Ці рядки пишу під враженням видання “Ганна Совачева. “Україна таки буде!” (Полтава, “Дивосвіт”, 2017), що його надіслав мені автор грунтовної вступної статті Олександр Ротач – син відомого літературознавця, письменника Петра Ротача та музеєзнавця Алли Ротач. У листі Олександр Петрович повідомляє: “Надсилаю Вам свою книжку про Ганну Совачеву, видатну українську актрису. Це моя троюрідна бабуся, точніше – дружина троюрідного діда Василя Совачева, військового лікаря, начальника Санітарної управи Армії УНР, доброго знайомого
С. Петлюри. До речі, В. Совачев – племінник М. І. Міхновського”.
У своєму дослідженні О. Ротач розгорнув перед нами запорошені забуттям дивовижні сторінки життя видатної актриси українського театру. Важливість такого дослідження зумовлена тим, що одним з прийомів денаціоналізації українців було позбавлення їх родової пам’яті, що відкриває шлях для них рабського поневіряння. Можна тільки уявити, якою кропіткою була робота упорядника, адже до видання включено три частини спогадів знаної української акторки, які були оприлюднені в 1958-му та 1979 – 1982 рр. у журналі “Наше життя” (США), а також їх варіації та окремі статті й замітки Ганни Совачевої, зібрані з різних друкованих джерел. Уперше публікується біографія її чоловіка, уродженця Полтавщини. Епістолярний розділ видання склали листи актриси до родини Старосельських та Сердюків. Авторські тексти
Г. В. Совачевої доповнені статтями й спогадами сучасників про неї.
У вступній статті О. Ротач з великою любов’ю і знанням справи складає рясногіллясте родове дерево свого роду по материнській лінії, присвятивши цю працю Ніні Совачевій, своїй прабабусі, світлиною якої за 1912 рік відкривається видання.
Цікавою і показовою є біографія актриси
Г. В. Совачевої, яка народилася 24.11(06.12).1876 р. в Москві, а відійшла в засвіти 07.07.1954 р. в Абондані неподалік Парижа. Вона походила з давнього дворянського роду Хартуларі з Візантії. Батько актриси В. К. Хартуларі – військовик родом із Херсонщини, який дослужився до генерал-майора царської армії. Дід В. С. Саренко – “із крови й кости українець”, 1833 р. закінчив медичний факультет Московського університету й отримав направлення служити на флоті. 1854 р. захистив дисертацію на офтальмологічну тему, подальші його дослідження стосувалися також очних хвороб. Він чудово володів семиструнною гітарою і як композитор опублікував 14 оригінальних п’єс. Син Саренка, Василь Васильович, став професором біології і, як затятий театрал, разом зі своїм батьком справив особливе враження на Ганну Совачеву, це вирішило остаточно її професійний вибір.
Ганна була наймолодшою в багатодітній родині Хартуларі, щиро кохалася в музиці. Її бабуня, будучи чудовою співачкою, в своєму петербурзькому будинку мала музичний салон, де збиралися відомі композитори: О. Сєров, М. Мусоргський, Ц. Кюї, М. Балакірєв, О. Даргомижський та ін. Добре співала й грала на фортепіано Ганнина мати, а також музикантами були троє Ганниних братів, які, крім військової академії, закінчили консерваторію. Та й сама Ганна в 4–5 років виспівувала оперові арії під фортепіанний супровід. 1886 р. її, дев’ятирічну, віддали до Інституту шляхетних панн, куди вона переселилася невдовзі після смерті матері. Через рік батько одружився вдруге, у Ганни з’явилося ще п’ять пасербів. Як згадувала Ганна: “Я росла сиротою”. 1893 р. Ганна Хартуларі закінчила Інститут шляхетних панн і відразу ж поїхала до одного з братів. Її запросили до драматичного гуртка, у виставах якого вона переграла майже всі ролі. 1894 р., повернувшись до Москви, Ганна вперше вийшла на сцену з професійними акторами.
Восени 1895 р., залишивши підготування до вступу на медичний факультет, вона стає студенткою Музично-драматичного училища Московського філармонійного товариства (нині – Російська академія театрального мистецтва). Завершивши навчання, Ганна Хартуларі протягом року працювала на оперній сцені, була на гастролях у Вітебську й Мінську. Потім до початку російсько-японської війни активно працювала на сцені одного з місцевих драматичних театрів, де мала великий успіх.
1904 р. її, як резервістку сестер Червоного Хреста, викликали до столиці. “Майже два роки Ганна Хартуларі працювала в санітарних потягах та шпиталях на Далекому Сході”, де її доля звела з військовим лікарем родом із Полтавщини, Василем Совачевим, навесні 1906 р. вони стали подружжям. “Саме завдяки йому та його сім’ї, – пише О.П.Ротач, – остаточно сформувався світогляд Ганни”, про що згадує й сама вона: “Я була щаслива. Велика частка того щастя походила від радости, що я нарешті попала в українське оточення.., немов у рідне гніздо! Я почувала себе частинкою української нації, для якої хотілося жити й працювати. Все моє попереднє життя відлетіло кудись далеко, і я з ним безповоротно розірвала. Мій чоловік бачив, що зо мною діється, і не заважав мені летіти в минуле свого народу”.
О. П. Ротач наводить такі біографічні дані: “В.Я.Совачев народився 15 (27) червня 1876 р. Його батьки Яків Васильович та Надія Іванівна – нащадки багатьох поколінь священиків Совачевих та Міхновських. Мати була рідною сестрою палкого поборника української державності
М. І. Міхновського, а сам Василь – його племінником, хоча вони були майже ровесниками. Василь Совачев із юнацьких років віддався справі боротьби за незалежність України і входив до різних українських товариств, у тім числі й до Братерства Тарасівців. Після Прилуцької чоловічої гімназії він навчався на медичному факультеті університету Св. Володимира в Києві (1896–1902), очолював Молоду Громаду, був головним порадником гімназичного гуртка, що виник у Прилуках близько 1896 р., зокрема гуртківці якого пропагували заборонені царською цензурою твори Т. Г. Шевченка. 1898 р. В. Совачев познайомився із Симоном Петлюрою і певною мірою долучився до формування світогляду майбутнього Головного Отамана військ та Голови Директорії УНР”.
З травня 1904 р. В.Совачева направляють на війну, де він брав участь у боях як військовий лікар. У ці роки Ганна Совачева епізодично виступала на російській сцені. У час українських визвольних змагань, зазначає О. П. Ротач, В. Совачев працював у Санітарній управі Армії УНР, деякий час очолюючи управу, завідував шпитальним відділом українського Червоного Хреста, був головним санітарним військовим інспектором Військового міністерства УНР, його дружина працювала в шпиталі, в українському Червоному Хресті та військовій санітарній управі. У Кам’янці-Подільському Ганна Совачева очолювала Об’єднаний комітет громадських організацій. Тоді ж запросили її до колишнього театру
М. Садовського, що мав статус Державного театру УНР. Потім родина Совачевих вимушено перебувала в Польщі. 1921 р. Ганна Совачева перебралася до Львова і цілковито присвятила себе українському театрові. 3 травня 1924 р. у неповних 48 років Василь Совачев помер у Галичині.
1923 р. Г. Совачева переїздить до Ужгорода, грає в театрі, викладає постановку голосу, активно бере участь в українській “Просвіті”. Вона переклала понад 25 драматичних творів з російської, французької та інших мов, що були інсценізовані в Ужгороді. Наприкінці 1934 р. разом із подружжям Кривицьких перейшла до театру “Заграва”, якому віддала чотири сезони. 1938 р. “Заграва” і театр імені І. Тобілевича об’єдналися в один творчий колектив – Український народний театр імені Івана Котляревського, який проіснував до останніх днів польської влади в Західній Україні, до приходу радянських військ театр перебував у Коломиї. Згодом актори переїхали до Львова, де, об’єднавшись з акторами колишнього театру Й. Стадника, створили “Театр імені Тараса Григоровича Шевченка”. Ганна Совачева разом з іншими провідними акторами й режисерами підписала звернення про готовність служити мистецтву в нових історичних умовах.
З початком війни Ганна Совачева залишилася в трупі театру, яка не евакуювалася, продовжувала працювати в “Українському театрі міста Львова”, з серпня 1941 р. він звався Львівським оперним театром. В липні 1944 р. вона опинилася в Зальцбурзі, в англійській окупаційній зоні Австрії, де у таборі знайшли притулок багато її друзів та колег. Там з ініціативи Г.Совачевої та за її безпосередньою участю, як пише О. Ротач, був заснований таборовий Український драматичний театр, який згодом прибрав назву Українського національного театру в Зальцбурзі, одним з його мистецьких керівників була Ганна Совачева. На сцені цього театру в 1945–1948 рр. вона поставила оперу “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, оперету М. Лисенка та М. Старицького “Чорноморці”, драми “Невольник” М.Кропивницького (за поемою
Т. Г. Шевченка), “Суєта” І. Карпенка-Карого, комедію “За двома зайцями” М. Старицького та ін. На одній із вистав був присутній письменник та літературознавець Ігор Качуровський, який, згадуючи неперевершену гру Г. Совачевої, в листі до літературознавця П. П. Ротача в Полтаву відзначив її бездоганну мову. Виступи 76-річної актриси на австрійській сцені стали останніми у театральній кар’єрі Ганни Совачевої. В листі з Парижа до своєї приятельки в Канаду вона писала: “А все ж таки, може, доведеться ще колись побувати на сцені”, але хвороба остаточно обірвала ці плани.
Влітку 1945 р. Г.Совачева брала участь у відродженні самостійної української жіночої організації “Союз українок”, перший з’їзд якої відбувся 30 вересня – 1 жовтня. Серед найбільш шанованих учасниць була й Ганна Совачева. На з’їзді актриса виступила з палкою промовою, після якої тут же в залі було розпочато збір коштів на допомогу переміщеним особам у таборах. У Зальцбурзі у свій час Г. Совачева очолила Союз українок Австрії, була членом його управи протягом наступних п’яти років. Одне з останніх засідань вона провела 5 лютого 1950 р. Серед тих, ким постійно опікувався цей Союз, були й колишні вояки Першої української дивізії Української національної армії. У листопаді 1948 р. Совачева від імені свого Союзу вітала Світовий конгрес українок, що відбувся в Сполучених Штатах Америки, у Філадельфії. Водночас Ганна Вікторівна працювала і в українському Червоному Хресті. Тяжко захворівши, 6 місяців провела у шпиталі і, будучи “пораженою паралічем, стала безпомічною”, безпорадною. Лише з трудом могла підвестися на постелі в пустій, непривітній кімнатці дерев’яного барака. Мабуть, через це Г.В.Совачева і втратила можливість виїхати до США чи Канади разом з іншими.
У 1955 р. після ліквідації таборів для переміщених осіб у Австрії, коли хворій стало краще, вона виїхала до Парижа, де, незважаючи ні на що, активно працювала в Союзі українок Франції (СУФ). 26 червня 1950 р. вона провела загальні збори СУФ, опікувалася дітьми, старими та немічними співвітчизниками по всій Франції, дописувала до закордонних українських видань про діяльність СУФ, виступала з доповідями, бажаючи всюди встигнути. Її енергійна натура прагнула більшого.
Наприкінці 1951 р. СУФ урочисто відзначив 75-річний ювілей відомої актриси. Свято відбулося 3 грудня в Українському домі в Парижі. Г.Совачеву обрали Почесним членом Союзу українок.
Свої останні роки Г. Совачева провела в Абондані, невеличкому селі серед чудової природи, за 70 кілометрів від Парижа, де віддавна зберігся королівський палац і діяв пансіон для осіб похилого віку – емігрантів українського та грузинського походження. Актриса важко переживала переїзд, але умови там виявилися чудовими. У спогадах Г. Совачева пише: “…мене вже запевняють, що навіть повезуть на Пирятинське болото, і то буде на той рік”. (Пирятинське болото – малися на увазі торф’яники поблизу хутора Крячківки та села Вечірки, які здавна мали цілющі бальнеологічні властивості. У с. Вечірках на початку ХХ ст. існувала земська лікарня, де хворих з ураженням опорно-рухової системи та ін. лікували торф’яними грязями і торф’янистим паром). Коли до неї у кімнату підселили ще одну пансіонерку, росіянку за походженням, актриса засумувала: “Нічого майже не пишу зараз… Моє життя з кацапнею таке нудне й безрадісне.., але твердо вірю, що чи ворог, чи ні, а Україна таки буде!”. Безумовно, вона тужила за Батьківщиною і думками завжди була у рідній Україні.
Ганна Вікторівна Совачева постійно займалася літературною працею. Свої спогади вперше почала друкувати ще в 1946 р., але і на початку 1950-х повторювала: “Ще так багато треба зробити і так боюся вмирати, не лишивши за собою сліду…” В останні місяці життя у роботі їй допомагала голова Союзу українок Франції Ніна Коваленко. Рукопис Ганни Вікторівни Совачевої складався з чотирьох частин: “Дитинство і юність”, “Російсько-японська війна”, “Війна і наші визвольні змагання” та “Театр”.
7 липня 1954 р. Ганна Совачева пішла у вічність. В її останні хвилини поруч не було нікого. Поховали її на місцевому цвинтарі, а в середині 1980-х рештки праху українців з Абондана перепоховали в спільній могилі у Шалеті.
Доля архіву Г. Совачевої невідома. Можливо, він потрапив до США. Деякі листи та уривки зі спогадів актриси зберігаються у приватному архіві О.Зінкевича, який 1952 р. допомагав
Г. Совачевій переїхати до Абондана.
Ілюстроване унікальне видання, здійснене на високому естетичному рівні, з’явилося коштом шляхетної родини Ротачів.
Дмитро ШУПТА
Письменник, краєзнавець, заслужений працівник культури України