Одна літера
Євгенчик, хоч уже й ходив до школи, був не дуже уважним хлопчиком. І ця неуважність йому постійно заважала: то рукавички на спортмайданчику забуде, то шапку з товаришевою переплутає, а вже скільки олівців, ручок та іншого причандалля у школі загубив!
Якось вчителька задала дітям переписати вправу з підручника. І в кінці уроку зібрала зошити, щоб перевірити, хто як впорався із завданням. Наступного дня зошити роздала і похвалила:
– Молодці, написали гарно. А тобі, Євгене, я оцінку знизила. За неуважність.
– А що не так? – не зрозумів хлопець.
– У книжці написано: «У Наталі довга білява коса». А у тебе замість «коса» вийшла «коза!» І це вже не вперше. Пам’ятаєш, у тебе недавно мандрівники замість мапи дістали мавпу! Будь уважніший!
У класі засміялися. Мабуть, уявили, яка ж це довга білява коза у Наталі, – справді, смішно. А Євгенчик насупився.
– Але ж це тільки одна літера! – заперечив він.
– Одна літера, а скільки змінила! – наполягала на своєму вчителька. – Не знаю, чи хотіла б Наталя козу замість коси.
Засмутився Євгенчик. Мама казала, коли увесь тиждень оцінки будуть гарні, відпустить з татом на футбол у вихідні. А тепер через цю козу, ех…
Так засмутився, що прийшов додому і обідати не став. Ліг на ліжко і думає: як же несправедливо! Через одну літеру – і чекай футболу ще хтозна скільки! Незчувся, як і задрімав.
Може, і недовго дрімав, а прокинувся від того, що їсти хочеться. «Справді, не пообідав же», – пригадав Євгенчик і пішов на кухню. Мама казала, що кашку смачну для нього приготувала. Гарбузову, солодку, з пшоном і молоком, Євгенчикову улюблену! Дістав він із холодильника каструлю, тільки відкрив кришку, а звідти гульк! – кішка! Та у відчинену кватирку – плиг! Євгенчик аж оторопів. Звідки в них взялася кішка, та ще й у каструлі з-під каші? «Отака халепа, замість кашки – кішка!» – подумав Євгенчик. Покрутив у руках порожню каструлю, а їсти ж усе одно хочеться!
– Згадав! У мене ж гроші після шкільного буфету лишилися! – зрадів він. – Зараз піду, куплю собі щось смачненьке.
Знайшов гроші – і бігом надвір. Першим йому трапився хлібний кіоск. А там усілякої смакоти – аж очі розбіглися. Нарешті Євгенчик нагледів найпухкішу булку і попросив:
– Дайте мені, будь ласка, оцю булку!
– Тримай! – продавчиня вручила йому смаколик, що пахнув, здається, на всю вулицю, аж раптом у руці в Євгенчика замість булки виявилася величезна мильна булька, яка одразу ж луснула!
Оце так! Просто чари якісь! Євгенчик аж позадкував від зачарованого кіоска. Не щастить щось йому сьогодні… А їсти хочеться ще дужче! Добре, хоч гроші лишилися. Побачив Євгенчик ятку з фруктами. Підбіг і зупинився.
– Зважте мені, – просить несміливо, – один банан.
А сам думає: чи знову якась чудасія не станеться? Досить уже – бульку замість булки отримав! Може, хоч з бананом нічого не трапиться? Тільки подумав, аж тут з-за прилавка вибігає круторогий баран, та як кинеться до Євгенчика!
– Ой! – той з переляку кинувся чимдуж за дерево ховатися і… прокинувся.
Сів на ліжку, ошелешено роззирається по кімнаті.
– Ху-ух, так це був лише сон! – зітхнув Євгенчик з полегшенням і все зрозумів: навіть одна літера перетворює кашку в кішку, булку в бульку, а ще – каву на ґаву, шапку на папку, кота на кита, сіль – на міль, шило – на мило, мишку – на миску, і ще багато-багато речей здатна змінити всього одна літера.
На вчительку Євгенчик одразу ображатися перестав. І відтоді став набагато уважнішим.
Дивовижний Нуль
(Казка)
У Країні Цифр усе було майже так само, як у людей. На вулиці Доданковій у будинку номер один жила, як можна здогадатися, Одиничка. Вона була висока і струнка (можливо, тому, що не забувала робити зарядку і займалася гімнастикою), а ще гостренька на язик – могла кольнути словом не гірше, ніж шпичкою. І любила всюди і в усьому бути першою.
Одного ранку Одиничка, як завжди, вийшла на пробіжку в парк. Пробігши одне коло парковою доріжкою, вона присіла відпочити на лавочку, аж тут до неї примостився кругленький веселун Нуль.
– Привіт, Одиничко! Можна біля тебе посидіти? Чудова погода сьогодні, правда ж?
Але Одиничка поглянула на нього неприязно.
– Посидь десь в іншому місці. Я не хочу, щоб ти був біля мене.
– Чому? – здивувався Нуль.
– По-перше, я струнка, а ти товстий! З мене всі сміятимуться, якщо ми ходитимемо разом!
– Я не товстий, я просто круглий! – заперечив Нуль.
– А по-друге, ти нічого не вартий. Бо «нуль» – означає «нічого», порожнє місце! Значить, ти просто непотрібна цифра. А я звикла бути першою, номером один! Так що не заважай мені.
Ображений Нуль устав і пересів на іншу лавочку, а Одиничка залишилася в гордій самотності.
Поруч саме проходили двійнята – Шість і Дев’ять. Вони були дуже схожі одне на одного, але все ж таки відрізнялися: у шістки гачечок був угорі, а у дев’ятки – внизу. Вони і почули розмову Одинички з Нулем.
– І зовсім неправда, що Нуль – непотрібна цифра! – присоромили вони Одиничку. – Я думаю, нам усім треба дружити з ним, а тобі – найперше!
– Чого це раптом? – пхикнула Одиничка.
– Бо та цифра, з якою поруч перебуває Нуль, одразу стає більшою в десять разів! – пояснила Шість.
– Якби він сів біля тебе, то ви були б не просто одиниця і нуль, а число десять! А так – ти лише одиниця, найменша цифра з нас усіх! – запевнила Дев’ять.
– Справді? – замислилася Одиничка.
– Так! – підтвердила Двійка, що теж нагодилася до парку. – Я охоче товаришую з Нулем, бо разом ми означаємо число удесятеро більше: аж двадцять!
– І не варто ображати когось, що він кругленький. Я теж колись була повненькою і круглою, але почала робити вправи, і тепер у мене тонесенька талія! – похвалилася Вісімка, яка нечутно підійшла до гурту.
Одиничка занепокоєно озирнулася.
– Ну добре, можеш посидіти біля мене, – гукнула вона Нулеві, але той не зрушив з місця.
– Гадаю, треба вибачитися, – порадила Двійка. Вона завжди ходила, похиливши голову, ніби щось шукала під ногами, але могла дати слушну пораду.
Одиничка зітхнула, підвелася і підійшла до лавочки, на якій сидів Нуль.
– Пробач мене, я поводилася жахливо, – засоромившись, сказала вона. – Наговорила стільки дурниць… Мені справді спочатку здавалося, що нуль нічого не вартий, але тепер я розумію, що ти – дивовижна цифра!
Нуль від такої похвали аж зашарівся.
– Та ні, я цілком звичайний, – спробував заперечити він. – Насправді усі ми вміємо робити щось дивовижне.
– Якщо хочеш, приходь до мене в гості! А ще ми можемо бігати разом, – нерішуче запропонувала Одиничка.
– Домовилися! Тільки ти бігай, а мені зручніше котитися, я ж круглий! – усміхнувся Нуль. Він був веселої вдачі і довго ображатися не вмів.
– От і добре, що вони порозумілися, – сказала Двійка, дивлячись їм услід.
І решта цифр із нею погодилися. Бо разом можна досягти набагато більшого, ніж поодинці.
Галина ПУСТОВГАР,
член Національної спілки письменників України.