«Україна – це мій дім, і нікому не дозволено його розоряти. Ніяких ворогів на свою землю ми не пустимо!»

Весілля Євген зі Світланою зіграли в госпіталі.

«Україна – це мій дім, і нікому не дозволено його розоряти. Ніяких ворогів на свою землю ми не пустимо!»

Доброволець АТО з Кременчука Євген Саленко зустрів своє кохання в Маріуполі Донецької області за кілька днів до тяжкого поранення. Світлана пройшла з ним важкий шлях відновлення, і нині подружжя має намір збудувати власний енергозберігаючий будинок.
На те, щоб навчитися заново ходити, у 49-річного гранатометника добровольчого батальйону «Донбас» Євгена Саленка (позивний «Альпініст») пішло майже п’ять довгих років. Консиліум столичних лікарів, які оглядали його, виніс сміливий вердикт: зможе стояти і пересуватися з ходунками. Те ж саме два роки тому сказали й американські реабілітологи, до яких він потрапив на прийом.
Женя, слухаючи медичних світил, з ними не погоджувався. Бо був упевнений у тому, що інвалідська коляска – це тимчасово. І тому, що поруч була людина, котра теж у це вірила, – його дружина Світлана, мініатюрна, симпатична жінка, котра буквально виносила його – міцного до війни чоловіка – на своїх тендітних руках.
– Можливо, для когось це й диво, а для нас закономірний результат титанічної праці, – коментує перші самостійні кроки свого чоловіка Світлана Цикільок. – Рано чи пізно це повинно було трапитися.

«Допомогли уколи сильної отрути, яку застосовують для розгладження зморщок»

Женя зі Світланою нещодавно повернулися додому з Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни, на базі якого створено кращий в Україні реабілітаційний центр для воїнів АТО/ООС з нейротравмами, де провели десять місяців. Саме тут Євген зробив перші самостійні кроки. Це сталося 21 лютого – через 10 днів після того, як він залишив інвалідський візок і почав пересуватися, спираючись на паличку. «Мій перший марафонський забіг», – прокоментував чоловік відео, викладене у Facebook. Це викликало шквал емоцій у його читачів, посипалися вітання. З тих пір він періодично радує своїх друзів, публікуючи нові відео, на яких його «марафони» стають все довшими і впевненішими.
– Я не уявляв, як буду обходитися без палички, але одного разу мій реабілітолог Юра сказав: «Залиш її і йди», – з посмішкою пригадує Євген Саленко. – Я так і зробив – пройшов від стінки до стінки по ширині коридору, метрів два. Юра сам не очікував такого. Але у мене вийшло!
А вже нині, якщо погода дозволяє, Євген прогулюється – поки що з паличкою і в спеціальних ортезах на ногах – навколо своєї нової багатоповерхівки. Метрів 15–20 проходить без перепочинку. Це величезний успіх, адже одна справа – ходити по рівній підлозі в приміщенні, інша – по нерівності асфальту. Спочатку, каже, було дуже важко – ноги високо не піднімалися і чіплялися за кожну шорсткість буквально через десять сантиметрів. А зараз уже набагато краще виходить.
Женя почав ходити після двох уколів найсильнішої отрути в центр литкових м’язів.
– У реабілітаційному центрі постійно працюють над удосконаленням методик лікування, – розповідає Світлана. – Ми вже раз були там, але тоді уколів ботулотоксину, який застосовується у косметології для розгладжування зморщок, там не робили. А цього разу, щоб зняти спастику м’язів, які знаходяться в постійному тонусі, Жені запропонували ввести препарат. Це дуже відповідально – укол робить невропатолог під контролем УЗД. Не дай Боже потрапити в нерв або в судину .
– І коли розслаблюються спазмовані м’язи, тоді потрібно закачувати ті, що були виключені з роботи, – продовжує Євген. – Препарат діє протягом 3–6 місяців, за цей час відновлюються м’язові скорочення, і ось результат: я ходжу! Звісно, зовсім не так, як до поранення, але тримаюся на своїх ногах. Без ходунків і навіть без палички.
Важку черепно-мозкову травму Євген Саленко отримав 25 квітня 2015 року під Широкиним, що за тридцять кілометрів від Маріуполя Донецької області. Того дня бойовики не припиняли обстрілів українських позицій. По них працювали міномети, гаубиці, артилерія.
– Дах колишнього піонерського табору, де я засів зі своїм гранатометом, був увесь зрешечений ворожими снарядами, – згадує той бій Євген. – Нам цілий день надходили накази залишити позицію. Накази йшли з Міністерства оборони. Але добровольці з «Донбасу» і «Азова» сказали, що Маріуполь не здамо. І стояли на смерть. Я теж ігнорував наказ, продовжував відстрілюватися. Нарешті спустився на землю. І тут же осколок снаряда пробив мені голову. Кістки черепа зачепили центр, який відповідає за координацію і роботу рухового апарату. Моєму другові з позивним «Мар’яче» з Києва осколок потрапив у ключицю й застряг у серці. Він помер по дорозі в лікарню. Я теж міг двічі померти. Другий раз – під час транспортування в госпіталь: «швидку», в якій нас везли, розстріляли бойовики. Один з осколків розвернув мені сечовий міхур. Отож двічі пораненого до лікарні мене доставили на бронетранспортері. Звісно, всього цього я не пам’ятаю, оскільки був непритомний. Лише на кілька хвилин прийшов до тями, коли мене несли на ношах. «Тримайся, чоловіче, у тебе великі проблеми з головою», – почув я чийсь голос.

«У мене боліло все тіло, і тільки Свєта знала, де до мене можна доторкнутися, щоб не заподіяти ще більших страждань»

Усвідомлювати ситуацію боєць почав уже у Дніпропетровському військовому госпіталі, куди його доставили санавіацією. Щоправда, збагнути тяжкість свого стану він тоді ще не міг. Думав, підлікується і знову повернеться на фронт.
Зі Світланою Женя познайомився за пару днів до поранення. Разом з товаришами по службі прогулювався у свій вихідний по Маріуполю, і їх на мамин зелений борщ запросила дівчина Наташа. Тоді багато мешканців міста пропонували солдатам зайти до них – прийняти душ, поїсти домашньої їжі. Однак у Наталі був свій план – познайомити маму, котра залишилася вдовою, з гарним чоловіком. Женю вона відразу виділила серед всієї групи. І її план спрацював – самотній чоловік (Євген давно був розлучений) закохався в красуню-господиню.
– Він пішов, а я не запитала ні його прізвища, ні номера телефону, – згадує Світлана. – Знала лише позивний. Але моє серце відчуло біду, як тільки почула виття «швидких» після того, як цілий день бахкало на лінії зіткнення під містом. Потім з’явилися повідомлення, що в результаті обстрілу позицій добровольчих батальйонів кілька людей було поранено і один убитий. І я почала пошуки свого «Альпініста». Вийшла на бійців батальйону, від яких і дізналася про те, що з ним сталося. Одразу ж відправилася в лікарню. Женю ще оперували. Дочекалася, коли закінчиться операція. Його вивезли всього у трубках і в бинтах. «Поранення дуже важке. Нічого не можу прогнозувати. Прийдіть завтра», – сказав хірург.
Вона, звичайно ж, прийшла. З тих пір Світлана не залишає Женю ні на день.
– Якби не вона, я вже давно лежав би в могилі, – вважає Євген. – Хоча спочатку дуже соромився своєї безпорадності. А потім нікого з медперсоналу не підпускав до себе, окрім неї, бо лишень вона знала, де за мене взятися, де підняти, щоб не заподіяти болю. А боліло в мене все тіло – від голови до п’ят.
Через кілька місяців вони урочисто зіграли весілля – прямо в Кременчуцькому госпіталі. На той час Євген ледь міг поставити підпис на документі – пошкоджена права рука його майже не слухалася.
Їхнє одруження відбулося 26 вересня – Женю готували до подальшої реабілітації в Польщі, і, щоб Світлана могла супроводжувати його на законних підставах, їм потрібно було оформити свої стосунки. Але їхні почуття, звісно ж, від штампа в паспорті не залежали.
– У польському реабілітаційному центрі «Добрий брат» недалеко від Гданська, де проходять відновлення українські бійці, Жені два місяці робили лімфодренажний масаж і спеціальні вправи. Там він вперше і звівся на ноги, тримаючись за ходунки, – розповідає Світлана. – А перед поїздкою до Польщі я ледь підібрала для нього бурки. Взяла найбільшого розміру, бо ні в одні він не влазив. Застій лімфи спричинив набряки. Швидше за все, вдома його неправильно лікували.
– Якби мною з самого початку займалися так, як у Польщі, я встав би з коляски значно раніше, – впевнений Євген Саленко. – Поляки, наприклад, займаються реабілітацією хворого, щойно він відійде від наркозу.
– Коли Женя вперше заклав пошкоджену руку за голову, це була перемога, – ніжно дивиться на чоловіка Світлана. – Повністю вона так і не відновилася, але він її постійно навантажує: користується комп’ютерною мишкою, бере повну чашку води, ріже м’ясо на плов… Женя любить готувати і вже замінює мене іноді на кухні.
Світлані пора зайнятися і собою. За ці роки, беззастережно віддані тому, щоб поставити свого коханого на ноги, а також боротьбі з бюрократичною черствістю, у неї сильно впав зір, постраждали спина і руки.
– Ніколи було звертати увагу на свої неполадки зі здоров’ям, – зітхає Світлана. – Слава Богу, мій чоловік, мій захисник, хоч покалічений, але живий, і в його лікуванні видно прогрес. А скільки таких молодих і гарних хлопців не повернулося додому, скільки їх прикутих до ліжка. Вони живуть на знеболювальних, біля них страждають рідні… Я бачила цей жах, знаю.
Вони пройшли разом через багато випробувань, витерпіли, витримали. Але найскладнішою для них виявилася війна з міськими чиновниками. Одні хотіли вкрасти у них половину грошей, виділених на квартиру, інші вчасно не повідомили про виділену ділянку землі, й рішення ліквідували. Було таке, що у Жені перервалася група інвалідності, і йому відмовили у наданні матеріальної допомоги. У нього погіршувався стан здоров’я, а його не хотіли госпіталізувати… Часом від людської бездушності у Світлани з Євгеном опускалися руки, і вони наживали собі ворогів. Їм допомагали побратими, керівництво області, просто небайдужі люди.

«Я щасливий, що знову можу грати на гітарі»

Євген нині багато в чому самостійний. Пройтися п’ятнадцять метрів від свого ліжка до ванни – для нього вже не проблема. Не проблема – стоячи, не тримаючись за раковину, почистити зуби правою пошкодженою рукою, піднятися на три-чотири сходинки або спуститися вниз.
У просторій однокімнатній квартирі Саленків, гроші на яку їм надала держава, встановлена шведська стінка. Господар підходить до неї кілька разів на день. Розробляє коліна, тренує вестибулярний апарат, виконує вправи на координацію. Без цієї щоденної напруженої праці не було б такого результату. А ще це допомогло Жені скинути зайві 10 кілограмів. Малорухливий спосіб життя й калорійне харчування призвели до того, що чоловік, який важив після коми всього 55 кілограмів, з часом подвоїв вагу. Його мета – скинути ще 20.
Але найбільше Євген Саленко вразив мене тим, що вже зробив детальне креслення власного енергоефективного будинку, не маючи поки що навіть клаптика землі під нього.
– Хочу бути повністю незалежним: своя енергія, своє тепло, своя вода… І не треба мені ніяких пільг від держави, – ділиться планами на майбутнє ветеран російсько-української війни Євген Саленко. – З будівництвом обіцяє допомогу друг. Це буде одноповерхова споруда площею сімдесят квадратних метрів. Простір на горищі займе Світлана під швейну майстерню. Вона у мене велика рукодільниця. Шиє весільні сукні, в’яже…
Світлана – економіст за освітою, але в останні роки перед війною їздила на заробітки в Росію і Польщу, доглядала за хворими. Неначе набиралася досвіду перед своїм найвідповідальнішим життєвим іспитом.
А Євген до війни займався утепленням фасадів будинків, постійно на мотузках висів, тому і став «Альпіністом». Політикою не цікавився, на майдани не виходив. Але коли ворог прийшов на нашу землю, взявся за зброю.
– Навіть якби знав наперед, що станеться так, як сталося, все одно пішов би воювати, не замислюючись, – говорить він. – Тому що Україна – це мій дім, і нікому не дозволено його розоряти. Ніяких ворогів на свою землю ми не пустимо!
Спеціалісти столичного інституту нейрохірургії закрили Євгену велику вм’ятину в лобно-тім’яній частині спеціальною пластиною, гроші на яку зібрали волонтери з «Полтавського батальйону небайдужих». Без цього не можна було. Реконструкція черепа була потрібна не стільки для косметичного ефекту, скільки для зняття неврологічної симптоматики. Але з тих пір у Євгена почав скакати кров’яний тиск, з’явилося запаморочення і неприємне відчуття сторонніх шумів – звуку машин, плескоту води, колихання дерев. І пам’ять погіршилась. Може декламувати вірші, яких до поранення знав чимало, а от при розмові окремі слова часом випадають.
– Випити зараз навіть 50 грамів горілки – не задоволення, а зайвий головний біль, – посміхається Євген. – Усе це наслідки черепно-мозкової травми. Тому алкоголь і сигарети залишилися в минулому. Але я щасливий, що знову можу грати на гітарі. До війни багато подорожував на байку, часто бував у походах, як же без гітари? Знав мелодії понад чотирьохсот пісень. Зараз уже легко беру акорди.
У цього стійкого солдата, нагородженого хрестом Національної гвардії, орденом «Честь і воля», медалями «За оборону Маріуполя» і «За вірність Україні» І ступеня, є одне просте бажання – з’їздити на риболовлю. Він упевнений, що осилить трицикл або квадрацикл. Але купівля засобу пересування поки відкладається. Спочатку все-таки вони зі Світланою мають збудувати свій енергоефективний дім…

Ганна ВОЛКОВА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий