Учень цілителя Касьяна-старшого

Учень цілителя Касьяна-старшого

Цього талановитого полтавця пам’ятає не тільки невелике коло друзів-ровесників, які ще мають щастя топтати ряст, а й сотні вилікуваних ним вдячних пацієнтів. Протягом багатьох років він повертав здоров’я і дорослим, і дітям.
Мова йде про Віктора Івановича МИРОНОВА, унікального мануального терапевта, учня так само незаслужено забутого цілителя Андрія Касьяна – “діда Андрія”, батька відомого лікаря Миколи Касьяна. Віктор Миронов повернув до повноцінного життя величезну кількість людей, від яких відмовлялася офіційна медицина. Багато з них мали інвалідність ІІ і навіть І групи, а після лікування у Миронова ніби народилися заново.

Таємничий Рахімбай

Познайомилися ми з Віктором Мироновим на початку 1980-х років. На той час духовно спраглі радянські люди масово тягнулися до читання літератури. У Полтаві існував так званий клуб любителів книги – зі своєю наглядовою радою, яка контролювала роботу магазину передплатних видань і впорядковувала чергу членів клубу.
За чиєюсь рекомендацією до наглядової ради потрапив і автор цих рядків. Певно, на третє за ліком засідання ради, ніби з неба впав, прийшов незнайомий мені дивний чоловік. Засмаглий, майже чорний, як жук, зі східними рисами обличчя. Засмаглість ще більше увиразнював його білий костюм.
Після наради незнайомець розкрив валізу, з якої на стіл перекочували пляшки дорогого коньяку, чорна ікра та осетровий балик. У часи тотального дефіциту то було щось неймовірне. Природно, я тихо запитав свого приятеля Бориса Топор-Гілку: “Хто це такий?”. Той із серйозною міною на обличчі назвав дивака Рахімбаєм. Утім, ім’я у незнайомця було “наше”: Віктор Іванович. Я повірив тоді Борису, й близько півроку Миронов був для мене Рахімбаєм.
Незабаром я дізнався, що Віктор Іванович періодично виїздить на кілька місяців у Туркменію, де займається реабілітацією тяжкопоранених воїнів-афганців. Як правило, це були пацієнти, від яких офіційна медицина відмовлялася. Госпіталями з пораненими радянськими воїнами-інтернаціоналістами, а було їх у Туркменії вздовж кордону з Афганістаном десятки, опікувалася контора КДБ. Цій службі було байдуже, як офіційна медицина ставилася до нетрадиційної мануальної терапії. Її цікавив лише результат.

“Глечиковий” іспит діда Андрія

Коли ми ближче познайомилися з Віктором Івановичем, а надалі подружилися, він повідав мені свою “одіссею”. Народився 3 листопада 1942 року на Донбасі, в Краснодоні. У молоді літа працював диктором на телебаченні у Донецьку, а коли зустрівся з майбутньою дружиною, переїхав до Полтави. До того встиг отримати медичну й технічну освіту.
У Полтаві Миронов влаштувався механіком на порцеляновий завод. Саме на цьому підприємстві сталася прикра і водночас доленосна для Віктора Івановича подія. Його підлеглий потрапив у працюючу машину й тяжко травмувався. Директор заводу дружив з Андрієм Касьяном і домовився з ним про реабілітацію свого робітника. Викликав Миронова, надав необхідні кошти, службовий автомобіль і з водієм відправив у відрядження до Касьяна в Кобеляки.
Процес реабілітації був тривалим аж настільки, що Віктор Іванович став старому Касьяну вже ніби за члена родини. Одного разу за сімейним столом зібралося багато родичів, і якась балакуча жіночка мовила: “Добре вам, дідусю, жити. Не треба на роботу ходити. До вас самі люди йдуть і гроші приносять”. Ображений хазяїн нічого не відповів, а лише попросив свою дружину принести глечик і наволочку.
Розбивши глечик у наволочці, дід Андрій примусив молодицю, не виймаючи посудину з наволочки, навпомацки збирати черепки докупи. Звичайно, вона не впоралася. Усі вже були досить веселими, і ця торбина-шарада кочувала від одного до другого по черзі. Чи то застільники безвідповідально поставилися до завдання, чи то дійсно були нездібними, але зібрати глечик пощастило лише Миронову. Хоч і не до самого вінця, та дві третини посудини переможець тримав у руках. Задоволений дід Касьян сказав, що на ранок чекає Віктора біля себе на прийомі, а розпочинав він свій нелегкий труд… о четвертій годині!
Звичайно, після доброго застілля Віктору Івановичу гарно спалося. Ідилію порушила жінка-розпорядниця, яку прислав невдоволений учитель. Миронов поспішив до наставника, і так відтоді було кожного дня. Тож ази мануальної терапії пройшов він у Андрія Касьяна. Закінчилося навчання разом із лікуванням травмованого робітника.
Невдовзі Миронов потрапив за путівкою до санаторію “Нафталан” в Азербайджані. Так склалося, що там відпочивав і міністр торгівлі Туркменії. Одного разу, підводячись з-за столу, він вивихнув собі хребтовий диск. Як не було Віктору Івановичу боязко ставити диск на місце самостійно, без Касьяна, та мусив ризикнути. Вдячність пацієнта не мала меж. Власне, він і зробив “рекламу” Миронову в КДБ. Потім були навчання у Ленінградському інституті нетрадиційної медицини і багаторічна благородна праця у госпіталях Туркменії.

Чудесне повернення “зниклого безвісти”

Пригадую таку історію. У квартирі Віктора Івановича на кухні бенкетували друзі. Раптом – дзвінок, і хазяїн іде відчиняти двері, які добре проглядалися з кухні. Заходить молодик, а за ним – пара старших людей. “Оце і є Віктор Іванович!”– каже молодший до старших. Далі шекспірівська сцена: батьки, ніби за командою, не змовляючись, падають на коліна і намагаються цілувати руки хазяїну. Приголомшені друзі нічого не могли зрозуміти, а потім почули неймовірну історію.
Кочуючи в Туркменії від госпіталю до госпіталю, Миронов натрапив на прикутого до ліжка солдата. Від нього відмовилися лікарі. Віктор Іванович був глибоко вражений його трагедією. До армії хлопець проживав у Ленінграді й був один у батьків. Коли офіційна медицина виявилася безсилою, солдат попросив, щоб рідним повідомили, ніби він зник безвісти. Хотів, щоб у них теплилася якась надія, і разом із тим, щоб батькам не довелося спізнати тяжкої долі доглядати за калікою.
Випадок був дійсно складний, але Віктор Іванович розумів, що це “його” пацієнт. І через три роки повернув батькам здорового сина. Вони, як люди вдячні й шляхетні, приїхали подякувати рятівникові своєї кровинки.

Почесний гість на туркменському весіллі

Цінували Віктора Миронова й за офіційним місцем роботи. Недарма він мав звання полковника КДБ з медичної служби. Щоправда, дізналися ми про це випадково, вже після розвалу “нерушимого” СРСР.
Перекази про чудеса, які творив мануальний терапевт, доходили і
до цивільного населення Туркменії. Якось до його кабінету попросилася мати, яка внесла на руках двадцятирічного сина, що висох, ніби билина, і не міг кроку ступити самостійно. Віктор Іванович на той час закінчував свою періодичну місію в госпіталях і через кілька днів мав повертатися до Полтави. Та мати плакала й благала лікаря про допомогу.
Вона розповіла, що біда з хлопцем трапилася, коли він, розігрітий, стрибнув у Каспій з нафтової платформи покупатися. Віктор Іванович не міг відмовити згорьованій жінці, але часу на повну реабілітацію хворого треба було багато. Тому забрав Берди-агу (так звали хлопця) доліковувати до себе в Полтаву.
До літака пацієнт уже зміг дійти на милицях. Миронов наказав віддати їх мамі, яка проводжала сина, й спиратися на палицю. Берди-ага довго боявся це зробити, та все ж до літака зайшов із палицею. Із часом, у Полтаві, він відмовився і від неї, а згодом здоровий і щасливий повернувся до рідної Туркменії.
Через рік Віктор Іванович розповів мені, що отримав запрошення від Берди-аги на його весілля як почесний гість. Звичайно ж, він поїхав. Весілля тривало двадцять днів.
Не вмів наш товариш відмовляти людям у біді. Тому й не мав бажаного відпочинку навіть у Полтаві. Люди до лікаря йшли і йшли, кожен зі своїм горем і з усіх усюд.
Постійні перельоти, зміна клімату й справді пекельний графік підірвали здоров’я Віктора Івановича Миронова. 24 червня 2003 року його добре серце зупинилося. На останнє прощання зійшлося багато його колишніх пацієнтів. Особливо вражала велика кількість діток, яких привели батьки.
Чимало років відтоді спливло, й у тих дітей давно вже є свої діти. Та я впевнений, що пам’ять про цілителя Віктора Миронова житиме в їхніх родинах ще не одне покоління.
* * *
Пригадалося, як одного разу почув від Віктора Івановича, що його дід Пилип Кузьмич Миронов був легендарним донським козаком, командармом Другої кінної армії. Сміливець не сприйняв політики Троцького з розкозачення донських козаків і 1921 року був підступно вбитий у Бутирській тюрмі. У соцмережах знайшлася світлина тридцятилітнього командарма. Диво – зі старого фото на мене дивився… молодий Віктор Іванович Миронов.

Григорій ТИТАРЕНКО
Краєзнавець

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий