після двох майже підряд відпусток з догляду за дітьми (тоді відпустку матерям давали не на три роки, а лише на рік) наставала пора мені виходити на роботу в «Комсомолець Полтавщини», де я працювала заступником редактора, і потрібно було влаштувати менших синів Олексійка й Тарасика у дитсадок. Іду в міськвно. Кажу, що мешкаю у центрі Полтави, тож потрібен дитсадок у центрі.
– Українських дитсадків у центрі Полтави немає! – сказав, як відрубав, чиновник.
Це було, мов удар обухом по голові. Слава Богу, знайшлася неподалік Будинку преси маленька «Бджілка». Спасибі тобі, «Бджілонько», що стала прихистком для наших дітей! А тисячі полтавців так і не змогли тоді влаштувати дитину в український дитсадок чи школу, навіть якщо прагнули цього. А дехто вже й не прагнув, бо маховик зросійщення набирав обертів, перемелюючи душі й долі на потрух для імперських стерв’ятників…
Ще для мене шоком було те, що коли я після тієї більш ніж дворічної перерви стала телефонувати у редакційних справах у ту чи іншу організацію або на якесь підприємство, мені секретарки відповідали російською. Старі, які володіли українською, пішли на пенсію, відлуння літ українізації і хрущовської відлиги геть стихло, і все вже мало бути «на общєпонятном».
І ще пам’ятаю якийсь пленум обкому партії чи актив, куди й нас із обласної молодіжки запросили, і я знову сиджу й нічого не розумію: перший секретар обкому Федір Моргун, якийсь схудлий і зацькований, раптом читає доповідь російською мовою! Він цього раніше ніколи не робив… Видно, затероризували доносами та звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі…

«Відтепер нічого, крім усмішок!»

Хто не любить своєї рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини.
Йоганн-Готфрід ГЕРДЕР.
Минулося усе те, як страшний сон. Україна стала незалежною. Наша мова має державний захист і хоч поволі, але відвойовує позиції, з яких її насильно витісняли. Але є проблема. Росте у сім’ї україномовних батьків дитя. Змалечку залипає у смартфон. І ось уже батьки чують, як воно вплітає якісь російські або суржикові слова у свою мову…
Знати іншу мову – то добре. Відомий афоризм: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Але якщо ти не знаєш (чи й знати не хочеш) мови твого рідного народу – то хто ти тоді? Недолюдина?
Колись Павел Йозеф Шафарик писав: «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство». Тому дуже важливо, щоб молоді батьки самі не були такими самовбивцями і дітей своїх навчили гарної української.
Інші мови дитина може вивчати тоді, коли у неї вже сформувався певний словниковий запас і відчуття своєї. Педагоги-мовознавці радять: спочатку дитина має засвоїти рідну мову. Далі вона може вивчати будь-яку неспоріднену мову – англійську, французьку, японську… І лише потім – споріднені мови, як російська, білоруська, польська… А якщо дитя вдома з батьками з пелюшок дивитиметься російські серіали, то потім буде плутати слова, закінчення, казатиме і писатиме, наприклад, «по лісам» замість «по лісах»…
Що можна порадити батькам, які не співали над ліжечком своєї дитинки українських колискових і в ранньому дитинстві не зуміли створити їй належне україномовне середовище?
Є два ефективні шляхи. Перший – це українські дитячі книжки, їх виходить багато, вони чудові, тож читайте їх своїм малюкам, а потім привчайте, щоб вони самі читали їх.
Другий шлях – мультфільми українські або гарно продубльовані українською мовою.
Розповім історію, яку недавно почула. П’ятирічний хлопчик дуже полюбив мультфільм «Хортон» – про Слоника, який врятував цілий світ, що вміщався в пилинці на квіточці конюшини. Хлопчик раз у раз просив батьків поставити саме його. І батьки з подивом і радістю почули, як збагатилася лексика їхнього синочка. Він аж наче дорослішим ставав, вимовляючи у розмові з мамою чи татом: «Я візьму це до уваги», «Дякую за слушну пораду» – фрази, значення яких зрозумів із мультика.
Якось батьки про щось засперечалися, кожен стояв на своєму, вже й до серйозної сварки недалеко – і тут хлопчик став між ними і каже: «Відтепер нічого, крім усмішок!» Що залишалося дорослим робити? Мама засміялася і поцілувала малого. А тато виструнчився і відповів словами Слоника: «Це ж правда, як мій хобот!»
Так завдяки мультфільмам з гарною українською озвучкою у цій родині побільшало радості, гумору. Справді, у тому ж «Хортоні» стільки дотепних фраз! Наприклад: «А що, як не вони малі, а ми великі?», «Та годі вам, ми ж усі ссавці…» До речі, негативний персонаж там говорить, як пріснопам’ятний Азаров: «бєс праблєм», «ви нє пашкадуєтє» і т. п.
Мультфільмів українською мовою чимало в Інтернеті, зокрема на Megogo.net
Але ми забули про ще одне їх джерело, відвикнувши ходити в кінотеатри у часи занепаду українського кіновиробництва і кінопрокату. Пора повертати собі звичку стежити за афішею кінотеатрів. Ось пишу ці рядки, а в цей час у полтавських кінотеатрах «Візорія Колос» і «Конкорд» демонструються три дубльовані українською фільми, які цьогоріч одержали «Оскар» у різних номінаціях: «1917», «Маленькі жінки» і «Одного разу в Голлівуді». У «Multiplex Екваторі» ще можна тим, хто пропустив у попередні тижні, подивитися «Наших котиків» – чудовий український фільм про воїнів, які сьогодні захищають від російських агресорів Правду, і Силу, і Волю, і Мову України.
А невдовзі у березні у батьків і бабусь-дідусів буде чудова нагода взяти за руку своїх малюків і повести в кінотеатр на мультик «Кролик Петрик: втеча до міста». Сама збираюся його подивитись у свої сімдесят з хвостиком…

«Борімося за красу мови!»

Яке прекрасне рідне слово!
Воно – не світ, а всі світи!
Володимир СОСЮРА.
У Міжнародний день рідної мови не хотілося б і говорити про ту набридлу російську попсу, якою нас частують 90 відсотків полтавських водіїв маршруток, але так уже допекло, що не можу мовчати.
Я часто запитую водіїв, чому вони не вмикають Українське радіо, «Промінь», радіо «Культура» чи інші радіостанції, де звучать українські пісні різних жанрів, а роблять нас заручниками лише «блатняцького» «Шансону», де української пісні я не чую, ні їдучи на роботу, ні повертаючись додому. Якось удома увімкнула це «харошеє радіо», щоб перевірити, як воно дотримується 35-відсоткової квоти на українську музику. І що почула? Українська пісня прозвучала лише після чотирьох російських, схожих одна на одну своєю примітивністю. Тож ситуація з нашими ефемками вимагає ґрунтовного аналізу, бо деякі нахабно порушують закон, не даючи слухачам доступу до української пісні, українського Слова.
До речі, у Верховній Раді, кажуть, уже зареєстровано закон, який заборонить водіям маршруток і автобусів влаштовувати пасажирам музичний чи кіношний терор у дорозі. Хто хоче слухати музику – хай одягає свої навушники і слухає ті мелодії, які йому до смаку, нікому не заважаючи. Хто не хоче – милуватиметься краєвидами за вікном і розслабиться після напруженого робочого дня. Така практика існує у багатьох цивілізованих країнах, і тоді там не буває таких випадків, як у нас недавно, коли волонтерку й учасницю АТО, які їхали з похорону полеглого на російсько-українській війні бійця, висадили вночі на трасі по дорозі з Луцька в Київ за вимогу вимкнути російський серіал…
Зрештою, наведемо порядок і тут. Головне – щоб ми зуміли захистити від путлєрівської навали та кремлівських агентів нашу державу, наші цінності, нашу Волю і нашу Мову. А заодно й мови національних меншин, як тих же кримських татар, бо в окупованому московитами Криму заговориш українською чи кримськотатарською – і вже ризикуєш опинитися у в’язниці.
І ще одне дуже і дуже важливо: щоб з дитинства маленькі полтавці й полтавочки казали «Дякую!», а не «Спасіба!», «Вітаю!», а не «Прівєт!» чи «Драстє!», «Бувайте!», а не «Пака!»
Поки що маємо великі проблеми з розповсюдженістю суржику. Про це говорить, наприклад, Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»: «Внаслідок розповсюдження змішаного мовлення розкладовий вплив зросійщення уже дійшов до сільських середовищ, що впродовж століть лишалися форпостом української мови.
За умови впровадження ефективної мовної політики, підтримки державної мови, яка б забезпечила її домінування в інформаційно-культурному просторі, поширення суржику можна було б поступово скоротити.
На жаль, за роки незалежності внаслідок російської окупації українських ЗМІ, передусім телебачення, зони розповсюдження гібридного мовлення не тільки не звузились, а навіть розрослись до масштабів, що загрожують розмиванням норм літературної мови на всіх рівнях. Цьому сприяли маніпулятивне, принизливе для української мови тарапунько-штепселівське використання двомовності на телебаченні та низка інших практик «мовної шизофренії», як назвав це явище мовознавець Юрій Шевчук».
…Максим Рильський закликав: «Борімося за красу мови, за правильність мови, за багатство мови!» Тож огляньмося кожен на себе: як говоримо, чи вимітаємо зі свого власного мовлення слова-покручі, засвоєні як під час життя у тюрмі народів, так і під впливом «мовної шизофренії» всіляких «кровосісів» і Вєрок Сердючок. Вертаймося до чистих витоків мови наших предків, для яких «Кобзар» був Біблією, читаймо українські книжки, дивімося фільми українською, не лінуймося зазирнути в «Український правопис»… До речі, у Полтаві довго новий правопис був дефіцитом, а це днями придбала у «Книголенді» на вулиці Європейській, 63, і вам раджу.
З днем рідної мови, дорогі земляки!

Ганна Антипович (Дениско).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий