Уроки історії: якщо політичні інтереси вивищуються над державними…

ІV Універсал УЦР та більшовицька окупація України у січні 1918 року

Уже традиційно у січневі дні на державному рівні українська спільнота відзначає пам’ятні дати української революції 1917– 1921 років. Події сторічної давнини постійно в центрі уваги науковців та представників громадськості, вражають своєю динамікою, героїкою і драматизмом, змушують сучасне покоління до роздумів та висновків. Тож справа тут не тільки в очищенні нашої історії від багатолітнього ідеологічного намулу чи у пошануванні достойників. Адже сучасним посадовцям і політикам при вирішенні соціально-економічних і політичних питань варто знати та враховувати як досвід, так і прорахунки очільників державотворення початку ХХ століття.

Декларації і реалії
Найвизначнішою датою першого етапу української революції вважається 22 січня 1918 року, коли Українська Центральна Рада (УЦР) в Києві ухвалила ІV Універсал, в якому Українська Народна Республіка (УНР) проголошувалась “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Враховуючи усю складність ситуації та початок більшовицької агресії, українській владі потрібно було мати велику мужність, щоб розбудовувати країну, рухатися й далі шляхом державотворення. Про те, як це відбувалося, і йтиме мова у даній публікації.
На початку січня 1918 року частина Слобожанщини уже перебувала під окупацією більшовиків. Задля подальшої боротьби з УЦР, організації підривної роботи, провокацій та підбурювання збройних повстань у великі промислові центри на Донбасі, а також Катеринослав, Київ та Одесу направлялися перевірені більшовицькі кадри – професійні революціонери. Регулярні ж військові радянські частини (у кількості 2 000 чол.; командуючий військами – В. О. Антонов-Овсієнко) мали здійснити головний наступ у напрямі Харків–Полтава, Ромодан–Гребінка–Київ.
Внаслідок недооцінки сил ворога, відставки С. В. Петлюри з посади генерального секретаря з військових справ наступ більшовицьких частин здійснювався фактично без опору, тож лише з 3 по 11 січня 1918 року більшовики захопили найбільші міста Полтавщини: Костянтиноград, Полтаву, Миргород, Ромодан, Хорол, Кременчук, Лубни, Лохвицю, Гребінку… Відтак шлях на Київ був фактично відкритим – ситуація ставала катастрофічною, оскільки до зовнішньої агресії додавалася активна диверсійно-підривна робота червоних агентів усередині країни.
Військових сил для захисту УНР у той період просто не було, і про це відкрито визнавали у Києві. Станом на 29 грудня 1917 року відповідно до повідомлення в. о. генерального секретаря військових справ М. Порша військові українські формування не були здатні ефективно протистояти ворогові. На засіданні Генерального секретаріату Порш, зокрема, зазначав: “Настрій гарнізону в Києві різний: одні частини займають нейтральну позицію, інші – ворожу, як, приміром, полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Деякі частини, на які можна було б опертися, як “Курінь смерті”, Полуботківський полк, Богданівський, дуже стомилися і до активної роботи зараз малопридатні”.
Проблем з українськими військовими формуваннями справді тоді вистачало, адже значна їх частина, як писали сучасники, була озлоблена діями УЦР, головним чином через те, що українська влада не дозволяла ділити “буржуйське майно”, не організувала належним чином ні приміщень, ні такого утримання, яке вони мали за царського урядування. Водночас більшовицькі агітатори постійно провадили поміж українських вояків підривну роботу, наголошуючи, що УЦР складається лише з буржуїв, Генеральний секретаріат – із самих “генералів”, а Ленін дбає про армію та народ і дозволяє ще “грабувати награбоване”.
Можна лише уявити, з яким настроєм відзначали Новий 1918 рік та Різдво у Києві, коли навіть серед лідерів УЦР не було тоді звичної упевненості й оптимізму. Тож, усвідомивши складність ситуації, УЦР усю свою увагу тепер звернула на те, як оборонитися та врятуватися від зовнішніх і внутрішніх більшовиків. Після нетривалих, але палких дискусій було вирішено якнайшвидше ухвалити земельний закон, оголосити Україну самостійною державою та укласти з Німеччиною мир у Бресті, щоб більшовики не випередили і не уклали його від імені всієї Росії.
Тож упродовж січня УЦР ухвалювала цілком прогнозовані рішення, що не тільки підносили її авторитет серед національно свідомої частини населення, а й зміцнювали позиції у європейській спільноті: 3 (16) січня 1917 року було ухвалено Закон про створення народного війська, 4 (17) січня 1917 року – відозву Генерального секретаріату про мирні переговори у Бресті, 9 (22) січня 1917 року –
ІV Універсал та Закон “Про національно-персональну автономію”.
Історична подія відбувалася вночі 22 січня у залі Педагогічного музею у Києві (тепер – міський Будинок учителя). Під час урочистого засідання, коли голова УЦР М. С. Грушевський промовив “однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною…”, зала вибухнула громом оплесків і вигуків “Слава!”. Читання ІV Універсалу кілька разів переривалося оваціями, зокрема під час слів, що Генеральний секретаріат переіменовується в Раду Народних Міністрів і що Україна повинна бути очищена від насланих з Петербурга насильників, та при згадці про земельну реформу.
Свідоме українське громадянство однозначно вітало проголошення незалежності УНР, хоча значна частина робітництва, керівництво київської міської думи, судові структури, російська інтелігенція сприйняли ІV Універсал як своєрідний виклик. До активних дій внутрішні антиукраїнські сили підштовхували радянсько-більшовицькі частини, які швидко наближалися до Києва. Відтак в українській столиці розпочався загальний робітничий страйк, який швидко переріс у повстання на заводі “Арсенал”.
“Свобода” на більшовицьких багнетах
Про перший прихід агресора в Україну взимку 1917–1918 років написано сотні досліджень. У них, зокрема, підкреслюється, що свою злочинну сутність більшовики проявили вже на підступах до Києва; вони безжалісно обстрілювали центральну частину міста, щоб розбомбити будинки УЦР та голови УЦР М. С. Грушевського. Місто стогнало від більшовицької канонади, і внаслідок кількаденного обстрілу будинки і згарища пожарів у центрі виглядали, як відкриті рани, й справляли гнітюче враження, на Хрещатику вікна будинків були наглухо забиті дошками…
Про жахливі відчуття, що переживали кияни у ті січневі дні, читаємо у відкритому листі вченого, літературознавця С. О. Єфремова до “командуючого українським військом” та “народного секретаря” Ю. М. Коцюбинського від 28 січня 1918 року: “Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людности конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи – я їх бачив, пане Коцюбинський! – од яких божеволіють люде. Десять день конає українська воля… І ви, син великого батька, що любив, і це я знаю – наше місто – ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші “вороги”, – од яких ви не стидалися проте брати допомогу, – щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про “буржуазність” та “контрреволюційність”, чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться, – ті гори трупу, що навергано во ім’я рівности й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами… з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров”.
Тож небезпідставно криваві місяці більшовицького панування 1918 року отримали назву муравйовщини – за ім’ям одіозного командира більшовицької армії Муравйова, що приніс Україні, як він висловився, “на штиках свободу”. Він одразу ж наклав на буржуазне населення величезну контрибуцію, розпорядився конфіскувати харчові продукти, мануфактуру, взуття. У села посилалися військові частини, які силою забирали у селян хліб, худобу… Все награбоване більшовики досить оперативно навантажували у вагони й вивозили на Московщину. Грабежі та розстріли стали звичайним явищем. Причому багато людей більшовики розстрілювали під приводом “буржуазного генерала Петлюри”; досить було швейцарові, двірнику або куховарці сказати на вулиці більшовицькому патрулеві, що в такій ось квартирі мешкає Петлюра або якийсь український буржуй, як його негайно розстрілювали. Голова армійського комітету 1-ї революційної армії С. Мойсеєв, котрий знав
М. Муравйова, розповідав: “Когда на место расстрелов приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, то он ничего не сказал о том, чтоб не грабили, а наоборот, стал призывать к дальнейшим расстрелам”. В. Ленін називав їх “доблестными героями освобождения Киева”.
Відзначився Муравйов у січні 1918 року й у Полтаві. Так, 12 січня 1918 року він дав наказ заарештувати членів Полтавського виконкому Совєта робітничих, солдатських та селянських депутатів – російських і українських есерів. Наказ було виконано. 12 січня 1918 року на представників місцевої буржуазії були накладені величезні контрибуції: Маламу – 4 000 руб., Булюбаша – 4 000 руб., кн. Мещерську – 10 000 руб., Леща – 15 000 руб., Мусіна-Пушкіна – 10 000 руб., Ахшарумова – 2 000 руб., Старицьких – 2 000 руб. Всі вони були негайно заарештовані новою владою.
Відповідальність політичних провідників перед народом
Науковці наголошують, що більшовицькі загони у перші місяці 1918 року мали просто якусь патологічну ненависть до українців і до самого Києва як такого. Вони масово розстрілювали українців, плюндрували місто так, як могли це робити лише якісь дикуни-завойовники. Як згадував один із очільників УЦР М. Ковалевський, “ця звіряча ненависть російських большевиків до Києва була тим більша, що на провінції вони не могли стати твердою ногою і почувати себе в безпеці”. У провінції, у тому числі на Полтавщині, їхня ситуація була зовсім іншою – вони не мали спокою від численних повстанських загонів і з великим зусиллям утримувались на більших вузлових пунктах залізниць. Київ, Полтава та інші міста вже тоді, у січні 1918 року, заплатили дуже дорогу ціну за перше знайомство з російськими більшовиками.
Розбудова молодої незалежної держави у 1917–1918 роках вимагала від очільників УЦР передовсім мудрих рішень, єдності та великого напруження сил, але про консолідацію політичних еліт і розбурханого революцією суспільства годі було й мріяти. Як не прикро говорити, але у більшості лідерів УЦР політичні інтереси були вищими за державні, що, безумовно, шкодило загальній українській справі. Усвідомлення того, що без власних збройних сил захистити національно-демократичні надбання УНР неможливо, і того, що найпершим ворогом молодої держави є більшовицька Росія, прийшло занадто пізно. Час було вже втрачено. Разом із тим швидко розвіювалися ілюзії й щодо зовнішньої допомоги з боку європейських країн. Тож цілком логічним є те, що північний ворог сповна скористався складною політичною та економічною ситуацією в Україні, розпочав масштабну військову агресію і знищував усі надбання УНР. Створення незабаром Української держави гетьмана П. Скоропадського і прихід німців-союзників в Україну дали лише тимчасовий перепочинок у цій запеклій боротьбі.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
імені Тараса Шевченка20