Усмішка Гоголя

Усмішка Гоголя

…Він ще нижче схиляє голову, поглядає з-під лоба, загортається у плащ, усім єством промовляючи: «Не зачіпайте мене, облиште…». А я таки спрямовую об’єктив фотоапарата на нього, – темно, нічого путнього не виходить, сіре листопадове небо дуже скупе на сонячні промені. Обходжу, – горбиться, сутулиться, сумує у цьому невеликому московському сквері навпроти будинку, де й помер. Досить того, що останньої осені проходу йому не давали: варто було вийти на Никитський бульвар на шляху до найближчої церкви Симеона Стовпника, як цілий натовп збирався за спиною. Студенти університету, міщани чи просто любителі ловити ґав бажали на власні очі побачити генія. Багато хто розчаровувався: «Оцей дрібненький, з великим капелюхом на голові чоловічок, – хіба він? На пальтреті зовсім інший». І в театрі, де востаннє бачив спотвореного «Ревізора», як не ховався за спинами у ложі, та лорнети здебільшого були спрямовані туди, а не на сцену. А тепер ось я із своїм бажанням зафіксувати великого земляка…
Після його останнього прихистку в будинку графа Толстого логічним був Новодівичий цвинтар і могилка у першій його частині… Несу букет гвоздик , адже тут мало не пантеон видатних українців. «Великому русскому художнику слова Николаю Васильевичу Гоголю от правительства Советского Союза». Це скромне погруддя із білого каменю знову злилося із листопадовим мороком, тож я все кружляв і кружляв навколо, аби знайти відповідний ракурс. Ось, нарешті, посміхнулася удача, такий-сякий промінь проблиснув крізь густі хмари, і тепер надгробок чіткий, у відповідному антуражі… Але вже вдома, у Києві, на екрані комп’ютера уздрів, що поряд з могилою виявився зелений візок із написом: «Мусор № 5»! Знімок зіпсовано! Звідки узявся той візок? Упевнений, що не було його! Хіба міг я його не побачити, стільки тупцюючи? Можна ж було відкотити…
Що ж, якщо сповненою суму виявилася поїздка до Москви, де він помер, то подібного не може бути у Римі! Він його обожнював, був там молодим, щасливим: «Закохуєшся у Рим дуже повільно, потроху – і вже на все життя…». Отак сталося і зі мною…
Щойно з трапа літака в аеропорту Леонардо да Вінчі, як: добрий день, земляки! Біля виходу з терміналу – величезні банери уславлених тоді киян Андрія Шевченка і Міли Йовович, які рекламують модні окуляри. Але їхня слава скороминуща… А ось більш як півтора століття тому Вічним містом крокував і досі найвідоміший у світі наш земляк. Мені випало тут уже побувати, але Риму ніколи не буває забагато. Особливо тепер, у червні!
Був сонячний ранок. Пахло кавою у скромному готелі біля собору Санта Марія Маджоре… Проте не баритимуся, а – ноги в руки і – гайда! Щоправда, представниця турфірми, українка з Чернівців, яка, певно, тут осіла назавжди, попередила про ймовірні крадіжки і порадила покласти документи до сейфа на рецепції. Я її запевнив, що вже маю досвід, усе буде окей! Точніше – тутто ва бене! Третій рік поспіль беру в дорогу «щасливий» пакет із зображенням Андріївської церкви (їхній Растреллі – нашому Києву!) і складаю туди весь свій «скарб». Це ж не якийсь кейс чи барсетка, – хто на таку «розкіш» зазіхне?!
…Гоголь у своїй квартирі на страда Феліче, вулиці Щасливій, стоїть біля високого бюро і пише листа. Поряд – графин із холодною водою, набраною у водограї Треві, – то найсмачніша вода у Римі! Час від часу наливає її в кухоль і п’є маленькими ковтками… Тож і лист цей – наче веселка, що виграє у струменях римських фонтанів. Він пише до мене! Насправді – до своєї петербурзької учениці Варвари, яка разом із батьками відвідувала Вічне місто, але коли врахувати, що прізвище її Балабіна, то вважатиму, що й до мене… «Тут усі перебувають у доброму здоров’ї. Сан-П’єтро, Монте-Пінчо, Колізей і багато інших ваших друзів шлють вам вітання. П’яцца Барберіні також низенько вам кланяється…».
Отже, відразу на цю п’яццу! Тим паче, що від Санта Марія Маджоре можна дістатися пішки… Чи й досі там «безносий тритон вивергає воду», що його можна було побачити з вікон першої гоголівської квартири? Так і є – водограй «Тритон», навколо якого вальсують численні авто, – на місці, а той дім – і досі біля церкви Св. Ісідора. Далі – бароковий палац Барберіні з розкішними пальмами у дворі…Тихо, росяні квіти на клумбах… Відвідувачів галереї античного мистецтва поки немає… А поряд, угорі, тераса з білосніжною балюстрадою, де любив прогулюватися Гоголь… Довго дивився я, задерши голову, – може, десь там майне його тінь? Знайомий профіль, довге волосся, плащ і парасолька «про всяк випадок»… Але нікого.
Десь тут, біля палацу, він після успішного переписування «набіло» чергової глави «Мертвих душ», заспівав українською, пританцьовуючи… І так завзято, що в руці лишилося тільки держало від парасолі… Якої ж співав? Може, в ритмі гопака? А може, оту, в юності улюблену: «Ой, пошила чоботи з бугая, не бояться холоду, нічого…»? Та ні, він же там був із супроводжувачем… Я й досі дивуюся і запитую себе: «Як це так? Виявляється, сам Гоголь ще в ті часи знав слова, на які натякається у пісні?» А він ніби мені відповідає: «А тебе, коли був студентом, вони не цікавили? І те, що пов’язане з тими словами? Ото ж бо! Чому ж мають відрізнятися ніжинські ліцеїсти?»
Знову рядки з листа: «Відправився до Колізею, він упізнав мене, бо був урочисто милим і по-особливому говірким. Я відчував, що в мені народжувалися такі прекрасні чесноти…». А й справді, зсередини цього амфітеатру все бачиться по-особливому. Як от італійське небо, обожнюване ним… Крізь вікна-отвори, крізь тріщини у стінах… Воно над цим величезним черепом – наче голубий із білим мереживом очіпок… Якось Гоголь ліг просто на розпечені сонцем брили і сказав: «Забудьмо все, подивімося на це небо!». Чи й собі десь примоститися? Ось хоча б отут, на відполірованій мільйонами підошов плиті… Але, як казала моя теща, скільки не лежи, а не заспіваєш… Мені ще треба зайти до сусідньої церкви Сан-П’єтро ін Вінколі, щоб по-гоголівськи, від однієї з колон, подивитися на Мойсея Мікеланджело… А потім ще до Капітолію…
…До готелю ледве доплентався… Сонце і тривала хода розморили… Хіба на півгодини, скраєчку ліжка, лишень відкину край ковдри…»Ой, мольодець!» – як у тій рекламі… Як себе не похвалити? Оце я сьогодні дав! Стільки обійшов! А ще ж не вечір… Цілий тиждень у Римі! У Римі тиж… День… Нь…
…Матінко Божа, – звершилося, сталося! Сам Микола Васильович на презентації моєї книжки! Стоїть за бюро чи пюпітром, за яким любив писати: «Хочу добре слово сказати про земляка мого вельмишановного, який зволив відтворити мою біографію…». Праворуч – графин. Вода, напевно, з фонтана Треві! Стривайте – це ж ми у 32-й аудиторії жовтого корпусу! Таки здійснилася його мрія про Київський університет?! Але ж і підготувався наш деканат! Хіба не можна було поставити на кафедру замість цього «творіння пролетарських склодувів» і гранчака щось пристойніше? Чи не із сусідньої забігайлівки «Ягідки» принесли? Не чекав я подібного від Нелі Петрівни, методиста-лаборанта-розпорядниці факультету усіх часів і всіх поколінь! Не вистачало тільки з цими атрибутами оголосити почесну президію у складі політбюро на чолі з генеральним секретарем Брежнєвим… Але ж таки й президія за столом, поруч з Гоголем! Сам декан Дмитро Прилюк, який і на Гоголя поглядає спогорда, задерши голову, ніби проказуючи: «У нас, письменників, своя думка…». Далі – наші: Наталка Матюх з відстороненим поглядом, мабуть, знову закохана; ще одна красуня Ліда Сіробаб з усвідомленням того, що в неї закохана вся хлопчача частина курсу; Василь Портяк у строях вояка УПА і з біноклем на шиї, – мабуть, щойно зі зйомок фільму за його сценарієм… А ще ж – Валя Давиденко, ладна чи то заспівати, чи заграти на скрипці; Петро Куценко, який з конспекту з історії КПРС видирає сторінки, робить із них літачки і пускає по аудиторії… О, навіть Вітя Тимченко з Німеччини приїхав! І Микола Луків із п’ятого курсу прийшов! І Василь Герасим’юк з філологічного! А що то за хлопчик в окулярах і з гоголівською зачіскою коло нашого куратора з кафедри стилістики Марії Устимівни Каранської? Ага, то першокурсник Ігор Римарук, якого на кожних зборах лають за оті пасма…
У них у всіх є вже свої книжки, і не одна… Зате ні в кого сам Гоголь не був на презентації! Хіба що Слабошпицький і, здається, Драч… Ой, рятуйте, а що це написано на кафедрі, де стоїть геній? «…Николаю Васильевичу Гоголю от правительства Советского Союза…». Знову недогляд Нелі Петрівни? Ага, кажуть, що вона на лікарняному… Де молоток? Молоток! Мишко Мазур, неси молоток! Та я ось сам зараз… А де ж Микола Васильович? Замість нього стоїть Василь Васильович Яременко, теж добре слово про мене каже… А що ж робити з літерами, які лишилися, – «…от правительства Советского Союза»? Позбивати? «Ні, нехай будуть – нагадуванням, як влада «пошановувала» цього стражденного викладача…» – прошепотів мені на вухо Вася Портяк…
Дякую Василеві Васильовичу Яременку, вклоняюся переповненій аудиторії, відганяючи руками спрямовані на мене Куценкові літачки… Люди добрі, то я справді того, як його… Досяг вершини… Може, сьогодні і на Шевченківську висуватимуть… Недарма ж: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже…».
Ху-ух! Отакої! Це ж треба… Година – як мить! Але годі лежати, ще видно, літо надворі… І вічний Рим! Знову в дорогу! Разом із Гоголем! Ага, все моє на ліжку… Камера, фотоапарат, ручка, путівник, розмовник… Білет на зворотній шлях… Страховка… Гаманець – у штанях… Господи, Боже мій, а паспорт де? Йолоп, йолоп, ідіот, казали ж люди – до сейфа… Лягти, голову – під ліжко, підвестися! Стати на стілець, подивитися на шафу, спуститися… У шафі порожньо… Вийняти наплічник, витрусити все… Немає і тут… Стою посеред кімнати, донедавна живий класик, а нині напівживий, і чую, як осипається лавровий вінок і листя відносить вітер… Та ще холодний піт проймає… Чому він, справді, холодний? Мабуть, аби остудити гарячу голову, до того ж – пустопорожню…
Добре, що хоч телефон пані з турфірми лишила: «Паспорт зник…». «Я ж вам казала… Підіть униз, де снідали». «Синьйора, пердонамі, пробачте мені… Пассопорто… Та я знаю, що ви казали! Ви казали, всі казали, та якби ж не дурневі…». Знову – до номера! «Я ніде його в місті не виймав… Усе інше на місці!» «Що ж, спускайтеся до рецепції, треба викликати поліцію, я зараз приїду…». От утрапив! Буде тобі і Рим, і Крим, і труби мідні… Аби валторною по «геніальній» голові! Знов – на ліжко, знов – під ліжко… Знов – на шафу, знов – під шафу… Під телевізором, у туалеті… Сісти! А що то за смужка між стіною і спинкою ліжка? Невже? Так і є! Він, він, ріднесенький! Гербасто-тризубастий! Ще ніколи я так не радів нашому Тризубу, закортіло навіть заспівати: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Як він там опинився? Не впав, а завис… «Усе, не треба поліції! Еврика! Бравіссімо! Та здам, здам зараз же всі документи!». «Ну й добре… А то я знаю, як морочитися з нашим консульством… Поки б вас депортували, то знаєте, скільки б крові випили…»
Ні, ні, тепер уже ніхто не вип’є! Тут же немає вурдалаків і панночок, отих, що…Та раптом язик мимоволі прикусився, аж боляче стало… І все стало ясно, як Божий день… Ще в Москві можна було втямити, та лише у Римі… Уклінно дякую за науку, Миколо Васильовичу…

Олександр БАЛАБКО
Письменник, журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий