«У третій штурмовій колишні зеки зарекомендували себе краще, ніж добровольці», – капітан Дмитро Балабуха

Більше місяця тому заступник командира танкового батальйону 32-ї бригади ЗСУ капітан Дмитро Балабуха з позивним «Танкіст» особисто виїжджав до однієї з виправних колоній у Сумах, щоб відібрати у свій підрозділ засуджених, які виявили бажання воювати у штурмових бригадах в обмін на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. З дев’яти осіб, з котрими він спілкувався, трьох забракував – чоловіки мали низькі морально-психологічні якості, не були достатньо мотивовані.
У ході розмови з капітаном Балабухою, колишнім учасником АТО і ув’язненим, наш кореспондент з’ясувала, що призов на військову службу чоловіків, які відбувають покарання в пенітенціарних установах, призупинився. З тієї причини, що в ЗСУ хочуть проаналізувати їхню ефективність на полі бою і зробити наступний відбір більш якісним.

Мав їхати на реабілітацію в Польщу, а потрапив за ґрати

– Ті шестеро, яких я відібрав, певно, проходять підготовку в навчальних центрах або навіть уже десь воюють, – висловлює припущення Дмитро.
34-річний капітан Балабуха мав би очолити роту зі 120 колишніх в’язнів. Але процес набору в бригаду був призупинений, і Дмитра повернули на його попередню посаду. Наразі він зі своїм підрозділом знаходиться у Торецьку Донецької області, де йдуть найгарячіші бої.
– Навряд чи вдасться ЗСУ кардинально поліпшити питання поповнення бойових бригад завдяки набору колишніх в’язнів, – висловлюється він з приводу закону про добровільну мобілізацію ув’язнених, підписаного Президентом 8 травня цього року. – Але якщо ми зараз не будемо витягувати людей з колоній, то ситуація з мобілізацією залишиться критичною, і ми взагалі перестанемо вигрібати на лінії зіткнення. Людей на фронті сьогодні катастрофічно не вистачає. Якщо ми не змінимо ситуації зараз, то будемо тримати оборону, мабуть, у Києві.
Дмитро Балабуха – сам колишній ув’язнений. З початку війни 2014 року він, банківський працівник, волонтерив, але невдовзі добровільно підписав контракт із ЗСУ. Був зарахований до 72-ї бригади, яка тоді виконувала бойові завдання у Волновасі та Гранітному на Донеччині. Служив командиром танка.
Згодом його підвищили у званні – від солдата до головного сержанта роти. Пройшовши курси підготовки у 2016 році, отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта й став командиром взводу. У 18-му, після тяжкої відкритої черепно-мозкової травми, яку отримав під Авдіївкою, офіцер Балабуха потрапив до госпіталю. Медики установили йому в череп пластину й готували до відправки на реабілітацію в Польщу. Чоловікові лишалось пройти медико-соціальну експертну комісію для встановлення інвалідності. Але не встиг.
Замість реабілітації військовий офіцер потрапив на нари Менської виправної колонії, де відбувають покарання судді, адвокати, правоохоронці та колишні військові, вперше засуджені до позбавлення волі та які раніше вже відбували покарання у вигляді позбавлення волі. До речі, статус інваліда війни Дмитро, мабуть, єдиний в Україні, отримав, перебуваючи за ґратами.
Свого часу про цю резонансну історію багато писали. Убивство, яке вчинив Дмитро, сталося серед білого дня 10 лютого 2018 року на зупинці неподалік від метро “Чернігівська” у Києві. Того дня ветеран АТО Дмитро Балабуха вбив ударом ножа у грудну клітку шеф-кухаря одеського ресторану, боксера Руслана Юрченка. Дмитро мав їхати до мами в Прилуки на Чернігівщині, і, пройшовши до початку черги, яка чекала на маршрутку, сказав людям, що за посвідченням учасника бойових має право на пільговий проїзд. Це не на жарт розлютило кремезного чоловіка, який стояв у черзі. Він накинувся на кволого після операції військового з образами й повалив на асфальт, почав бити.
Того моменту Дмитро практично не пам’ятає. Підвівшись, він пішов у найближчий магазин, купив кухонного ножа. Повернувшись назад, завдав своєму кривднику удару. Лікарі швидкої допомоги констатували смерть потерпілого.
За скоєння тяжкого злочину Деснянський районний суд Києва відправив військовослужбовця за грати на вісім років без позбавлення офіцерського звання. Апеляційний суд зменшив термін покарання на рік.
До початку повномасштабної війни Дмитро Балабуха відсидів половину терміну. 24 лютого 2022 року його доля зробила ще один крутий поворот.
– Колишні зеки, опинившись за воротами колонії, стали партизанити – селище міського типу Макошине, де знаходиться колонія, практично межує з Росією, там відстань до кордону всього шістдесят кілометрів, – розповідає капітан Балабуха. – Тому окупанти вже через день після вторгнення виставили навпроти колонії свою артилерію й почали вести вогонь у напрямку наших військ. Ми, колишні учасники АТО (а нас було там в різних відділеннях приблизно сорок осіб), розуміли, що всі ув’язнені – їхні потенційні мішені. Вони нас або візьмуть у полон, або розстріляють. Одразу ж почали спілкуватися з адміністрацією щодо ситуації, яка склалася. Ми всі, як один, хотіли стати на захист Батьківщини. І не тільки атовці, а й більшість інших ув’язнених. На щастя, адміністрація колонії нас почула, оперативно донесла наше прохання до керівництва держави, і вже 25 лютого ми написали заяви на ім’я Президента України про помилування та про приєднання до лав ЗСУ. Наступного дня були вже на волі. На жаль, ніхто з місцевих не міг чинити опору російським військам, бо територіальної оборони як такої там не було взагалі.
– Ви, як я розумію, за межі колонії вийшли у тюремній формі й без зброї. Які з вас вояки?
– Начальник колонії звів нас із людьми, які займалися обороною. Це були місцеві фермери та активісти. Вони щось там трохи патрулювали. Ми приєдналися до їхньої «компанії» й отримали від них кілька автоматів Калашникова, з якими проводили партизанські рейди. Дехто з амністованих перейшов замерзлу Десну й добрався до Чернігова, де приєднався до різних добровольчих батальйонів, а я з невеликою групою залишався деякий час на Менщині. Пізніше дізнався, що лише одиниці колишніх зеків не вступили до ЗСУ, а всі інші пішли воювати.
– Як вас сприйняло місцеве населення?
– Як своїх захисників. Переховували нас у себе. Від усіх чули, що наша допомога була дуже вчасною.
– У чому полягали ваші завдання?
– Наш координатор збирав інформацію про рух російських військ, а ми палили й підривали їхню техніку. Зброя ворога – переважно кулемети, які ми знімали з покинутої техніки, ставала нашими трофеями.
Коли росіяни зацікавилися «українськими месниками», місцеві попросили нас виїжджати до Чернігова, бо якби знайшли, були б непереливки всім. Ті, хто не служив у АТО, у кого не було документів на помилування, але допомагав нам, добровільно повернулися до колонії. Тим паче, за кілька днів ситуація у тій місцевості стабілізувалася – ворог не зміг зайти в селище, бо переправу через Десну, яку вони зводили, розбила наша авіація.

Краще піти на війну з ув’язнення, ніж після звільнення

Далі бойовий шлях Дмитра продовжився у спеціалізованому підрозділі «Кліщі» управління територіальної оборони Чернігова. 7 березня він зустрічав російські колони в бою у складі цього підрозділу в селі Количівка. «Кліщі» посилювали слабкі місця в обороні, займалися розвідкою, диверсіями, заходячи в тил ворога, а також евакуювали людей із окупованих територій.
– Количівка була стратегічним селом. Ми там вісім днів з моєю групою та Нацгвардією тримали оборону. Завдяки тому, що росіяни не взяли цей населений пункт, Чернігів не опинився у повному оточенні, – розповідає Дмитро Балабуха.
– Потім окупаційні війська неочікувано відійшли від Чернігова. На вашу думку, що цьому сприяло?
– В українських захисників не було ні сил, ні засобів, щоб відбити цю територію. Я думаю, це було політичне рішення, певні домовленості. Просто в один день росіяни перестали стріляти, а вже наступного ми йшли по їхніх слідах, брали в полон тих, хто загубився.
– Чи не було до вас упередженого ставлення з боку військових командирів через те, що ви мали судимість?
– Думаю, все ж таки було. До мене спочатку ставилися насторожено. Перевіряли, придивлялися. Говорили, наприклад: «Ти приєднуйся до нас, і якщо все буде нормально, якщо не злякаєшся, тоді ми тебе оформимо». Може, не знали, як це правильно зробити… Але, зрештою, все стало на свої місця. Головне ж – військовий професіоналізм.
– І ось зараз ворота виправних колоній відчинені перед тими, хто хоче приєднатися до лав ЗСУ. Чим люди мотивують своє бажання воювати на «нулі»? Це ж правда, що їх беруть лише у спеціалізовані штурмові загони?
– Так, з них готують штурмовиків. Спілкуючись із тими, хто готовий іти в бій і кого вже відібрала ВЛК у місцях позбавлення волі, я ставив їм провокативні запитання: «Вам лишається досидіти рік-півтора, і можете йти додому. Може, для вас так буде краще?». А мені, всі як один, відповідали: «Після звільнення все одно підемо служити в Збройні сили. То краще раніше».
– Наразі, наскільки відомо, дострокове звільнення отримують ті, хто скоїв злочини лише середньої тяжкості. Ви не потрапили б сьогодні під цю норму закону?
– На жаль. Знаєте, я ставлюся до цього скептично. Мені здається, потрібно призвати всі категорії засуджених, придатних до військової служби. Якщо людина мотивована, хоче служити, чому її не забрати раніше з місць побавлення волі? Стаття, за якою людина отримала покарання, не має значення – чи це крадіжка, чи це вбивство. Їй треба дати шанс реабілітуватись перед соціумом, родиною, перед самою собою…

Відправляти на позиції тільки ув’язнених – велика помилка

– Чому, по-вашому, припинився активний набір до ЗСУ колишніх зеків? Вирішили придивитися до того, як вони поводять себе на полі бою, як колись до вас приглядались?
– Дійсно, є така думка. Було сформовано кілька підрозділів, тепер військове керівництво хоче подивитися, як вони воюватимуть, чи виправдають сподівання, які покладалися на них. Якщо новостворені підрозділи проявлять себе добре, то наступний набір, думаю, пройде швидше і якісніше.
– Хто проводить відбір серед в’язнів?
– Визначені нові процедури набору і визначені люди, які цим займатимуться. Командири підрозділів уже не їздитимуть по колоніях. Ці питання передали центрам призову. Бойовим підрозділам просто лишається чекати на підготовлені кадри.
– Чимало засуджених мають досвід поводження зі зброєю, пройшли, як і ви, через АТО. Тобто це якісний резерв для поповнення бойових підрозділів, який іще не задіяний повністю…
– Мені неодноразово доводилося спілкуватися із засудженими офіцерами поліції в минулому й військовими спецпідрозділів на тему їхньої участі в сьогоднішній війні. Це готові військовослужбовці, бо в них уже є підготовка, і доволі непогана. (Хоча без проходження через навчальні центри в зону бойових дій ніхто не потрапляє). Це люди, які хочуть, можуть і вміють воювати. І в цьому велика перевага такого набору. Мені як командирові було б простіше працювати з таким поповненням, аніж з насильно мобілізованим.
– З людьми, які вже вбивали, вам було б простіше?
– Хай як би це погано не звучало, але так. Бо вони побороли цей страх, переступили якусь лінію і зможуть показати себе на фронті як безстрашні вояки.
– Впевнена, ви знаєте, як воюють колишні в’язні.
– Чув різні відгуки – як позитивні, так і негативні. Говорять, вже були випадки СЗЧ (самовільного залишення частини). Але я не бачу в цьому чогось незвичайного. СЗЧ – це непоодиноке явище в армії. Колишні зеки – це не роботи без емоцій, вони такі ж люди, як і всі. Це зріз суспільства. Даються взнаки фізичні та морально-психологічні навантаження. Дехто, побачивши смерть, у стані афекту може прийняти рішення, що краще сидіти в колонії. Але, думаю, у відсотковому відношенні СЗЧасників серед колишніх зеків не більше, аніж серед інших мобілізованих. Чув, у деяких бригадах було невдале застосування екс-ув’язнених: одна рота показала успішні показники, а дві – негативні.
– Ви мали б очолити роту зі 120 колишніх зеків. Чи правильно, як гадаєте, формувати такі однорідні підрозділи?
– На мою думку, це велика помилка керівництва Збройних сил. Тих, хто отримав умовно-дострокове звільнення, треба інтегрувати у бойові війська. Бо коли таких військових, які вийшли із зони, хай навіть вони будуть добре навчені, посадиш на позицію і її почне, приміром, щільно накривати ворожий мінометний вогонь, то один із них може сказати: «Хлопці, ну його нафіг, нас тут уб’ють», і тоді спрацює стадний інстинкт, й усі просто залишать позицію. А якщо серед них буде один «битий вовк», який цих обстрілів пересидів уже хтозна-скільки, він скаже: «Та нє, чуваки, сидіть, це все нормально, це ще «квіточки». І вони будуть сидіти. Тобто в одній і тій же ситуації можна досягти прямо протилежного результату, якщо правильно розставити людей. Тому я вважаю: готувати окремий підрозділ з колишніх ув’язнених можна, але у бій вводити їх частинами у складі звичайних підрозділів. Так зробила, до речі, третя штурмова бригада. Її командування створило й підготувало батальйон із колишніх зеків, а коли вводили у бій, то «розбавили» свої сили цими хлопцями.
І результат, як мені говорили, був просто вражаючий. Хлопці билися дуже сильно. Та й під час підготовки показали круті результати. Їхні інструктори відгукувалися, що вони зарекомендували себе краще, ніж добровольці. Сподіваюсь, цей досвід буде врахований у майбутньому…
– Насамкінець розмови хочу почути від вас відповідь на таке запитання. Чотири роки, проведені вами в колонії, ви розцінюєте як викреслені з життя чи як набутий життєвий досвід?
– Звісно, як життєвий досвід. Тяжкий-тяжкий досвід. Якщо людина не усвідомлює своїх помилок, то це вже втрачена людина. Я так вважаю. На жаль, війна накладає на кожного її учасника великий негативний відбиток, і буде ще немало випадків, коли їх судитимуть за вчинення тяжких злочинів. Бо психіка практично в кожного зламана. Але, вибачте, тут «подарунки» від ворогів прилітають, тільки-но щось з літака скинули, піду розбиратися…

Ганна ВОЛКОВА.