Валентина Рудич:  невістка з Білорусі

Валентина Рудич: невістка з Білорусі

Діялося це наприкінці 60-х років минулого століття: сільська школа, педагогічний колектив, очевидно, за наказом згори, мусили наполегливо прищеплювати юним вихованцям думку про «непорушну дружбу» і «єдність культур» усіх п’ятнадцяти республік Союзу, і нашому 9-Б Рашівської середньої школи Гадяцького району під керівництвом улюбленої класної керівниці Валентини Іванівни Мордвяник випало готувати культурну програму, присвячену Білорусі. Пригадується, як завзято ми шили білоруське вбрання (точніше сказати б, вбрання, що віддалено нагадувало білоруський національний стрій). З якою охотою опановували жартівливий народний танок лявониху. Як нам подобалася білоруська мова, така близька до української: «Ой Лявоніху Лявон палюбів, Лявоніхе чаравічкі купів. Лявоніха, душа ласкавая, чаравічкамі палясківала…» Звісно ж, ми не знали про те, що в самій Білорусі білоруська мова ледь-ледь животіє, що її майже не чутно на вулицях міст. Як не відали того, що серед нас є однокласниця з білоруським геном. (А вже те, що братня Білорусь під проводом якогось неадекватного вусаня з прізвищем на -ко стане колись ворожою до України, не могло привидітися нам, тодішнім, навіть у найстрашнішому й найбезглуздішому сні).

Люба-Любочка

Любов Рудич (1951 р. н.; всі називали її Любою) жила з батьками на вигоні навпроти земської школи. Ось у кого був – і таким зостається донині, попри всі життєві випробування, – воістину рідкісно лагідний характер! Завжди доброзичлива, врівноважена, усміхнена, ніколи не скаржиться, не буває роздратованою. А ще – спортсменка, якій легко дається чи не кожен вид шкільного спорту: легка атлетика, волейбол, баскетбол, лижі – все в неї виходить, шкільна дівчача команда без Люби – нікуди. Учитель фізкультури Іван Микитович Залізняк на змаганнях головну надію покладає на Любині витривалість і спокій. Батьки й природа наділили дівчинку не тільки добротою і силою (жоден однокласник не міг покласти її руку в змаганні, що його тепер називають чужим словом армреслінг, а в наш час то була просто настільна боротьба однією рукою), а й схильністю до рукоділля: Люба замолоду опанувала кравецьке ремесло завдяки матері, яка вміла шити одяг, вишивати, прясти, ткати, плести спицями.

Звікували вік у злагоді

Любин рід по батьковій лінії – Рудичі. Дід Іван Якович Рудич щетинникував, у щетинницьких мандрах діставався аж до Сибіру, міняв товар на дерево, очевидно, вдало, бо йому вдалося збудувати біля вигону простору хату. На біду, в голодному 1933-му на неї накинула оком місцева компартійна верхівка – совєти задумали забрати добротну селянську хату під сільраду. Іван Якович не міг цього стерпіти, так тяжко переживав, що захворів і помер. Його дружиною була Єфросинія Федорівна (відійшла у засвіти 1962 року) із заможного роду Кириченків (по-вуличному Дади), які мешкали на Підварках, поблизу бригади. У родині Йвана і Прісі з’явилося на світ п’ять синів – Дмитро (1918 р. н.) Павло, Василь, Микола (1923–2008, Любин батько), Григорій (наймолодший, був капітаном риболовецького судна, мешкав у селищі Умра поблизу Астрахані) і донька Варвара (1916 р. н., у заміжжі Неплій). Друга світова наклала трагічний відбиток на долю чотирьох старших Прісиних синів. Василь не повернувся з війни, зник безвісти. Павло прийшов із фронту, але помер у 48-му – чи то від ран, чи то від туберкульозу. Миколі довелося скуштувати гіркого остарбайтерського хліба, працював у фермера, розповідав, згадує Люба, що той був добрий, не кривдив роботящих українців (уже в наш час Рудичі на німецьку виплату остарбайтерам перекрили хату). Дмитро теж воював, повернувшись у село з фронту, одружився з Ольгою Бакуменко, дівчиною, яку нацисти разом із іншими односельцями вивезли в час війни на примусові роботи до Німеччини – її спогади про працю на фабриці були значно печальнішими від діверових.
Попервах подружжя мешкало на короткій вуличці навпроти лікарні, та коли почали урізати дідівську землю, Дмитро повернувся на батьківське обійстя і звів хату поруч із братовою. Дмитрова післявоєнна трудова біографія проста: завідував колгоспною свинофермою, по тому працював завгоспом у «Новому житті». Микола теж 15 років віддав роботі в колгоспі, а коли Василь Ягорович Возниця покликав його на роботу в сільпо, заочно закінчив кооперативний технікум і обійняв посаду товарознавця. Так брати й звікували вік – у злагоді, підтримуючи один одного, по суті, в одному дворі. Паркана між хатами не було, невістки ніколи не сварилися, діти (в обох братів їх народилося по двоє: син Василь і донька Надія – у Дмитра, донька Любов і син Олександр – у Миколи) мирно снували від однієї хати до другої.

Межові території – межові ситуації

Микола Іванович свою майбутню дружину зустрів після завершення війни в Білорусі, де навчався на залізничного майстра в дорожній технічній школі міста Барановичі. Валентина Іванівна Томчук (1930–2013) народилася 27 листопада в багатодітній родині Івана та Анни Томчуків у селі Андріянки Більського (Бяльского) повіту Підляського воєводства Польщі.
Межові території – часто й межові ситуації. Більські землі – це Північне Підляшшя. Від невеликих Андріянок до Більська – усього 22 км, від Більська до тодішнього кордону з Білоруссю – 54 км. 1939 року цей регіон, де значну частину населення становили православні білоруси, був окупований гітлерівською Німеччиною. Невдовзі згідно із сумнозвісним пактом Молотова-Ріббентропа його передали до складу Білоруської РСР, у 41–44-му роках над краєм знову нависла окупація, а в серпні 45-го Сталін повернув Більськ (Бєльск) із прилеглими районами комуністичній Польщі. Саме в 44–46-му роках, згідно з Угодою про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, укладеною між СРСР і Польщею, почалося перше виселення з Польщі українців і білорусів. Звичка рухати кордони і пересувати масу людей у той чи інший бік, певно, приносила Сталінові велике внутрішнє задоволення: так тиран підживлював манію власної величі. Польська ж держава прагнула перетворити прикордонні повіти на суто польські: не бажаєте асимілюватися, полонізуватися – тут вам не місце.
Розповідає Зінаїда Іванівна Таранушенко (1942 р. н., з роду Томчуків, молодша сестра Валентини Іванівни): «Наш дід, Костянтин Олександрович Томчук, був старостою православної церкви, яка стояла неподалік нашої хати. Він рано овдовів і сам піднімав на ноги п’ятьох дітей. Помер, коли йому було 82. В Андріянках наша мама Анна народила п’ятьох дітей: Валя – найстарша, за нею йде брат Толя –1933 р. н, тоді Ліда – 1935 р. н., Вова – 1937 р. н., я – 1942 р. н., Ніна, наймолодша, появилася на світ у 1947-му, вже в Білорусі, куди сім’я під примусом перебралася 1946 року. Тільки без Вови – з ним трапилося нещастя. Хлопчикові сповнилося всього п’ять років, коли він заблукав у лісі. Його знайшла бездітна полячка, яка хотіла привласнити дитя. Коли чутка дійшла до нас, батьки забрали братика, але він невдовзі помер. Саме того року, коли я народилася. (У спогадах Любиної матері братик загинув від того, що кінь ударив копитом в дитячу голівку. – Т.Д.). Перед переїздом атмосфера в Андріянках була напружена, люди переказували, що якусь сім’ю поляки повісили. У нас забрали хату, пообіцявши, що на новому місці дадуть іншу. І таки дали, тільки стару й гіршу від рідної. Так ми опинилися в Білорусі, село звалося Орда. І не просто так: там жило багато татар. Пізніше дівчата-татарочки стали моїми добрими подругами. Орда – невелике село, школа – всього чотирикласна, після її закінчення мені довелося шість років щодня ходити пішки в середню школу в Домоткановічах, розташовану за шість кілометрів від дому. Як Валя познайомилася з Миколою Рудичем? Просто. Мама послала її на станцію Стовпці, до знайомих. А Микола квартирував у них. У 58-му році я закінчила десять класів, і Валя пише, що хоче забрати мене в Рашівку. Сім’я велика, батька немає (він помер у 1950 році в 46-річному віці), яка там вища освіта? За що вчитися? Тоді в рашівському колгоспі платили по три рублі на трудодень, а в нас – по 20 копійок (бо колективізація на Полтавщині відбулася задовго до війни, а в Білорусі після війни вона тільки почалася). Отак-от прийняла мене Валина рашівська родина. У Валі були золоті руки, вона вміла все. Пошила мені пальто, куртку… Пізніше й наша Ніна знайшла тут свою долю: приїхала до нас в гості, впала в око рашівському парубкові Михайлові Могильнику, і він забрав її з Барановичів, де вона на той час жила з мамою, у Гадяч».

Далі стежиною спогадів

Чи просто було прижитися, пустити глибоке коріння трьом молодим дівчатам-білорускам на Полтавщині? Інша мова, інакші звичаї… Та всі троє адаптувалися досить швидко і без особливих проблем. Полтавщина пригорнула їх, наче своїх дітей. Через два роки, каже Зінаїда Іванівна, вона вже говорила по-українськи так само, як усі довкола. Як резонно зауважує відома українська письменниця Оксана Забужко, «асимілятивна здатність наших чорноземів завжди була висока». Не в останню чергу, звісно, завдяки споконвічній українській доброзичливості. Нашій толерантності, яка незрідка нам же і шкодить (а сябрам, додамо в тему, зашкодила ще більше, ніж нам).
Моя сусідка і родичка Катерина Данилівна Залізняк (1936 р. н., до заміжжя Бенда), яка має пречудову пам’ять, пригадує: «Ми з матір’ю і Оксаною якось в’язали коноплі край села. Йдуть Рудичі, баба Пріся – попереду, за нею – Валя (вона тільки недавно приїхала в село): «Магай Біг вам!». Так ми з сестрою почули. І регочемо: що вона таке говорить? Мати розгнівалася: «Ну й дурні! Хіба не зрозуміло, що людина сказала «Боже, поможи!». Валя ніякої роботи не боялася. Дояркою була на фермі. Сама маленька, а сапетку таку з горою набере, що за нею самої не видно. Вся хата – у вишивках, Валя і вишивала, й пряла. Рудичі вдома овець тримали. У Миколи Івановича якийся ювілей був. Працівники сільпо вітають його, подарунки привезли: крісло – щоб телевізор дивився, і стільчик – щоб сидів на ньому, як овець пастиме…»
У мене ж перед очима при згадці про тьотю Валю постає така картина. Маленька сільська церква у пристосованому приміщенні. Молоді обмаль на службі, а ми, літні люди, чиї ноги вже просять спочинку, знаючи, коли дозволяється сісти на лавицю (двічі за час Богослужби), хутенько вмощуємося попід стіною. І тільки Валентина Іванівна, маленька, сухорлява, стоїть посеред храму непорушно, наче свічечка. Наче докір нам усім: слабачки…
Люба Рудич (у другому заміжжі Черкащенко) прийшла на світ в останню добу 1951 року вже в Білорусі, в селі Остапівщина Стовпцівського району Барановицької області. Сьогодні вона з неприхованою ностальгією згадує: «Перші роки, та й пізніше, коли мама ще була молодою і була жива бабуся, ми, хоч і неблизький світ, провідували білоруську рідню щороку. Пам’ятаю, іду з мамою в магазин, а за нами – ціла вервечка тамтешніх бабусь: прислухаються, як ми говоримо. І кажуть: “Яка прекрасна мова!”.
Любин брат Сашко народився на два з лишком роки пізніше, вже в Рашівці. Про нього теж годилося б сказати кілька слів. Після закінчення Полтавського автодорожного технікуму його відрядили на роботу в Сімферополь. А там молодому спеціалістові невдовзі заявили: квартири тут ти скоро не одержиш, а ось як поїдеш в Ульяновськ, там відразу дадуть. І поїхали – майже всією будівельною колоною. І квартири у місті на Волзі без зволікань отримали. Для того й задумувалося в Кремлі те перемішування націй: українці нехай облаштовують Московію, прокладають дороги, добувають газ і нафту, будують БАМ, мешкаючи в трубі, а московитам стелиться гладенький шлях до гостинної України, для них із виділенням квартир затримок не буде. А потім із телезомбоящика вбиватимуть у порожні голови міф про «адін народ» і почнуть гібридну війну проти тих, хто не захоче упокоритися орді…

Пустили глибоке коріння

Якщо пунктирно: доля трьох білоруських дівчат, які відважилися на змішаний шлюб, склалася на полтавсько-гадяцьких теренах, можна сказати, щасливо, обдарувавши їх непитущими, лагідними, такими ж працелюбними чоловіками, як і вони самі, чудовими дітьми, повагою колег, приязню рідні далекої і близької. Валя спершу доїла корів, а останні роки перед виходом на пенсію сумлінно трудилася в ланці Героя Соцпраці Меланії Сімінько. Зінина трудова стежка пролягла на тваринницьку ферму, а Ніна знайшла роботу в страховій компанії.
***
Хтось прискіпливий може зауважити: бач, як білоруски гармонійно інтегрувалися в українське життя, в наші побут і культуру – то це добре, а як асимілюються в Московії українці – це погано. Саме так. Бо це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Міграційні процеси були, є і будуть поки світу. Вчені-генетики заявляють, що вони навіть на користь фізичному здоров’ю національних спільнот. Але. Ідеться про одиниці і про мільйони. Про добровільне пересування між кордонами, спричинене любов’ю, і примусове, сплановане, оповите кров’ю, жорстокістю, ненавистю. Про те, що людина у ХХІ столітті повинна мати вибір. Про те, що війна й анексія територій суперечать здоровому глузду, і той, хто плекає подібні плани, давно розминувся з тим глуздом.

Тетяна Дениско.

Поділися:

Добавить комментарий