УЖЕ ВЕСНА НАСТУПАЄ…

УЖЕ ВЕСНА НАСТУПАЄ…

Його погляд не пропікає. Це – погляд шляхтича, дідича, господаря, вільної людини. Одне слово, «українського буржуазного націоналіста» за версією більшовиків усіх часів, яких «тьмы и тьмы, и тьмы» – пітьма, ім’я якій звичайний рашизм. Московські івани грозні й путіни («Бориса дикий страх и всех Иванов злобы, и Самозванца спесь») і «… ты, им преданный народ» не змінилися упродовж століть. Все ті ж страх, підлість, заздрість, уособлені в новітній історії розгулом найбрудніших інстинктів московитських загарбників у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ягідному…

Їхнє потойбічне варварство уже не дивує. Воно цілком закономірне, адже московія-ерефія добре себе почуває лише в Бучі, гвалтуючи, грабуючи, убиваючи, лише з «вагнерівською» кувалдою, з «калашем» проти беззбройного полоненого.
Метафори, синекдохи, алюзії притлумлює, розвіює ілюзії реальність, в якій український полонений воїн неквапом докурює цигарку, прощаючись із земним життям, чітко й спокійно промовляє: «Слава Україні!», у відповідь чує матюччя на «великом и могучем» й автоматну чергу, випущену регулярною армією ерефії. «Харошиє рускіє» погнали хвилю в соціальних мережах, навіть інформаційний вал: мовляв, воєнний злочин вчинили солдати саме путінської армії. «Господа хорошиє», але ж так уже було під Крутами і Базаром на початку минулого століття, на теренах повсталої Західної України в 1940–1950 роках, в кавказьких аулах у столітті позаминулому та й нинішньому (уже тільки лінивий не наводив відповідних цитат із «Хаджи-Мурата» Льва Толстого чи «забытых газет времен очаковских и покоренья Крыма»). Тяглість історії? Нема спіралі. Є крива лінія тупої експансії кремлівського дикого страху, підлості, заздрості. Незалежно від того, хто б сидів у тому кремлі: чи то ординський намісник, чи то більшовицький самозванець, чи то феесбешний «прикомандірованний».
У мої шкільні роки (1970-ті) на уроках з обох літератур, звісно ж, радянського періоду, вивчали «Василия Теркина» Олександра Твардовського, «Судьбу человека» Михайла Шолохова, оповідання «Мати» Олександра Довженка, поему «Прометей» Андрія Малишка. В останніх двох творах за сюжетом українські селяни переховують від німецьких окупантів поранених радянських солдатів, росіян за національністю. Ціною власного життя прагнуть захистити їх від страти. І то не просто творчий домисел, а дрібні краплинки загальної історичної мозаїки, в якій нація нібито нізвідки, а насправді заглушена бур’яном «великоросійської величі» протистоїть варварству-фашизму: і західному, й східному. «Слава Україні!» – гасло, виголошене Українцем (особу його досі ще встановлюють, за двома найвірогіднішими версіями, він з Волині чи Чернігівщини), стало вироком червоно-коричневій чумі.
«В очах ні крику, ні скорботи / Таким ходив, мабуть, і в бій» – із шкільного підручника Малишків «Прометей» сягнув у сьогодення великої війни. Війни навіть не за території, а за існування цивілізації вольностей і прав народів. Погляд беззбройного полоненого воїна, найвільнішої у світі людини, спрямований повз дрібних виконавців військового злочину і ще дрібніших «кремлівських вершителів». Адже вони лишаються за кадром і в прямому, і в переносному значенні. Той погляд та зупинена мить за півкроку до Вічності не пропікає, а дорікає – за дріб’язковість політиків, брудні оборудки мародерів, за орденоносних ескортниць, лукавство промовців і їхніх авторів. Марнота марнот…
Але вже наступає весна. І попри все й понад всім один сказав: «Слава Україні!» Мільйони у всьому світі відповідають: «Героям слава!»

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Поділися:

Добавить комментарий