На старому рашівському кладовищі поблизу лікарні височіє хрест, вищий від інших, – його встановили в пам’ять про односельців, літніх, молодих, підлітків і немовлят, чиє життя забрав голод 33-го, але імен на ньому немає і не могло бути. Не помістилися б. Та й не встановили їх вчасно. Невже їм, безвинним, що пережили страшні муки, які нам сьогодні навіть уявити важко, судилося зникнути в небутті безіменними?..
Дослідники Голодомору 1932– 1933 років, організованого в Україні сталінським режимом (геноцидом українського народу визнає його Закон України від 28 листопада 2006 року; і нині дедалі більше спільнот у світі під впливом незаперечних фактів приєднуються до цього визнання, але, звісно ж, немає й не буде серед них РФ), називають різні цифри: від чотирьох до дванадцяти мільйонів жертв. Покладаються вони на тогочасні статистично-демографічні прогнози: кількість населення, очікувані темпи його приросту тощо. На перепис населення УСРР 1937 року (не зайве буде нагадати, що учасників того перепису, демографів та статистиків, невдовзі після його завершення розстріляно). Залишмо суперечки й дискусії стосовно точності цифр демографічних втрат унаслідок Голодомору в Україні фахівцям. Нехай встановлюють. За допомогою документів, інтерактивної карти, свідчень очевидців, яких уже майже не зосталося. Якби тоді, по свіжих слідах, можна було скласти поіменні списки невинно убієнних… Та ми знаємо, що протягом тривалого часу існувала сувора заборона навіть згадувати про ту страшну моровицю й тих, кого вона поглинула. Сталінова війна проти українського селянства довго й старанно замовчувалася режимом. Однак жодна заборона не могла змусити забути. Кожна родина, що зазнала втрат, пам’ятала – рани ятрилися і кровили, та пам’ять мусила ховатися…
Історію села Рашівки (Гадяцький район Полтавської області, а в 1933 році село за адміністративним поділом належало до Харківської області) написав, спираючись частково на матеріали, зібрані старшими колегами, вчитель історії Андрій Никифорович Бохан (26.10.1918 – 24.02.2000). Доля відвела йому обмаль часу для життя в незалежній Україні, був він уже немолодим і не надто здоровим, однак і тоді не втратив свого безпомильного чуття історичних перемін. Тож на схилку віку почав сам і з допомогою школярів збирати матеріали про одне з найбільших страхіть ХХ століття – штучний Голодомор-геноцид, на жаль, не встиг завершити цю роботу. Так воно все й застигло на коротенькому списку, в якому всього 44 рядки (поряд із іменами стоять просто “дружина”, “дитина”). Звісно, що рашівців, скошених голодом, було набагато більше. Хто тепер може сказати: наскільки більше? Сам Бохан пише, що “громадська думка схиляється до того, що в Рашівці від голоду померло близько тисячі осіб”. Рашівська вчителька Ольга Іванівна Стасовська говорить, що її мати, Ганна Терентіївна Стасовська (1911 р. н.), стверджувала: тільки на вулиці Жуковій, де вона мешкала, голод поклав не менше 70 людей. А ця вулиця далеко не одна в селі, яке колись було сотенним містечком. І не найбільша. Широка, Берег, Верхній і Нижній Поділ, Стадниця, Підварки, Базар, Гора – ці та інші сільські кутки потерпали від мору так само, як Жукова. А тепер помножимо 70 на 10–12, виходить 700–840. Це теж приблизна цифра, однак вона менш приблизна, ніж куций список, наведений в історії села. Близько тисячі заморених голодом рашівців волають до живих: не забудьте!
“Носили батькові галушку в роті”
Спогад рашівця Сапсая Петра Федоровича (15.02.1928):
“Моя мати, Марфа Сапсай (у дівоцтві Моковоз), родом із Березової Луки, спершу була заміжня за рідним братом Сергія Байраченка (не можу згадати, як його звали), в них було троє дітей. У революцію її чоловіка вбито, хто вбив – червоні, денікінці, петлюрівці – не знаю, тільки пам’ятаю, що він переховувався в погребі і там його знайшли. Вдруге мати вийшла заміж за вдівця з трьома дітьми, Сапсая Федора, з яким прижила ще троє дітей: це – Борис, Тетяна і я. Материні діти від першого шлюбу жили в діда Сімінька на Підварках. У 33-му в нашій сім’ї голод забрав трьох – померли голодною смертю мати, моя сестра Тоня і брат Федір. Батько вступив у колгосп, віддав коня, реманент. Це нас врятувало. Ми з братом ходили в дитсадок, там давали їсти – три маленьких галушки. Ми дві з’їдали, а по одній виносили для батька. Як зараз бачу: він їх не пережовував, ковтав миттю. А потім куховарка донесла на нас, і за нами почали стежити. Тоді ми знайшли вихід: ховали ту галушку в роті – і все одно виносили батькові. Мені на той час було всього п’ять, а братові – вісім років”.
“Мати перестала співати, а батько гірко запив”
Спогад рашівця Кириченка Олександра Марковича (5.01.1923 – 14.10.2011):
“Наша родина – батько, Кириченко Марко Лаврентійович, мати, Софія Прохорівна, в дівоцтві Олещенко, та шестеро дітей – жила тоді на Цьоцюрівщині, поряд із сім’єю Федора Олещенка (по-вуличному – Цьоцюр), материного двоюрідного брата, який до самої смерті так і не вступив до колгоспу, хоч як його не силували. Хата в нас була маленька, глиняна, але тепла. Землі при хаті – всього 12 соток, решта – в степу. Батько щетинникував. Мав свого коня. Може, й не зовсім вдало велося йому те щетинникування, та, пам’ятаю, він завжди повертався додому з подарунками, з ярмарку привозив бричку кавунів, яблук (бо вдома садка не було). Ото ми раділи!
Мати дуже гарно співала (виводила) і була рідкісно вправною вишивальницею: вишивала рушники не тільки для себе, а й на замовлення, особливо весільні. Діти народжувалися рівно через три роки: найстарша, Поля, з’явилася на світ 1917-го, Михайло – 20-го, я – 23-го, Грицько – 26-го, і тільки двійнята, Ванько й Маня, випередили час – їх лелека приніс у 1928-му… Нам тоді здавалося: нічого не віщує біди…
Та вона вже підкрадалася: в
32-му році буксирники почали вигрібати все – не тільки хліб і картоплю, а й квасолю, кукурудзу… Ми продрозверстки не виконали, бо вона була нереальна. Сім’я потрапила під розкуркулення – з хати заграбастали все: стіл, ліжко, материну скриню, шафу зі склом (вона потім довго стояла на фермі, ветеринари якісь пробірки в ній зберігали). Поступово зникло й інше добро – рушники, одяг: усе міняли на хліб. Якийсь час протрималися. У батька в буксирній бригаді був приятель на ім’я Борис (по-вуличному Салтик), він попереджав: “Марку, до тебе завтра прийдуть, ховай усе, що ще не заховав”. Серед буксирників подвизалося чимало нерашівських людей: брати Кійки, жінки якісь із Росії, їх прозвали “казанськими сиротами”, були вони особливо безжальними, так і нишпорили по хатах. Тоді й народилося таке слово – “відкричати”. Мати вчила нас, дітей: як зайдуть буксирники у двір, ви мерщій на піч і кричіть, може, вдасться відкричати. Іноді – вдавалося.
Першою померла Поля. Батько у когось виміняв кроля, звечора його зарізали і замочили. Поля вночі з’їла його і до ранку віддала душу Богові. Потім померли Гриша, Ванько і Маня. Їх поховали в ямі на тому кладовищі, що біля лікарні. Я пасся на спориші, лазив по смітниках. Михайло, старший і проворніший, пробирався на горище, знаходив там жменю борошна чи висівок, і ми удвох, поки батьки надривалися на колгоспній роботі, пекли щось схоже на коржики… Потім, уже дорослим, Михайло все життя мав хворобу шлунку, через це його не взяли до армії і на фронт. Та і я в зрілому віці змушений був через хворий шлунок лягати на операційний стіл. Усе це відгомін того страшного, проклятого часу. Якось мати повернулася вечором із поля, а в хаті – ні крихти їжі, вона зірвала кукурудзяний листок, пожувала його і тихо заплакала.
Після 33-го мати перестала співати і вишивати, а батько гірко запив. Мати так боялася за нас із Михайлом, що заборонила згадувати вголос про наших братів і сестер, замучених голодом. Казала: можуть засудити.
Був у мене в дитинстві друг і однокласник – Іван Підопригора. Його батьки померли від голоду. Івана, його брата і сестру забрали в патронат колгоспу “Нове життя”. Брата пізніше всиновила якась бездітна рашівська родина, а Йвана намагалася обігріти теплом, підгодувати чим могла моя бідолашна мати. Тоді при кожному з чотирьох рашівських колгоспів діяв патронат. У тому, де опинився мій друг, перебувало, як мені тепер здається, приблизно 20 дітей. Пам’ятаю, серед патронатівської дітвори виростали і Марфа Слюсаренко, дівчинка молодша від мене, і брат та сестра Москаленки”.
“Виручіть, добрі люди!”
Спогад Чорнушенко Катерини Федорівни (27.10.1922 – 9.06.2003), записаний від її доньки Чорнушенко Тетяни Григорівни:
“Надійшла весна 33-го року. Того дня моя мати Марія Кацюба (у дівоцтві Сергієнко) напекла оладків, у яких було більше макухи, ніж борошна. Нам із сестрою Федоською вони здавалися такими несмачними – гіркі, грубі. Ми сиділи на печі, коли до хати зайшла тітка Санька Лободенчиха, сусідка нашої рідної тьоті Пріськи, маминої сестри, яка вийшла заміж на Касянів хутір, що за сім кілометрів від Рашівки. Наші частенько провідували хутірських родичів і знали багатодітну родину Лободенків. Тітка Олександра прибилася з хутора просити харчів. Удома діти попухли від голоду, забули вже, коли їли, одне маля майже при смерті, вона не мала сил на це дивитися. А до нас прийшла, бо знала батькову доброту і що він богобоязний, і що в нього тільки двоє дітей (був ще й син Іван, та він помер у ранньому віці). Батько звелів матері, щоб дала гості два оладки, а більше, сказав, щоб не давала – їй не можна зараз. А сам набрав для неї торбинку кукурудзяного борошна. Мати загорнула в чисту ганчірку решту оладків. Лободенчиха зібралася йти, але батько (його звали Федір Савич) не пустив її саму, сказав мамі тихенько, що вона не дійде, з’їсть усе дорогою і помре, та ще й дітей лишить на вірну смерть. Одягнувся і пішов на хутір з нею. У дорозі голодна жінка випросила в батька ще один оладок, більше він не дав. Коли вони дісталися Лободенкової домівки, один хлопчик уже помер. Слава Господу, інші діти вижили. Минав час, і завжди, коли Лободенки приходили святити паску в рашівський храм, тітка Олександра заносила хоч маленьку пасочку моєму батькові – вона все життя пам’ятала ту весну і ту торбинку з борошном, яку батько разом з нею приніс для її дітей”.
Тетяна ДЕНИСКО.