Валентина Бакунчик: “Диванним експертам”  варто хоча б раз у житті пробігти гонку”

Валентина Бакунчик: “Диванним експертам” варто хоча б раз у житті пробігти гонку”

У білоруських Раубічах завершився літній чемпіонат світу з біатлону. Українська дружина зібрала повний комплект медалей першості. У скарбничці нашої команди золота, срібна та 5 бронзових медалей. Приємно, що відзначилися і відомі спортсмени, зокрема сестри Валя і Віта Семеренко, і молодь – Дар’я Блашко, Ганна Кривонос, Катерина Бех, Юрій Ситник (змагання проводилися як серед дорослих спортсменів, так і поміж юніорами). Тож в української команди є всі шанси продовжити череду перемог і взимку. Бо, незважаючи на сучасний світ, що швидко змінюється, біатлон, звичайно, – все ж більше зимовий вид спорту.
Пропонуємо читачам другу частину інтерв’ю з нашою землячкою Валентиною Бакунчик, яка, можна сказати, стояла у витоків біатлону у його сучасному вигляді (раніше змагання проводилися з використанням бойової зброї), адже однією з перших отримала звання «Майстер спорту СРСР по біатлону» з використанням дрібнокаліберних гвинтівок.

– Валентино, ви розповіли про те, як будувався стадіон у Раубічах (початок інтерв’ю опублікований у номері «Зорі Полтавщини» від 23 серпня 2019 року), а як сталося, що вам у 1974 році випало виступити ще й своєрідним фотокореспондентом першого чемпіонату світу, що був проведений на теренах СРСР?
– Це занадто сильно сказано (посміхається), але і справді, тоді головою федерації у Білорусі був генерал-майор Янковський, і ось він зробив мені перепустку «Прохід всюди», хлопці дали фотоапарат, тож мала можливість робити знімки і на старті, і на трасі, і під час нагородження, у повній мірі спостерігати за боротьбою кращих біатлоністів світу. Чого вартують лише прізвища Тихонов, Круглов (Олександр Тихонов – чотириразовий олімпійський чемпіон, одинадцятиразовий чемпіон світу. Микола Круглов – дворазовий олімпійський чемпіон, триразовий чемпіон світу. – А.Ф.)? Відзняла дуже багато матеріалу, звичайно, не як професіонал, а все ж більше як любитель, але потім на їх основі робили пам’ятні альбоми про цей чемпіонат для наших хлопців-учасників.
– Якщо порівнювати тогочасних біатлоністів і атлетів сьогодення, на вашу думку, хто б переміг у прямій боротьбі, якби вдалося задіяти умовну «машину часу»?
– Складне запитання. В усі часи були самородки, до того ж рівень, так би мовити, технічного забезпечення зовсім різний. Звичайно, нині біатлоністи мають такі можливості, про які тоді і мріяти було неможливо. Але думаю, що все одно і за рівних умов перемогло б сучасне покоління. У першу чергу за рахунок швидкострільності. Ось цей компонент дуже прогресував з тих часів. Чесно кажучи, і я тоді, звичайно, на своєму рівні, адже до першої збірної так і не потрапила, перемоги отримувала завдяки тому, що стріляла швидше за інших. Але те, що спортсмени роблять зараз, – це небо і земля у порівнянні з нами.
– Як склалася ваша подальша спортивна доля?
– Не досить вдало. До біатлону я була призеркою чемпіонату СРСР з військово-прикладного багатоборства. У біатлоні найвищим досягненням стало «золото» чемпіонату Білорусі. А невдовзі, у 1975 році, через проблеми із нирками великий спорт довелося залишити.
Я дуже сильно застудилася, до того ж навіть не взимку, а восени, у вересні. Іронія долі, що саме на лижах, лише водних. Були такі вправи для зміцнення голінкостопу. Якраз тривав збір, за результатами якого формувалася збірна. Почала відчувати, що не вистачає сил на кроси. Якби поруч був особистий тренер, можна було б якось попрохати зменшити навантаження, пояснити ситуацію. Але «свого» тренера поруч не було, а той, що проводив збори, був надзвичайно жорсткий. Місце в збірній втрачати не хотіла, тож «тягнула» через силу. З часом бачу – слабшаю на очах. І ось в один момент зрозуміла, що далі вже терпіти неможливо, взяла білет на літак і полетіла додому. Ввечері зайшла до оселі, а за годину-дві мене забрала «швидка». Лікарняне ліжко… Діагноз медиків… І розмова про те, що спортом займатися, звісно, можу,.. але без великих навантажень. На лижах без навантажень не побігаєш. Спортсмен, як я вважаю, має боротися лише за перемогу.
Тож далі були тренерська робота на рівні кафедри університету і стрільба, але вже… з лука. Та це більше було для душі, я досить важко переживала, що здоров’я «збило на зльоті». Та й майже випадково вийшло: тренуються хлопці, дай, думаю, і собі спробую… Але і там «дострілялася» до звання «Кандидат в майстри спорту». Потім шлюб, діти… Ось так стосунки з великим спортом надалі і не склалися.
– Ви згадали про тренерську роботу. Наприкінці інтерв’ю трохи жартівливе запитання. Спорт не передбачає «якби» і «можливо», та складися доля трохи по-іншому, яку б збірну хотіли тренувати: чоловічу чи жіночу?
– Тільки чоловіків! (Сміється). Жінки – це завжди клубок ще й позаспортивних стосунків. Спорт взагалі річ жорстка, жіночий тим більше. До речі, якщо говорити про тренерів, звісно, я можу казати лише про ті часи і про свій рівень (збірна республіки), але тренерів, що намагалися якось дослухатися до спортсмена, досить швидко «прибирали». А ось «диктатори» трималися і правили бал… Власне, не думаю, що і зараз багато що змінилося. Спорт – досить специфічна галузь. Без певної жорсткості і справді не обійтися, але стосунки тренер–спортсмен – це дуже крихка субстанція. Тож те, що керівництво української федерації нині намагається створити нашим спортсменам максимально сприятливі умови, дівчатам дозволяють тренуватися з особистими тренерами, це, думаю, добре.
Не розумію вболівальників, які в Інтернеті іноді пишуть таке, що очі на лоба вилазять. Усім «диванним експертам», як я їх називаю, варто порадити пробігти хоча б одну повноцінну гонку, а вже потім писати, хто, як і з ким тренується, бігає і стріляє. Спорт – це дуже важкий, а подекуди і небезпечний труд. Вболівальник має поважати і підтримувати спортсменів. Так – іноді критикувати, але в жодному разі не принижувати. Повірте, про свої помилки справжні спортсмени, а у спорті високих досягнень інших не буває, і самі все прекрасно знають.
Цю точку зору поділяють всі ветерани спорту, з якими автору цих рядків довелося розмовляти. Важко не погодитися з думкою людей, в душі яких спорт залишився назавжди (до речі, як жартує сама Валентина Бакунчик, уся її родина знає: коли розпочинається трансляція біатлонної гонки, «весь інший світ має зачекати»).
Побажаємо ветеранам спорту якнайчастіше отримувати втіху від перемог улюблених атлетів сьогодення. А біатлонній збірній, як і усім українським спортсменам, – нових звитяг на міжнародній арені.

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий