Валентина ГУДИМ: “Для архівіста не буває малоцінної чи малозначущої інформації”

Навіть якщо вам особисто ще не доводилося звертатися до Державного архіву Полтавської області, але зараз ви читаєте в “Зорі Полтавщини” ці рядки, вам добре відомі багато публікацій полтавських архівістів. Серед постійних авторів нашого видання, зокрема, – й директор Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України Валентина ГУДИМ.
Наше спілкування з Валентиною Володимирівною незадовго до симпатичного ювілею, який вона відзначила 10 червня, вийшло повністю присвяченим архівній справі. Власне, а як інакше, якщо мова про людину, яка служить їй майже три з половиною десятиліття. А справа ця акумулює в собі й нашу древню історію, і документальний літопис бурхливого сьогодення; десятки дражливих і сотні маловідомих тем…
Архіви – суворі свідки часу. Очищення їхньою правдою важке. Але є в них і своя світла лірика, магія, ні з чим незрівнянне таїнство віднаходити мости між різними епохами і долями цілих поколінь.

“Коли береш у руки документ-раритет…”
– Валентино Володимирівно, майже три з половиною десятиліття Ви працюєте в архіві, чи було відчуття, коли тільки прийшли сюди, що це історія на все професійне життя?
– Мій вибір професії був усвідомленим. Коли навчалася на історичному факультеті Полтавського державного педагогічного інституту (тепер це університет), у нас після першого курсу була архівна практика. Два тижні ми попрацювали в архіві – й відтоді стандартна фраза з лекцій, підручників, що “архіви – це історична скарбниця”, для мене фактично …втілилася, матеріалізувалася. Коли береш у руки документальний раритет, у тебе вже зовсім інше уявлення про історичні процеси. Нам тоді доручили виконувати дрібний ремонт карти – схеми розміщення казенних будинків на Олександрівській площі Полтави (документ 1806 року, підписаний генерал-губернатором Куракіним).
Певна подія, історична картина вибудовується з історичних джерел, як із цеглинок. Тому я вирішила, що буду працювати саме в архіві. Після закінчення вишу відразу ж прийти сюди на роботу не вдалося, бо не було вакансій. Але вже через рік мене прийняли на посаду старшого архівіста й доручили працювати в напрямі формування Національного архівного фонду. Невдовзі я очолила відділ, який займався збиранням джерел, тобто ми комплектували архівні фонди.
– Зрозуміло, що в будь-якій професії є буденні справи, а є ті, заради яких можна переробити будь-яку рутину. Що в цей період Вас найбільше захоплювало?
– Наш відділ комплектувався не лише управлінською документацією органів державної влади і місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, ми займалися прийманням на державне зберігання кіно-фото-фонодокументів і, що було для мене найцікавіше, приймали на державне зберігання фонди особового походження. Щоб отримати більш повне уявлення про минуле, будь-які історичні процеси, їх слід розглядати також через призму людей, особистостей – як вони сприймали ті чи інші події. Ми збираємо документи як пересічних громадян, так і наших видатних полтавців.
Уперше мені випала така цікава нагода опрацювати документи лікаря Івана Андрійовича Зубковського, засновника Миргородського курорту. Оригінали документів передали його нащадки з Воронежа. Захоплююча була робота. З одного боку, я відкрила для себе засновника здравниці, а з іншого – людину того часу, з її поглядами на політику уряду, на розвиток охорони здоров’я, розвиток міста Миргорода.
Великою професійною радістю була для мене співпраця з Петром Петровичем Ротачем. Згадаймо його подвижництво хоча б зі створення бібліографічного словника “Літературна Полтавщина”, в якому він повернув нам імена репресованих митців-земляків, чи присвяченого діаспорі довідника “Розвіяні по чужині”. Упродовж п’ятнадцяти років Петро Петрович передавав нам після опрацювання зібрані ним документи.
– Ви ще ж, мабуть, застали ідеологічне кураторство, цензурування архівної справи? Як це було і наскільки великий був ентузіазм, коли партійний тиск зник і можна було працювати вільно?
– Я прийшла в архів уже в епоху перебудови, коли в ЗМІ активно обговорювалися раніше заборонені теми, поверталися забуті особистості, тому про тотальну цензуру говорити не можу. Проте до 1991 року звичайним людям потрапити до нашого читального залу було досить складно. Потрібні були рекомендації від партійних органів чи громадських організацій (які, в свою чергу, були визнані радянською владою). Після роботи в читальному залі всі дослідники проходили перевірку. Переглядалися їхні записи: які документи вони опрацювали, з якою метою…
Але все ж кінець 1980-х був дуже цікавим часом. Нехай ще не сміливими кроками, але ми розпочали розсекречувати архівні документи. Наша українська інтелігенція, вчені відкрито заговорили про шістдесятників, про Голодомор, репресії. Ми ще мало оприлюднювали цієї інформації, але вже мали змогу доторкнутися до цих фондів, самим вивчити їх, щоб уявити картину. Був такий переломний час: з одного боку, репресивна радянська машина і обмежувальний радянський архівний закон, а з іншого – горбачовська відлига, яка вже дозволяла нам брати участь в різних дискусіях, фрагментарно публікувати статті про тих людей, документи на яких були засекречені.
Масштабним цей процес став зі здобуттям Україною Незалежності. З 1991 до 2004 року ми розсекретили всі архівні документи періоду СРСР. І якщо в Російській Федерації зараз відбувається зворотній процес – засекречування, то ми подали широкому загалу всю інформацію, яка була в нас під грифами.
– Хто із старших колег був Вашим провідником в архівну справу?
– Я прийшла на роботу, коли відбулася така, знаєте, зміна поколінь, у колективі з’явилося багато молоді. Але до цього часу вдячна людям, які мене опікали, допомагали, розкривали секрети професії. Це і Надія Харитонівна Пайдем, і директор архіву Катерина Іванівна Кукоба, яка не боялася доручати молодим фахівцям відповідальні посади й у мене також повірила. Вдячна Андрію Гнатовичу Момонту, Миколі Григоровичу Удовіченку, Олені Йосипівні Морозовій, яка, будучи секретарем експертно-перевірної комісії, розкривала мені секрети формування Національного архівного фонду. Ці люди залишили нам у спадок добрі традиції, дружню атмосферу в колективі, методи роботи, які й до сьогодні є актуальними.
– У наш час комп’ютерних технологій оцифровується, здається, усе. Як триває цей процес в архіві?
– Процес оцифровування ми почали 2015 року. Натепер оцифровуємо науково-довідковий апарат, іншими словами, це путівник, який допомагає дослідникам знайти ту чи іншу інформацію. Ми його оцифровуємо і подаємо на нашому сайті, щоб будь-який дослідник навіть удома міг отримати уявлення про наші фонди, про їхню документальну спроможність.
Інший напрям роботи з сучасними технологіями – відновлення згасаючого тексту. Документи, тобто матеріальні носії, старіють. І, як не парадоксально, стрімко втрачають свій фізичний стан не ті документи, що складені в сімнадцятому-вісімнадцятому столітті (найдавніший у нашому архіві документ 1692 року, й він ідеально зберігся), а документи 1920-х–1930-х років, коли не було якісного паперу. Харківські фахівці спеціально для нас розробили відповідне програмне забезпечення, яке дає можливість відновлювати згасаючі тексти, “витягувати” літери, які, до прикладу, писалися олівцем.
А ще восени минулого року ми підписали договір про співробітництво з Генеалогічним товариством “FamilySearch” з американського штату Юта, й натепер вони вже встановили в нас обладнання (це 6 потужних сканерів), завдяки якому сподіваємося впродовж 3 – 4 років відсканувати весь генеалогічний матеріал, який у нас є. Наразі це дуже затребувана у суспільстві інформація.
Коли я прийшла працювати в архів, то перші 10 – 15 років у нас взагалі не було генеалогічних чи біографічних запитів. Тільки на видатних людей. Пересічні громадяни в радянські часи боялися дізнатися: а раптом дідусь чи прадідусь був священиком, купцем, представником інших прошарків, які вважалися буржуазно-поміщицькими. Був страх з’ясувати, що предки були репресованими, виступали проти колективізації, проти радянської влади. Тому оці генеалогічні матеріали тривалий час лежали в нас незатребувані, ними ніхто не користувався. І тільки з 2000-х років розпочався, можна сказати, навіть бум. На сьогодні маємо біля тисячі запитів. Причому не тільки від наших співвітчизників, а й від українців, які живуть в Канаді, Австралії, Польщі, Південній Америці – нашого ж цвіту по всьому світу. Тому плануємо оцифрувати близько 250 тисяч справ, викладемо їх у вільний доступ.
– Ви особисто розшукували документи зі свого родоводу?
– Я дослідила тільки батькову лінію. Знаю свого прапрадідуся. А от по маминій лінії інформація не збереглася. На превеликий жаль, генеалогічні документи збереглися не в повному обсязі. До 1917 року вся реєстрація актів народження, шлюбу, смерті, розлучень проводилася в церквах. А після ленінського декрету про відділення Церкви від держави вся ця процедура перейшла до органів місцевого самоврядування та “подотдєлов” юстиції. Звісно, про жодну спадковість, цивілізовану передачу церковних архівів органам радянської влади годі й говорити. Саме ж ставлення до Церкви було ворожим. Коли ми розсекречували документи, то знайшли в наших фондах донесення голови сільської ради з села Глибока Балка Решетилівської волості з таким, дуже показовим, текстом: “…сообщаю, что поповские архивы в количестве три арбы получил. Сжег за ненадобностью”. У 1920 – 1930-х ситуація ще погіршилася – храми руйнувалися, і якщо десь у них і залишалися церковні метрики, то й вони були знищені. Такі наслідки жорстоких часів. Саме слово “попівські” архіви вже було трагедією для цих документів. А ті метричні книги, які наперекір усьому збереглися, не були евакуйовані в роки Другої світової війни. Тому ми зараз маємо такі лакуни в архівних фондах, які не дають можливості повноцінно проводити дослідження родів.
– Що то за документ, тримаючи який у руках, Ви відчували найбільше хвилювання чи, можливо, навіть найвищий пієтет? І чи не втрачається, не притупляється здатність перейматися такими моментами з досвідом?
– Ні, не притупляється. Магія оригінального документа – явище особливе. Ти ж знаєш, що він складений, скажімо, триста років тому, що він пережив стільки різних періодів. Сьогодні в нас зберігається 1 мільйон 340 тисяч одиниць зберігання. Ми ведемо облік в одиницях зберігання – це справи. А якщо говорити “подокументно”, то, за найприблизнішими підрахунками, це 400 – 500 мільйонів документів. Щоб їх переглянути, взяти в руки, життя не вистачить.
У “Зорі Полтавщини” друкувалася моя стаття до 60-річчя пуску першого агрегата Кременчуцької ГЕС. Полтавщина втратила в ході цього будівництва 73 населених пункти, майже 80 тисяч гектарів плодючої землі пішли під воду. Я вивчала, здавалось би, зовсім сухі міліцейські документи про те, що люди не хочуть залишати своє село, що треба примусово вантажити їхні речі, що вони вигадують будь-які причини, щоб відтягнути від’їзд із родових гнізд, що, попри заборону, садять городи і просять владу дозволити “пожити до осені у своїй хаті, щоб зібрати урожай”. До такої трагедії не можеш залишатися байдужим. Вражає, бентежить. На тлі масштабної події бачиш горе кожної окремої сім’ї, людини.
Доля архівіста така, що для нас не буває малоцінної чи малозначущої інформації. Ми до всіх документів ставимося, як до рідних дітей.
“Поки що нездійсненна мрія – вивчити деякі фонди російських архівів”
– Які цікаві надходження до фондів архіву за останні роки?
– Нині – і це для нас зовсім нове – архіву допомагають придбавати документи меценати. На превеликий жаль, архів не має своїх грошей. А на аукціонах чи просто в приватних архівах, які люди передавали з покоління в покоління, чимало цікавих пропозицій. І в цьому році краєзнавець із Києва (але коріння його в Гадячі) Олексій Новіков передав нам придбані ним деякі раритети з історії Гадяччини. Це перша така “ластівка”.
Крім того, в нас натепер зібрана цікава колекція епістолярію полтавської української діаспори різних років. Це листування творчої інтелігенції з друзями, колегами, які залишилися в Полтаві. Воно цінне ще й тому, що відображає новий погляд на українську історію.
Наразі ми вже впорядкували фонд ректора колишнього Полтавського медичного стоматологічного інституту, доктора медичних наук, професора Віктора Олександровича Дельви. Це цікаві документи про період становлення нашого медичного вишу, його розвиток.
– Яку відзнаку колективу архіву цінуєте найбільше?
– Почесну грамоту Кабінету Міністрів України, яку трудовий колектив отримав до 100-річчя нашої установи. Ми один із найстаріших архівів в Україні. Це ж справді сто років праці, в результаті якої архів сьогодні є таким, яким він є. Це внесок кожного. Нагорода, яка згуртовує.
Приємно, звичайно, що чимало престижних відзнак мають і співробітники архіву, що наші видання відзначаються найвищими нагородами на конкурсі “Краща книга Полтавщини”. На сьогодні наш архів – один із небагатьох на теренах України, в чиєму доробку є така масштабна праця, як тритомне видання “Українська революція. 1917–1921. Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи”. Зараз життя підкинуло нам іншу тему, на яку маємо оперативно відреагувати, – відбулися грандіозні зміни в адміністративно-територіальному устрої Полтавщини. Тому до кінця року побачить світ наше нове довідкове видання про адміністративно-територіальний поділ Полтавщини з 1648 (раніших документів у нас немає) по 2020 рік.
– Що допомагає Вам відпочити?
– Найкращий відпочинок – хороша книга. Радію можливості побути вдома з рідними, поспостерігати, як підростають мої онуки, Михайло й Олександр. Люблю подорожі. Принаймні в докарантинні часи ми намагалися кудись їздити за враженнями.
До речі, архів збирає документи й про життя під час пандемії. Нам усе цікаво: як відбувається перебіг подій; як організована робота в області; які інформаційні роз’яснювальні матеріали поширюються серед населення; які рішення органів влади з цього питання. У майбутньому цікаво буде все це вивчати. Тобто, з одного боку, ми живемо в цих подіях, як і всі, вживаємо певних обмежувальних заходів, з іншого – збираємо документи про ці події.
– Історики не люблять слова “якби”, але якби з нагоди дня народження Вам можна було отримати доступ до документів, які наразі чи засекречені в якихось іноземних архівах, чи загублені взагалі, що б це було і чому?
– Я все-таки хотіла б потрапити якимось чином в архіви Російської Федерації (Державний архів Російської Федерації, Російський державний історичний архів, Центральний архів Міністерства оборони РФ, колишній архів КПРС), де є наша історія, де є матеріали і про наших шістдесятників, і про, як тоді казали, “контрреволюційні заколоти в Україні”, бо ж українці довго не мирилися зі встановленням радянської влади і збройні виступи проти більшовицької окупації були аж до 1922 року.
Дуже б хотілося більш детально вивчити процеси колективізації. Інформація, яка залишилася в архівах України, не дає, наприклад, достовірної статистики щодо голодних смертей в період колективізації 1932–1933 років.
У 1990-х у російські архіви можна було потрапити, був договір про співпрацю, але ж всього опрацювати неможливо було, а з приходом до влади Путіна все кардинально змінилося.
За радянських часів із нашого архіву в рамках так званого ленінського декрету “О централизации архивного дела” та радянського закону про Державний архівний фонд була вивезена величезна кількість джерел у центральні союзні архіви. Ми, наприклад, мали повний комплект екземплярів “Полтавских губернских ведомостей” з моменту започаткування цієї газети. Але його вилучили й перевезли в Санкт-Петербург. Лишилися тільки такі фрагментарні екземпляри газети.
Те саме з козацькими архівами, які зараз під пильним оком російської держави. Це ж дуже дражлива тема для російської історичної науки. Нам вкладали у голови, що козацька держава на чолі з Богданом Хмельницьким понад усе прагнула союзу з Росією – вкладали, щоб якнайміцніше затягнути Україну в оті тенета російських “братніх обіймів”, з яких ми й до сих пір не можемо остаточно виборсатися.
Те саме з документами переписів населення. За ними ж можна вирахувати і реальні втрати України в періоди Голодоморів, яких було декілька, і втрати України в Другій світовій війні. Тому багато наших документів зараз у Москві, вони засекречені. Для нас відкриті польські та німецькі архіви, відкритий королівський архів Швеції. А російські, де наша історія, довго ще будуть нам недоступні. Така політика путінської Росії: архіви засекречені, а історія переписується, історичні міфи множаться. Це ще одна їхня зброя, щоб наситити свої тоталітарні апетити. Російська Федерація – вірна послідовниця радянських методів (зокрема й у ставленні до архівів), започаткованих іще 1918 року.
Така моя поки що нездійсненна мрія – вивчити деякі фонди російських архівів. І, передусім, стосовно тих питань, навколо яких сьогодні точиться боротьба на політичному полі. У нас же історія не дає спокійно жити деяким політичним силам. А якби всі документи були доступні, ми б не мали в сучасній Україні стільки прикрих спекуляцій. В архівах – факти, які унеможливлюють творення міфів.
– Дякуємо за змістовну розмову. Нехай усі Ваші й особисті, й професійні бажання збуваються, а читачі “Зорі Полтавщини” й надалі з цікавістю стежитимуть за Вашими публікаціями. Зоряни приєднуються до найтепліших привітань з ювілеєм і зичать міцного здоров’я, миру, благополуччя, творчої наснаги.