"Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова…"

«Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова…»

Кремлівські орки продовжують біснуватися. І це вже сильніше за них, бо накопичене «за порєбріком» зло досягло таких критичних масштабів, що більше не вміщається в кордонах «тюрми народів». Воно пре на нас «ураганами», «смерчами», «градами»… Виє ракетними залпами й авіаударами. «Рускій мір» розверг своє потворне нутро: там пекло.

Усе в нашому крихкому світі, під іще не засліпленим ядерною люттю «освободітєлєй» сонцем, повторюється. І боротьба мого яснодухого святого народу за волю. І цинічна «глибока стурбованість» могутніх країн, які здалеку спостерігають за злочинами імперії-хижачки. І повна неспроможність, картонна декоративність світових безпекових та гуманітарних інституцій. Сита Європа справді тішиться надією, що путлєр не має «планів на майбутнє»…
Мабуть, кожен чув свого часу риторичне питання: «Як народ великих Шіллера й Гете міг вчиняти злочини Другої світової війни?» Із нашими горе-сусідами росіянами годі вдаватися до філософських сентенцій чи історичних паралелей. Усі, в кого живуть там родичі, на собі відчували, як стрімко після Революції Гідності наростала у наш бік ненависть. Ми ображалися за нерозуміння і небажання почути нас, жартували з їхньої зазомбованості, анекдотичної заляканості міфічними українськими нацистами. Врешті ставили в телефонних розмовах «табу» на політиці, щоб просто продовжувати… любити їх.
Тепер наше серце розривається від болю і жаху. А стосорокамільйонна Росія не відчуває відповідальності за те, що коїть у нашій державі. Харків, Чернігів, Балаклія, Ізюм, Київ, Ірпінь, Буча, Гостомель, Суми, Охтирка, Конотоп, Маріуполь… «Освободітєлі» прийшли стирати нас із лиця землі. І хіба це не результат того режиму, який вигодували, випестили самі ж громадяни «вєлікой і могучєй»? Покірні, залюблені у байки про cвоє особливе призначення раби. Їхній володар знахабнів рівно настільки, наскільки вони йому це дозволили.
Загарбники накривають Україну вогнем зі зброї, яка здатна випалити все живе, морять голодом і холодом цивільне населення по підвалах, відстрілюють на власних подвір’ях, розстрілюють у транспорті. Скидають бомби на лікарні, школи, дитячі садочки. Смолоскипами стоять сьогодні українські будинки і Божі храми. На рахунку вбивць уже сотні загиблих страшною смертю – невинно убієнні діти, жінки, старенькі люди. До Польщі, Чехії, Словенії, Німеччини, Молдови подалися мільйони біженців. Це схоже на Апокаліпсис у центрі Європи. Чому? За що? Навіщо?
У далекому грізному воєнному 1942 році наш земляк, майбутній великий письменник Григір Тютюнник був одинадцятирічним хлопчиком, який сам-один пішки йшов із Донбасу на рідну Полтавщину. Цей факт у його біографії перевертав душу багатьох поколінь. А тепер подібні трагедії – знову частина нашої реальності: рятуючись від війни, маленькі українці долають іще більші відстані, тисячі кілометрів…
Сім десятиліть більшовицько-комуністичної окупації нас змушували забути, що скоїла з нашим народом Московія у 1917–1921 роках, плюндрували правду про визвольну боротьбу всіх попередніх століть, влаштували голодомор-геноцид, переслідували за зв’язки із розсіяною по близьких і далеких світах діаспорою. Варвари нищили нас, насолоджуючись безкарністю переможців.
Нам не можна впасти у цю безодню імперського зла знову. Наші Збройні Сили, тероборона, центральна й місцева влада, волонтерські об’єднання, до яких долучилися чи не всі жителі країни, засвідчили таку силу і єдність, як це може бути тільки у вирішальний для життя нації час. На наших духовних знаменах – слова великого земляка-патріота Василя Симоненка: «Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права…»
Низький усім небайдужим уклін. З нами правда і Бог! Працюємо на Перемогу!

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Добавить комментарий