Усім смертям на зло

Євген Данилович Хміль з дружиною Валентиною Леонтіївною. 1944 рік.

Усім смертям на зло

У сім’ї Данила і Тетяни Хмелів із хутора Телятників (нині – Нова Українка) Рибалківської сільської ради (з 2018 року – Старостинський округ Козельщинської ОТГ) було шестеро дітей. З них Євген – найстарший, 1923 року народження.

Природа у цій місцевості розкішна. Неподалік хутора протікала річечка Вовча, яка несла свої води до річки Кобелячок, а та – до Ворскли. По низині – ставки з вербами і лозами на берегах. А навколо – луки з густою травою і різнобарвними квітами.
Але дитинство та юність сільських дітей проходили у злиднях і нестатках. На їхню долю випало лихоліття Голодомору 1932–1933 років. Тільки за одну ніч у ту трагічну пору в Євгенового хрещеного батька Віктора Димнича померло аж шестеро осіб.
Узимку діти до школи не ходили, сиділи вдома, бо не вистачало взуття…
Після семирічки Євген пішов навчатися у школу фабрично-заводського навчання на тракториста. Життя ніби й налагоджувалося, але мирні плани жорстоко перекреслила війна.
Євгенові Хмелю не виповнилося ще й 18 років, але він записався добровольцем до Червоної Армії й у великій колоні разом з іншими мобілізованими вирушив до Харкова.
Там на комісії запитали:
– Хто за професією?
– Тракторист.
– Будеш танкістом, – почув у відповідь.
Короткотермінове навчання, і Євген Хміль, тепер уже механік-водій танка, відбув на передову. Воював на Південно-Західному, Воронезькому і Західному фронтах.
Уже в мирний час бувалий фронтовик Євген Данилович Хміль не любив говорити про війну. Бо, видно, ті спогади були дуже болючі й навіть жахливі за своєю суттю. А коли все ж таки йшов на розмову з односельцями чи школярами, то насамперед розповідав про найграндіозніші битви Другої світової війни – Сталінградську та битву на Курській дузі, про героїчні подвиги танкістів, радість від перемог і біль утрат. А втрат було дуже багато. Одного разу під час переправи через Волгу внаслідок бомбових ударів противника у ріці потонуло кілька десятків танків. Залишилися тільки три машини, серед них – і машина Євгена Хміля.
У нагородному листі від 27 серпня 1943 року йдеться: «Тов. Хміль доброволець і вихованець Червоної Армії. Учасник Вітчизняної війни з 1941 року на Південно-Західному, Воронезькому і Західному фронтах, має три поранення, з них одне – тяжке.
У боях зі знищення Орловського угруповання з 12 липня по 13 серпня 1943 року тов. Хміль на танку Т-34 13 липня біля с. Стариця знищив два німецьких танки, роздавив гусеницями дві гармати з обслугою, знищив вогнем кулемета і гусеницями танка 12 чоловік піхоти противника.
У боях 24 липня 1943 року біля с. Анниково тов. Хміль танком Т-34 роздавив гармату і дві кулеметні точки, знищив до 10 фашистів. Тут одержав четверте, тяжке, поранення.
Тов. Хміль заслуговує державної нагороди – ордена Червоної Зірки».
Згодом відважний танкіст був нагороджений ще й медаллю «За відвагу».
***
Було багато інших хвилюючих і трагічних епізодів. Якось Євгену Хмілю потрібно було переповзти відкриту місцевість, щоб дістати пакунок із сухарями. Аж раптом де не візьмись – ворожий літак. А з небес летить, завиваючи, бомба. І, як здалося, прямо на нього. Ще мить – і… Однак Хміль іще встиг подумати: «Господи! Якщо ти є – порятуй мене. Я повірю в тебе!». І в цей момент зовсім поруч упала… порожня діжка. Таке фашисти практикували, щоб залякати наших воїнів моторошним диким виттям.
А то якось Євген один наштовхнувся на шістьох німецьких автоматників. Та сталося диво: усі вони підняли руки і кинули автомати на землю. Усіх цих вояків Хміль привів у частину.
У своєму останньому бою Євген Хміль з неймовірними зусиллями буквально вивалився через верхній люк із палаючого танка. І в цю ж мить за кілька метрів вибухнув ворожий снаряд. У тіло безжально і болісно вп’ялися незліченні осколки. Полтавського юнака-танкіста вважали тоді загиблим…
Та все ж таки герой-танкіст із Телятників Євген Хміль усім смертям на зло якимось дивом вижив, хоча й втратив ліву ногу до коліна. Замість неї чоловікові прилаштували дерев’яний протез. Осколки витягли не всі, деякі міцно засіли у тілі й усе життя ніби «мандрували» з одного місця на інше.
Перебуваючи в госпіталі у Солікамську, Євген писав листи своїй дівчині Валі. Один із таких листів зберігся і дотепер. Він теплий і щирий, сповнений надії на зустріч. І така зустріч відбулася. Більше того, Валя стала дружиною Євгена. Молоде подружжя, слава Богу, народило і виростило п’ятеро дітей.
Воювали з ворогом також батько Євгена Даниловича – Данило Філонович, 1904 року народження, загинув у 1941 році; рідний брат – Олександр, 1925 року народження, загинув у 1943 році, вірогідно, на Дніпрі.
Інший рідний брат – Іван – був вивезений на каторжні роботи у Німеччину. Врешті потрапив у концентраційний табір. Був звільнений англо-американськими військами. Призваний до лав Червоної Армії, служив 7 років на Півночі. Повернувшись додому, з допомогою добрих людей побудував хату. Одружився, але доля не склалася. Та це вже інша історія.
А Євген Данилович Хміль після війни сумлінно працював завідуючим фермою, вагарем, завідуючим клубом, на олійниці. Був громадським активістом, донором, бо розумів, що цим рятує життя людям. Адже ж і його колись урятувала кров бойових побратимів i медсестричок. Тож мав медаль за донорство.
***
…Якось у 1980-х сталася неймовірна подія. Син Євгена Даниловича, Олександр, поїхав у Кременчук до начальника будівельного тресту, щоб підписати документи.
Начальник почав їх перечитувати і раптом зблід.
– Ваш батько воював? – запитав.
– Воював.
– А де?
– У багатьох місцях, зокрема під Сталінградом, на Курській дузі, під Прохорівкою, – стурбовано відповів Олександр.
– А ким був?
– Танкістом.
– Я знав вашого батька. Ми були в одному екіпажі. Тільки жаль, що він…
– Батько живий! – вигукнув Олександр.
При цих словах начальник схопився за серце…
Невдовзі у Телятниках відбулася хвилююча зустріч механіка-водія Євгена Хміля зі своїм командиром танка. Зустріч тривала три доби без перерви…

Григорій СЕРДЮК,
член Національної спілки журналістів України.
Козельщинський район.

Поділися:

Добавить комментарий