“Україна і світ у прозі та піснях Олександра Балабка”

“Україна і світ у прозі та піснях Олександра Балабка”

Так цього разу визначили тему зустрічі з уже добре знайомим полтавцям письменником, журналістом, лауреатом державної премії імені Івана Франка Олександром Балабком. Творча зустріч відбулася знову ж у літературній вітальні обласної універсальної наукової бібліотеки імені І.П.Котляревського. Запросили гостя з Києва працівники відділу соціокультурної діяльності, модерувала вечір провідний бібліотекар відділу Галина Вовченко. А її учасниками стали вчителі української літератури нашої області, літератори та читачі бібліотеки.
Тема зустрічі давала змогу говорити про всі книги письменника, адже герої його досліджень – видатні українці, яких знають у різних куточках світу: їхніми стежками він і мандрує вже кілька років. Та все ж акцентувалося на його «першій любові» – до Миколи Гоголя, йому була присвячена і перша повість «Римське щастя Миколи Гоголя». Затим ішли «Острів Капрі: відкриття Коцюбинського», «Винниченко: забута могила в Провансі», есеї «Променад з мадемуазель Марі», п’єса «Сон Марії Башкирцевої». І нові книги, де знову ж виринали й імена видатних полтавців: «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського»; «Мальви у Вічному місті»; «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка»; «Київ, Іринінська, Лифарям…», «Микола Гоголь. Між пеклом і раєм». І ще дві новенькі Олександр Балабко привіз із собою, подарував бібліотеці – «Острів’яни» і «Тату на кавуні». «Острів’яни» мають цікаву історію – книжку складають оповідання двох друзів, яких доля звела певне ж не випадково: обидва кілька років жили на Сахаліні. Олександр Матвеєв був там штурманом після Одеської морехідки, капітаном далекого плавання, а малого Сашка повезли на острів мама й бабуся у пошуках кращого життя. Уже згодом вони познайомилися й потоваришували і, черговий раз зустрівшись на Кіпрі, написали по кілька оповідань, видали їх двома мовами, переклавши твори одне одного українською та російською. Книжку «Тату на кавуні» складають оповідання Олександра Балабка. Кілька з них для учасників зустрічі читали і автор, і ведуча заходу.
Звучали й пісні, які пишуть на слова поета Балабка композитори Леонід Нечипорук, Олександр Швидкий, Ксенія Нікольська, а виконують на радіо і телебаченні народні артисти України Віктор Шпортько, Олександр Василенко, Ольга Макаренко, заслужені артисти Павло Мрежук, Світлана Мирвода, Карина Карасьова. Глибоко вразила найновіша з них – пісня «Спека», в якій наче закодовано страшні випробування останніх літ, що випали на долю України і кожного з нас.
Олександр Балабко завжди був цікавим оповідачем, і цього разу його розповіді про далекі подорожі ілюструвало відео на екрані – слухачі наче й самі походили і вуличками Рима, і стежками та пляжами Кіпру. Були й своєрідні іспити для педагогів та інтерактивна гра, де переможці завжди одержують книжку автора у подарунок.
Читачам нашої газети пропонуємо оповідання з нової книги письменника «Тату на кавуні».

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Марійка, що проковтнула Леніна

Оперна співачка Марія Іваненко – чорнява, кругловида, з великими карими очима. Її улюблені партії – Кармен і Одарка із «Запорожця за Дунаєм». Але не увінчана лаврами, бо була в немилості в керівництва через те, що скільки не пропонували їй «хлібних» ролей у радянських операх про більшовиків і Леніна, навідріз відмовлялася. Хоча у три роки була білявкою, дуже схожою на Леніна. Не на того, що з вусами і бородою, а на Володю Ульянова, такого собі золотоголового янголятка. Її мама Надія працювала бібліотекарем і ще з дитинства пам’ятала пісеньку: «Хлопченя з розумними очима і чолом високим і ясним». Її часто наспівувала вдома, замінивши хлопченя на «дитинча».
– Та ти вже продовжуй, чого там, – сердився Павло, її чоловік, баяніст районного Будинку культури. – «Гріє серце постать ця любима, це обличчя рідне нам усім». Ще не вистачало, аби з нашої Марійки робити ідола, як тепер з отого Леніна… Він уже мізки припудрив нам з його століттям… Цілими вечорами розучуємо з хором пісні тільки про Леніна!
– Та тихіше ти – хтось іще почує крізь вікно, – шепотіла Надя і махала руками. – І мене завтра посилають у два села, щоб допомагала оформляти стенди про Леніна. У бібліотеках і «червоних куточках» ферм…
– Аякже! З портретами Ілліча корови вищі надої даватимуть!
– Ну, що ти, Пашо, кип’ятишся? На те і вчилися ми з тобою!
– Я мріяв грати у джазовому оркестрі, а ось тепер – із баяном…
– «Сєгодня он іграєт джаз, а завтра – Родіну продаст…» – продекламувала Надя і розсміялася. – Ось у суботу гратимеш у Гаврилівці на весіллі, там можеш імпровізувати.
– Там хоч якийсь заробіток. Годі вже, – махнув рукою Павло. – Іду на роботу, розучуємо «Лєнін всєгда живой». Готуй вечерю.
– А подивись-но, – вийняла Надя із кишені фартуха жовтеняцьку зірку. – Хіба це не наша Марійка?
– Та ти зовсім здуріла, відвези її на ферму й прикріпи до коров’ячого хвоста. Усе, пішов я!
Поки батьки розмовляли, Марійка у сусідній кімнаті вкладала спати улюблену ляльку Олю, схожу на справжню дівчинку, – з рум’яним обличчям і очима, що заплющуються, коли ляльку нахилити.
– Марієчко, ти подивись, що я тобі принесла, – Надя простягнула на долоні червону зірку. – Ось, бачиш, це – ти!
На Марійку справді дивилося її мало не дзеркальне зображення.
– Бацю, бацю, дай мені!
– Візьми, тільки обережно, вона колеться! Ні, давай я тобі приколю на платтячко, і ти її отак роздивлятимешся.
– Ні, ні, я хоцю тримати!
– Ну, потримай трохи, а я піду картопельку чистити… Подивимося казку і лягатимеш спатоньки.
Коли ж прийшов час вкладатися, дівчинка ні за що не хотіла віддавати нову забавку зі своїм зображенням. «Добре, хай пограється, засне, а потім я заберу ту зірку», – вирішала Надя.
Поки вона на кухні кришила картоплю, у середмісті райцентру Павло вкотре починав спочатку нову пісню: «Ми за партієй ідьом, славя Родіну дєламі…»
– Стоп, стоп, жіноча група, вас не чути! – сердилася керівничка зведеного народного хору. – Павле, ну ж бо спочатку!
“Но нікто і нікогда нє забудєт імя Лєнін”.
– Стоп, ну що з вами сьогодні? Чоловіча група зарано вступає…
– Дитинча з розумними очима і чолом високим і ясним, – наспівувала Надя на кухні, витираючи сльози від цибулі. – Господи, і причепилася ж ця нісенітниця…
Раптом у сусідній кімнаті, де стояло ліжко Марійки, почулося харчання. Надя прожогом кинулася туди, увімкнула світло! Дитина лежала з виряченими очима, тримаючись руками за горло.
– Донечко, що, що з тобою! – взяла на руки дівчинку, яка вже почала синіти…
«Лєнін всєгда живой, Лєнін всєгда с тобой» – нарешті заладилося у хористів.
– Боже мій, це вона проковтнула зірку! – закричала Надя і, схопивши за ноги Марійку, почала трясти над підлогою.
«В горє, надєждє і радості Лєнін в твоєй судьбє, в каждом счастлівом днє…» – хор під акомпанемент Павла успішно завершував приспів.
– Рятуйте, люди! – все трясла й трясла Надя Марійку.
Та ось дівчинка закашляла і з кривавою блювотою на підлогу впала червона зірка, немов шматок чийогось тіла.
– А-а-а-а! – заревіла Марійка, з рота якої не припиняла йти кров.
– Павле Івановичу, – затримав баяніста вахтер на вході. – Дзвонила ваша дружина і просила негайно іти до лікарні.
Павло незчувся, як прилетів до приймального відділення. Там сиділа біла, як простирадло, Надя. Її била пропасниця.
– Що, що трапилося?
– Марійка проковтнула зірку, – цокотячи зубами, відповіла дружина. – Але вона вже випала. Крові тільки багато…
– Господи, що ж ти наробила?
– Не хвилюйтеся, все минулося, – зайшла до передпокою лікарка із жовтою пляшкою у руці. – Добре, що вчасно було надано первинну допомогу. Ми оглянули дитину, трохи пошкоджено гортань. Але візьміть поки ось це полоскання, а завтра в аптеці ще купите ліки.
– «Лєнін в тєбє і во мнє…» – ні сіло, ні впало чи то проспівав, чи промимрив Павло, коли санітарка винесла загорнуту у ковдру Марійку.
– Чого це тебе на співи у лікарні потягнуло? – запитала вдома Надя, оcтаточно отямившись уже, коли Марійка заснула після необхідних процедур.
– Бо наша дитина на своєму горлі відчула, що означає «Лєнін в тєбє і во мнє…». З кров’ю виплюнула його! А де та зірка, ти її викинула?
– Ні, ось вона, – вийняла значок Надя. – Я ж її до лікарні носила, щоб показати.
– Добре, що все так обійшлося… Піду викину її у відро. А ти дивись – і тут халтура! Пацанчик на зірці ж облупився… Було золоте «хлопченя з розумними очима», а тепер якесь мурзате. Замість божка – чортисько!
– Ой, дограєшся ти, Павле! Ти що, не чув, як наш секретар райкому на нараді казав, що працівники культури – підручні партії?
– У тім то й річ, що підручні! Тобто ті, куди пошлють. По зарплатні це дуже добре видно… Якби не свадьби та не теща в селі, то кукали б ми з тобою і з дитиною.
Марійка, звісно, швидко видужала, лише голос у неї став дещо іншим. А через чотири роки 1 вересня молоді батьки урочисто проводжали її до школи з великим білим бантом на голові. Дівчинка уже вміла читати і трохи писати, що на той час рідко траплялося, тож стала першою ученицею у класі й приносила додому лише п’ятірки.
І ось настав час приймати школярів у жовтенята, тобто дітей, вірних Великій Жовтневій соціалістичній революції. Учителька Лариса Степанівна поділила клас на «п’ятірки» – скільки променів у зірці, стільки й учнів, серед яких обирали «зіркового», тобто старшого. Звісно ж, відмінника, з якого всі мали брати приклад. Марійка була просто приречена на таку «посаду». Перед тим, як урочисто прикріпити значки, кожен «зірковий» мав розповісти, чим для нього є Володимир Ілліч Ленін, зображений на зірці. Коли дійшла черга до Марійки, вона розказала, як проковтнула зірку з Леніним. І додала, що її тато часто повторює: «Ми так любимо Леніна, що він навіть поперек горла в наc став».
У класі запанувала тиша.
– А куди ти поділа зірочку? – запитала Надя, друга учениця у класі, яка, на противагу Марійки, усе ж іноді мала четвірки.
– Тато сказав, що вона облізла, тому її викинули у сміття.
– Маша не любить Леніна! – як відрізала Надя, яка іноді заздрила однокласниці.
– Неправда, люблю! Я тоді була дуже схожою на нього! І зірка мені сподобалася, – крізь сльози виправдовувалася Марійка.
«Любить, любить!» – загуділа одна частина класу. «Не любить, не любить!» – заперечували інші. Учителька так розгубилася, що впустила коробку із зірочками, які розлетілися по підлозі, закотилися під парти. Дітлахи кинулися їх збирати! Посвячення у жовтенята було зірвано…
– А хіба ви, Ларисо Степанівно, не пам’ятаєте Павла, її батька? – під враженням почутого питала учительку директор школи Степанида Гаврилівна, яка колись була класним керівником баяніста. – Ну, патлатий такий ходив. Його ще наш фізрук стриг силоміць. І на комсомольських зборах його розбирали, бо заявив, що «Бітлз» – його ідеал… А, ви тоді ще в нас не працювали… Оце так дожилися: Ленін поперек горла… Зірку Марії поки не чіпляти…
– Та зрозумійте ви, – наполягав Павло, коли його викликали до школи. – Поперек горла – то в прямому значенні було сказано… Уявіть, якби ви проковтнули іграшку, яка вам сподобалася!
– Ні, в переносному! – заперечувала директорка, посилаючи мало не іскри з-під товстих окулярів. – Я уявляю, що ви там удома на кухні говорите і дитину вчите… Ти, Павле, ще в школі був якимось не таким… Дисидентом.
– Яким не таким, яким не таким! Що ви собі дозволяєте? Може, ви знаєте тридцять пісень про Леніна? А я ось своїми руками їх граю і своїм голосом підспівую? «Лєнін – ето вєсни цвєтєньє, Лєнін – ето побєди кліч! Слався в вєках, наш Лєнін, наш дорогой Ільіч!»
– Припиніть, це вам не клуб!
– Як припинити? Пісня про Леніна вам не подобається? Та я взагалі себе під Леніним чищу!
– Що, що ви робите під Леніним? – Степанида Гаврилівна в окулярах і з сивою «дулькою» волосся на потилиці тієї миті стала викапаною Надією Костянтинівною Крупською.
– О, так ви і Маяковського не знаєте напам’ять! «Я сєбя под Лєніним чищу, чтоби плить в рєволюцію дальше…». Це ж зі шкільної програми: «Партія і Лєнін – блізнєци-братья, кто болєє матєрі-історії ценєн?»
– Ну, годі вже, годі!
– Ні, не годі! Та моя Марійка навіть знає пісню, яку колись я вчив у школі: «З року в рік безсмертна слава лине до найдальших на землі країв. Виріс той з маленького хлопчини, хто велику партію створив». А як далі, Степанидо Гаврилівно? Ви ж член партії! Не знаєте? Бо ви хімічка, тільки аш два о у вас на думці…
– Що ви тут іспити мені влаштовуєте?
– А ви ці іспити провалили! «Дорогой Лєніна іду по жизні, путі вєрнєє нєт ні одного…». Стривайте, ще двадцять шість пісень вам нагадати лишилося!
– Досить, забирайтеся геть!
– А я ось піду завтра у райвно й скажу, що директор першої школи не знає ні пісень, ні віршів про Леніна!
– Усе, Павле Івановичу, до побачення! Я вас більше не затримую!
Вдоволений Павло залишав кабінет, крокуючи і голосно наспівуючи рядки із гімну Радянського Союзу: «Сквозь годи сіяло нам солнце свободи і Лєнін вєлікій нам путь озаріл!»
Назавтра директорка сама прийшла до Марійчиного класу, оголосила всім, що ця дівчинка – відмінниця, гордість школи, а те, що з нею трапилося, – просто нещасний випадок. І головне – сама прикріпила їй жовтеняцьку зірку на коричневий фартушок шкільної форми.

Олександр БАЛАБКО
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий