«В серці кричить війна…» Голосами живих і мертвих

«В серці кричить війна…» Голосами живих і мертвих

Нещодавно отримали свої нагороди переможці щорічного обласного конкурсу «Краща книга Полтавщини» – за результатами 2020-го. Перше місце у номінації «Культура і мистецтво» посіла книга члена Міжнародної асоціації письменників і публіцистів, Національної спілки журналістів України, почесного члена Національної спілки фотохудожників України, фотомитця із Кобеляк Костянтина Бобрищева «В серці кричить війна. Фотоесеї» (видавництво ТОВ «АСМІ»). І без перебільшення сьогодні різні інформаційні джерела наголошують, що це видання – подія в культурному житті України. Подія і для численних шанувальників мистецького таланту автора і в зарубіжжі, де він перемагав у міжнародних конкурсах, зокрема в Німеччині, де побував із виставкою своїх робіт.

Довідково у новому виданні зазначено: «Цю книгу склали світлини, зроблені відомим українським фотографом Костянтином Бобрищевим. Його фотороботи експонувалися майже у тридцяти країнах світу, в столиці України та в усіх її обласних центрах. Він – володар найпрестижніших міжнародних нагород багатьох світових фотосалонів та конкурсів, які проводилися під патронатом Міжнародної федерації фотомистецтва при ЮНЕСКО. Характерно, що всі знімки, які увійшли до книги, чорно-білі. Лише такі знімки, вважає автор, можуть по-справжньому передати всю глибину кольору та відтінків, відобразити всю гаму емоцій людини».
І він це доводить укотре – у фотоесеях, які не тільки передають глибину кольору та гаму емоцій – вони говорять на рівні душі. Точніше, на рівні душ тих кількох, кого єднає у певну мить ця віртуальна зустріч: того (тих), хто на світлині, із тими, хто її роздивляється. А він тут – посередник, митець, який визнає лише такий підхід до своєї творчості: бачити очима душі. Просто світлини, хай і дуже гарні, яскраво-кольорові, він, каже, «робити не вмію». Хоч насправді – вміє, і в його кольорах у першу чергу найбільше – емоцій. Бачила не раз, як «відстрочивши» фотоапаратом, як на кулеметі, схопивши в об’єктив сотні кадрів якоїсь події, вибере з усіх один-два. І то завжди буде особливий кадр: погляд людини, в якому – сплеск її радості чи найчорніший згусток болю, жест, що промовистіший за слова, рух, як мент кінострічки життя…
Ця ж книга особлива. У ній «кричить війна», вона свого роду – «енциклопедія війни», як пише Костянтин Бобрищев, бо мета у нього – «показати всьому світові», що нині діється на його рідній землі з волі душогуба-людиноненависника Путіна, який «бреше всьому світові», що він тут ні до чого. Й наголосити: «…в третьому тисячолітті будь-який збройний конфлікт є проблемою планетарного рівня». І це прагнення автора настільки палке, що він виклав у книзі всі свої тексти, підписи під світлинами, власним почерком, письмом від руки, без ком’ютерного набору. Тут – «Ритми часу, ритми життя, ритми серця», яким потрібна жива енергія…
Своєрідним прологом до книги – на чорному тлі цілого аркуша білими рядками одне речення: «Свою роль як фотографа я вбачаю в тому, щоб змусити людей думати…».
Гадаю, у підтексті – думати про те, що врешті ми маємо стати єдиним народом, який усвідомлює свою національну суть і місію в цьому світі. Якби вже стали – за багатьох для того нагод – і Донбас не був би суцільною раною на тілі України. «На жаль, у багатьох українцях «совок» сидить так глибоко, що заважає побачити реальну картину».
Звичайно ж, Костянтин Бобрищев не один раз бував на передовій, але світлини в книзі не лише з окопів, полів і доріг війни, руїн Авдіївки і Щастя, Донецького аеропорту. Війна кричить у серці кожного куточка України, бо за інших часів наша держава була б заможнішою, гарнішою, щасливішою в усіх вимірах буття. Нині ж руїни бачимо скрізь, майже скрізь – у покинутих селах, де стоячи вмирають сади, хати і двори, в містах – на занедбаних вулицях, смітниках, тротуарах, потрісканих фасадах величних колись будівель. Чи бачимо руїни наших душ – у злиденному виживанні одних і ницому розкошуванні других, брехливих і ненажерливих? Перші сподіваються якось дожити це своє життя, другі, мабуть, вважають, що мають у запасі по ще кілька життів…
Про все це книга Бобрищева. У ній дуже багато болю. Найбільше – в есеях про прощання, поховання наших мужніх героїв. Надто багато втрат, і треба пам’ятати про кожного воїна, забраного війною посеред ніби мирного назагал життя. Кожну смерть пережити живим – дуже важке випробування. Бо їм до кінця своїх днів жити із цим болем. Але в книзі не тільки біль і трагедії. Людина за будь-яких обставин радіє життю, вірить у добро, дарує тепло й любов своїм рідним і своїй землі. І кожен день має досить своєї турботи, як наголошує книга життя.
За кожною світлиною – не просто есей, за кожною можна написати роман про долю однієї людини і цілої країни. Можна, але…
«Дехто може запитати: чому для розповіді про сьогоднішню війну я обрав фотографію? Та тому, що ніщо написане не в силах зрівнятися по достовірності з фото».
По достовірності…
«Створюючи цю книгу, я понад усе хотів, щоб вона заговорила голосами загиблих героїв, стала неопалимою збіркою пам’яті. Щоб заговорили в ній люди – живі й мертві, присутні й забуті, кожен зі своїм болем, зі своєю правдою…».
Як на мене, вони заговорили – Костянтин Бобрищев дав їм голос літописців нашої непростої доби.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий