Уроки Дмитра Прилюка

Уроки Дмитра Прилюка

Національна спілка журналістів України три роки тому в серії «Золоті імена української журналістики» видала збірник публіцистики під назвою «Уроки Дмитра Прилюка. Спогади, літературні твори» (автор-упорядник видання – Михайло Сорока). А цієї осені нашому незабутньому наставникові і вчителю – вчителю цілої когорти журналістів України! – виповнюється 100 років. На жаль, рідко кому доля дарує змогу стрічати власне сторіччя, але й не часто такий ювілей стає святом добрих спогадів про дорогу серцю людину для багатьох його колег, друзів, учнів у всьому світі. Він живе у пам’яті живих – усіх, кому випало зустріти його на своєму шляху.
8 листопада на державному рівні в Україні відзначається ця пам’ятна дата – 100 років із дня народження Дмитра Прилюка – журналіста, письменника, публіциста, вченого, педагога, засновника українського журналістикознавства.
Він народився у селі Божиківці Деражнянського району Хмельницької області. Після школи навчався у Харківському комуністичному інституті журналістики, був аспірантом на кафедрі, очолюваній визначним українським мовознавцем Л. Булаховським, Харківського державного університету, одночасно редагував багатотиражну газету інституту журналістики.
З перших днів війни молодший лейтенант Прилюк воював на Південно-Західному та Калінінському фронтах як замполіт роти. Після навчання у військовому училищі знову на фронтах війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.
Після демобілізації тривалий час працював кореспондентом і редактором вінницьких, полтавських і київських обласних газет. До слова, із жовтня 1945 року Дмитро Прилюк працював у редакції обласної газети «Зоря Полтавщини»: 1945–1947 рр. – власний кореспондент, 1947–1948 рр. – завідувач відділу партійного життя, 1948–1950 рр. – заступник відповідального редактора.
Завершив Д. М. Прилюк свою суто журналістську кар’єру 1958 року в республіканській газеті «Колгоспне село» (нині – «Сільські вісті»). І скрізь, де працював Дмитро Михайлович, його згадували добрим словом через роки і роки. Бо був він не лише редактором, а й чуйним наставником-вихователем. Певно, саме тому Прилюку запропонували навчати підростаючу зміну на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Понад чверть століття свого життя віддав Дмитро Михайлович підготовці фахівців-журналістів. Працював виконувачем обов’язків доцента, старшим викладачем, доцентом, професором, завідувачем кафедри теорії та практики партійно-радянської преси, завідувачем кафедри журналістської майстерності та літературного редагування. Протягом 1965–1969 і 1972–1982 років його обирали деканом факультету журналістики. Вже працюючи в університеті, Дмитро Михайлович у 1968 році захистив кандидатську і в 1977-му – докторську дисертації.
Незважаючи на велике адміністративне навантаження, Д. М. Прилюк постійно читав студентам по кілька спецкурсів: «Основи журналістської майстерності», «Майстерність публіциста», «Сатира і гумор в газеті», «Фейлетон», «Газета і життя», «Публіцистична творчість».
З приходом Дмитра Михайловича Прилюка на факультет і завдяки його старанням журналістський заклад перетворився на потужну структуру, що злагоджено функціонувала з трьома формами навчання (стаціонарною, заочною, вечірньою), у складі якої постало п’ять (замість двох) кафедр, запрацювали такі важливі підрозділи, як фотолабораторія (саме з неї і почалося зміцнення матеріально-технічної бази факультету), навчальні радіо- і телестудія, клас машинопису, кабінет журналістики, навчальна друкарня, з появою якої пожвавилося видання навчально-методичної літератури. Згодом налагодився випуск факультетської газети «Молодий журналіст» – бойового побратима традиційних стіннівок «Слово – зброя», «Екран новин», курсових «Блискавок» і «Бюлетенів». Окрасою тематичних стендів стали й постійно діючі фотомонтажі та фотовиставки кращих студентських робіт.
У журналістську науку Д. М. Прилюк увійшов як один із кращих її теоретиків і основоположників української школи журналістики. Видані його фундаментальні твори: двотомний підручник «Теорія і практика журналістської творчості», «Мистецтво писати», «Спостереження і дослідження фактів журналістом». Вони мали широкий резонанс, здобули високу оцінку науковців журналістських закладів нашої країни й за кордоном. У своїх теоретичних студіях він завжди йшов від живої редакційної практики, в тому числі власної, вміло аналізував надбання вітчизняної журналістики, критично осмислював набутий досвід і вже на основі цього робив наукові узагальнення, висновував певні закономірності, тенденції, критерії. Його підручниками і нині послуговуються викладачі і студенти журналістських навчальних закладів України, близького й далекого зарубіжжя.
Відданість Дмитра Прилюка всьому національному, українському пронизувала його педагогіку, прозу, публіцистику (книжки «Одвічне», «Село на нашій Україні», «Де ти, доле?», «Повноколосся», «Земносили», «Роки неспокійного сонця»), проявлялася у його вдачі, поведінці, ставленні до колег і студентів (завжди тактовному, дружньому – при незмінній вимогливості до себе й навколишніх), навіть у зовнішньому вигляді (полюбляв ходити у вишиванках, що дуже йому пасувало).
Дмитро Михайлович Прилюк встиг за своє життя дуже багато, залишив глибокий і добрий слід на літературній, журналістській, науковій, освітянській ниві.
Разом із дружиною Вірою Григорівною Жданенко-Прилюк Дмитро Михайлович виховав двох синів, один із яких, Юрій, теж пішов дорогою батька, 1969 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Помер Д. М. Прилюк 29 вересня 1987 року в м. Києві, похований на Байковому кладовищі.
У місті Деражні й селі Божиківцях Хмельницької області його ім’ям названі вулиці. У Божиковецькій сільській бібліотеці відкрито музей, де щороку – 8 листопада – проводяться Прилюківські читання.
У 1991 році в Києві, на будинку по вулиці Марії Заньковецької, 7, де з 1976 по 1987 рік жив і працював Дмитро Михайлович Прилюк, встановлено бронзову меморіальну дошку на його честь.

Підготували випускники факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка 1984 і 1977 років Олександр МАКАРЕНКО, Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий