Уся Україна – єдина родина

Україна єдина! 25 областей – тримаємося разом! Лялька-мотанка. Автор – Світлана Руденко.

Уся Україна – єдина родина

Полтавські поети про буремне сьогодення

Ганна КРЕВСЬКА
* * *
Серце, чого ж ти стало? Бийся й кажи усім:
Тані із Маріуполя буде назАвжди сім.
«Хліба буханок вісім», «буде чи ні пеня»…
Сам на землі лишився батько синів з Ірпеня.
Серце, рахуй повільно: Енергодар, Херсон.
Третя нічна сирена рве світанковий сон.
Дзвінко співа синиця. В мене в Криму рідня…
Бог посилає тихо світло нового дня.
Бог колисає небо. Березню шле сніги…
Білі псалми Давида. Мертві його вороги.
Знову іде атака. В землю лягає взвод.
Юда наводку кинув – Харківський хлібозавод.
Хтось заправляє танки, хтось «випалня
пріказ»…
Дихай зі мною, світе, дихай бодай через раз.

* * *
Чорні мої лелеки,
Далі кудись летіть.
Миру до нас далеко.
Небо – сталева сіть.
Сіє весна просорени.
Тане в землі зима.
Тіло її свячене
Шість генералів прийма.
Знову болять зап’ястя.
Висне сирен курсор.
Кинули гуси щастя
На літака терор.
Тиснява зі святими:
В святцях нові імена.
Бог поміж нами і ними
Вип’є печаль до дна.
Зціджує хтось батареї,
Сльози і кров також.
Сутінки клятих імперій…
Нице падіння вельмож.
Неба порожні глеки,
Рветься тепло суцвіть.
Білі мої лелеки!
Ви обережно летіть…
м. Лубни.

Лідія ВІЦЕНЯ

Тлумачення…

Кров’ю впилася земля,
Небо – розпечене деко.
Дивиться світ звіддаля
В очі вкраїнського пекла.

Була і в мене сестра,
Сказала: нас Бог розсудить.
Хрестик в її перстах
Наче срібляк Іуди.

Прийдуть нові тлумачі
Слів, і подій, і Писання.
Та провістять сівачі
Істинну суть воскресання.

Хресну дорогу пройти
Бог тобі дав, Україно,
Щоб на твоєму хресті
Знов воскресить Свого Сина.

Молитва

Ти просто згадай – і повіримо в те, що отам,
Де крокуси грілися в жменях снігів
нерозталих,
Де поміж смереками вже ялівець зацвітав –
Повіримо, друже, що бачилися не востаннє.
Згадай, моя сестро, подруго з очима богинь,
Що кличе тебе мій мобільний дзвінком
Челентано,
Як били у дзвони твої березневі сніги,
Повіримо, сестро, – ми слухали їх не
востаннє.
Не плач, моя доню, налякана пташко сумна,
Нас будять сирени щоразу частіш на
світанні.
Ідеш з волонтерами, збила зі шляху війна.
Та я на порозі тебе обійму не востаннє.
Вернулись лелеки. Збулися страшні мої сни.
Стою на колінах в молитві святій, в покаянні
Перед матерями, чиї вже не прийдуть сини.
Мій Боже, спини цю війну! І хай буде остання.
м.Полтава .

Володимир СЛЄПЦОВ

Вірю у перемогу

Як важко, Вкраїно, тобі величава.
Насіли, як гнус, вороги.
Та з нами отецька відвага і слава.
І з нами – високі боги!

Ви Київ хотіли узяти, ординці,
І Харків всього за три дні.
Та стали пліч-о-пліч брати-українці
Й сказали загарбникам: «Ні!»

І голови люто рубали дракона –
Російського гада у прах!
Відважні солдати і тероборона
Наводять на ворога жах!

І в смертнім бою не здавалися Буча,
Охтирка, Херсон та Ірпінь!
Незламний Чернігів ординцям смердючим
Послав смертну кару. Амінь!

Не взять Маріуполь рашистам ніколи,
Катам Миколаїв не взять!
Вкраїна російську орду поборола! –
Тіла на полях їх смердять!

Я вірю: поляже поганське поріддя.
В три шиї його поженем.
Зі сходу Донбасу й вкраїнського Півдня.
І шаблею, звісно, й вогнем!

Це треба Вкраїні. Це треба Полтаві.
Це треба мені і тобі!
Аби на полях колоски золотаві
Повік не хилились в журбі!

Іду до Бога

Іду я до Бога, молитву читаю,
Слова про спасіння душі вимовляю.
Народові рідному – світла й тепла
І Віри – рікою щоб з серця текла.
До Бога іду і дітей заклинаю:
Живіть у любові. Благаю. Благаю!
Моліться за рід наш і вірте у те,
Що вчення Христове ще більш розцвіте.
Іду я до Бога, бо лихо над краєм –
Вороння московське смертельно витає.
Молюся і вірю у все, що святе:
Хай злагода щира над світом цвіте!
м. Карлівка.

Юлія Манойленко
* * *
Комусь вже ряст топтать не доведеться,
І сумно так – спинився часу плин.
Здається, що від болю трісло серце,
Криваві рани від кривавих війн.
Весна крокує впевнено і лунко,
І чути закаблуків згуки скрізь.
Юнак, який не знав іще цілунків,
Віддав життя за Батьківщину, сліз.
Чи стане сліз, щоб погасити пекло,
Чи стане слів, щоб сказане сказать?
А крила розгортають вже лелеки
Над гніздами танок свій танцювать.
Коловорот життя, розпуки, смерті,
Коловорот, бо коливо густе.
Весні юнак не написав сонетів,
Топтати ряст, допоки він цвіте.
* * *
Десять пройдених доріг
Мало буде,
Бо на сніг ще сипле сніг
Чистий, мудрий.
Квітень серце холодить,
Болем квітне
Знавіснілий крик орди,
Несусвітні
Муки сплетені, жахи,
Мури впали.
Сурми кликали в похід,
Засвіт встали
Козаченьки, твердь жива,
Бомби рвуться.
Натяглася тятива,
Кров кипуча.
Стогін рідної землі,
Неповернень.
Розтрикляті москалі –
Чудь та меря.
Бойовий тріпоче стяг,
Б’є на сполох
Дзвін, молитва на устах.
ПЕРЕМОГА.
м.Полтава.

Раїса ПЛОТНИКОВА
* * *
Треба сплітати тотемні слова,
я ж научилась плести шкарпетки.
Стогне розстріляна орком весна,
і рикошетять осколки в чернетки.
На блокпостах морозцем потягло,
воїнство ангелів креше підметки.
В кожну петлю уплітаю тепло.
Як же це мало – в’язати шкарпетки!
Бреше московія, пекло гуде –
вже казанів не стається для швалі.
Десь моя донечка – як па-де-де –
пальцями сітку плете маскувальну.
Тиша завила, звуки – мов сніг…
В ритмі повітряної тривоги
нитку стожильну вплету в оберіг,
ти ж запетлюєш ведмедю барлогу.
Слів мені б, слів…І навиліт снаги,
затамувавши бажання поетки.
Орк упаде до твоєї ноги…
Вірш почекає. На часі шкарпетки…
м. Лубни.

Інна СНАРСЬКА
* * *
Так важко писати,
слова, мов каміння чи гори,
Невже я невдаха
чи птаха з червленим горлом?
Нехай безталанна,
розкидані сни, як талани,
не можу писати,
лани на долоні останні.
А скільки було
промовистого світла, надії!
невже то до мене пливли
кораблі-берендеї?
Складали дари
в холодочку на діл під вербою…
Країно моя,
залишаюся й в горі з тобою.
За що нам це, Боже,
чому ця смугА, як стихія?
Повзуть чорнороті
наступники хана Батия.
Іржа роз’їдає
священних книжок письмена,
а серце тремтить:
ця війна… ця печаль…
ця вина…
Ріка розлилася,
та є береги-берегині,
нам суджено жити,
а ордам навіки згинути.
Прадавній закон:
на кону вся любов, до бою!
Нам суджено жити
на тих берегах над рікою.
м.Полтава.

Юлія СТИРКІНА
* * *
Сирена виє – безхатній пес,
і смерть полює на когось десь,
та лід вже тане, спливає лід,
і буде ранок на цій землі.
Ще смерть гуляє по всіх стежках,
та вже вертає із виру птах,
і десь ще темно, та десь вже ні,
і прагне зерня – весни, весни…
Ще буде довго війна в серцях,
ще буде болю без дна й кінця,
та сонце встане, хоча не всі
зустрінуть ранок в його красі.
Сирена виє на хрест вікна,
та є надія – колись вона,
весна, поверне собі своє,
і зникне темне – для тих, хто є…
Скінчиться лютий, розтане сніг,
заплачуть люди – кінець війні,
заплачуть люди, а хтось – у крик,
а в когось – лютий тепер навік,
а хтось назавжди на цій війні –
йому ні правди, ані весни…
Зима вже квола – розтане лід,
але ніколи не відболить
ні тим, хто вижив, ні тим, хто ні,
страшні офіри, жнива війни,
та зійде сонце – такий закон,
і обірветься пекельний сон,
і буде літо на цій землі,
бо лід вже тане, тікає лід…
* * *
Ще вчора в нас була любов,
і дім, і ніч, і день без диму,
сьогодні я не знаю – знов
чи ще тебе побачу, милий…
О, скільки пар лиха війна
розбила, навпіл розірвала,
«ще вчора» – котиться луна,
ще вчора я тебе кохала,
із вуст твоїх пила меди
в солодкій темряві без ліку,
а зараз так далеко ти –
чи то на мить, чи то довіку.
«Сиділа пара голубів» –
все так, як в пісні, що бабуся
співала – й плакала під спів,
тепер онука плакать мусить.
По ній колись пройшла війна
і по мені тепер – червоним.
Хай буде проклята вона,
німим рабам її – прокльони!
О, скільки пар розбила вже,
і скільки ще у ній загине
кохань і доль – у пил, ущент,
о, скільки ще колись єдиних
вона розірве, роз’єдна
і пір’ям світом розпорошить…
Війна, війна, і знов війна –
чому, за що і скільки можна?
Ніхто не знає, любий мій,
не їсть, не п’є твоя голубка –
самотнє серце у тюрмі
лише тебе чекає в смутку.
Коли ж розірве хмару ту,
коли ж прогляне чисте небо?
Знай, я без тебе пропаду,
знай, я не житиму без тебе.
м.Полтава.

Наталка ФУРСА
* * *
Стріляла арта. Рушився собор.
Мовчала варта, що своє відстояла.
На ангелах в уже безкрилих строях,
здавалось, хрест поставив навіть Бог.
…Руїни снились. Чи руїнам снились
високі стіни, купол, вітражі
і брама – там, де вже нема й межі,
й іконостас, вознесений на крилас,
і німби під ногами чорних зайд,
і пір’я голубине на холошах…
І Бог жахався, що вже й Він не може
ні уперед, ні вбік, ані назад, –
бо кляп… бо скотч… бо арта… бо у зграї –
сталеві крила… а любов – не щит, –
хіба що лЮдську лють благословить –
що не прощає й щік не підставляє.
* * *
Зґвалтована дівчинко, відкрови.
Час залікує рани.
Все буде добре.
Життя прекрасне.
Ці слова – не порожні: усіх живих
тут народжено вільними,
для любові й щастя!
Губенятами кольору неба, проваленого в рови,
поцілуй цю землю,
що іноді сталлю родить…
Зґвалтована дівчинко, оживи… й живи…
і прости, як і ми прощаємо…
Та ні квіточки, ні трави!
Мабуть, вона не згодна.

* * *
Тільки вітер… і тиша… А, був приліт.
Десь, мабуть, недалеко… Та скрізь – недалеко.
В рукавичку дитячу сховався світ,
і на неї полює крилате пекло.
Це така споконвічна жорстока гра.
Десь, не поруч, та завжди і всюди – близько.
У долоньку дитячу вмістився рай,
та немає кому погойдать колиску.
Тільки вітер сліпий, що позбувся ніг
і крізь тишу намацує привид дому…
На дитячому пальчику – синій сніг,
на дитячому пальчику золотому.
с-ще Ромодан.
Миргородський район.

Добавить комментарий