Валерій КРИШЕНЬ: «Сім років тому я вирішив, що обов’язково повернуся в Еквадор»

Коли люди розповідають про те, що в програмі телебачення не співпадають то час, то анонсовані передачі, мені важко зрозуміти їх. Особисто я втомилась від телебачення: новини на 90 відсотків складаються з негативу, фільми так часто повторюються, що немає бажання витрачати на них час, на політичні програми приходять одні й ті ж «діячі»… Чи не єдина програма, що тримає біля екрана, – це «Світ навиворіт». Цікаво подорожувати з Дмитром Комаровим, знайомитись, хоч і заочно, з історією, побутом, традиціями різних народів.
Але, без перебільшення, гідну конкуренцію Комарову склав наш земляк, кобелячанин Валерій Кришень, який на початку нинішнього року подорожував Еквадором, регулярно розміщував на сторінці в “Фейсбуці” відео­, фотоматеріали (до речі, дуже цікаві). І не лише я порівняла його з Комаровим.
Кобелячани вперше дізналися про Валерія Кришеня в 2009 році, коли він розпочав підготовку до серйозної подорожі, а в 2010–2011 роках проїхав навколо світу.
Мотоцикл і подорожі стали головними в його житті справами. Звісно, після родини, в якій підростають троє діток. У Києві успішно діє школа мототуризму Валерія Кришеня, а потім у статусі інструктора він підкорює з випускниками школи дороги Гімалаїв, Мексики, Еквадору…

Повернувся інструктором з мототуризму

– Цікаво, а чому вирушив саме в Еквадор?
– Я був у Еквадорі під час навколосвітньої подорожі, захопився цією країною – гостинністю, краєвидами – і дав собі слово обов’язково сюди повернутися. Звісно, не думав, що пройде 7 років і я буду інструктором з мототуризму. До того ж я не втратив зв’язків з друзями, з якими доля звела у «навколосвітці». Коли я визначився з маршрутом, відправив їм, так би мовити, на рецензію. І дуже дивно було, що вони пропонували виключити узбережжя Тихого океану. Виявилось, що узбережжя не дуже приваблює туристів: брудно, занедбано, люди специфічні, тож більше уваги радили приділити горам, джунглям. Єдине, чим виділяється Тихий океан, це – білі кити. Але в той період їх там не було. Відповідно й туристів – теж. Готелі напівпорожні (окрім нас, була група з Нідерландів). Але був і позитив: обслуговуючий персонал приділяв нам багато уваги.
– Розкажи про тих, хто зважився на мотомандрівку.
– У групу ввійшли мої учні, з якими я їздив раніше, й знову вони виявили бажання проїхатись Еквадором.
Цього разу в нас були дві сім’ї – Саша і Аліна, Сергій і Катя (дівчата в ролі пасажирок), Добриня (родом з Сибіру, працював у Африці, дуже позитивна людина, це була друга наша спільна поїздка), Олексій (він, як і я, їздить мотоциклом «Хонда­Африка», тест на сумісність ми пройшли в Індії). Колектив підібрався дружній, веселий, надійний.
Поїздки ще більше зміцнюють нашу дружбу. Ми зустрічаємось, спілкуємось і, не виключено, в майбутньому будемо мати спільні справи.
– Яка тривалість мотомандрівки?
– Усі подорожі в середньому розраховані на 12 днів. Проїхали за цей час 2100 кілометрів.
Стартували ми з Кіто. Цікаве місто в історико­архітектурному плані. Дуже поширений тут такий вид транспорту, як мотоцикл. Перевагу віддають малолітражним економним мотоциклам. Звернули увагу на те, що в Кіто багато католицьких храмів. Різниця в часі з Україною складає 7 годин.
– Якою була дорога? Витримали мотоцикли й мотоциклісти?
– Проблем не було. Мотоцикли не глухнули (вони були в хорошому технічному стані: 10–12 тисяч кілометрів пробігу), ніхто не нарікав, хоч доводилось їхати під дощ. Ні я, ні хлопці такої погоди не любимо, та що зробиш: одягали дощовики, рухались із мінімальною швидкістю, але повинні були дістатись місця, визначеного маршрутом.
Дороги в Еквадорі ідеальні (асфальтовані). Учасники руху досить чемні, рідко трапляється, щоб хтось «підрізав» чи допустив порушення правил дорожнього руху.
І такий цікавий момент. З сьомої до опів на десяту, в час пік, там односторонній рух. Технічні засоби, в яких державний знак закінчується на 1 і 2, у цей час не мають права виїжджати на трасу – таким чином розвантажують трафік. На наших мотоциклах не було ні 1, ні 2.

Про ціни на бензин і продукти

– Ціни на пальне дозволяють подорожувати?
– Так, бензин дешевий. Низькооктановий 80­й – 30 американських центів, 95­й – 60 центів за літр.
А імпортні автомобілі, мотоцикли (завезені з Японії, Європи) дорогі, їх вартість у 2 рази перевищує ціни в Україні. Приміром, мотоцикли, які в Україні коштують від 10 до 20 тисяч доларів, у Еквадорі продають від 20 до 40 тисяч доларів США.
– Валеро, а які ціни на продукти харчування?
– Помітили, що ціни розпочинаються з 1 долара: хліб – 1; гроно бананів – 1, 4 ; манго – 1, 5; мандарин – 1; 1 літр соку – 2 долари. І що цікаво: на ринках практично немає вагів, товар відпускають, як я уже сказав, поштучно. Якщо говорити про брендовий одяг чи взуття, то ціни практично не відрізняються від тих, що в Україні. Кросівки фірми «Adidas» коштують 100 доларів.
– Що можеш розповісти про національну кухню?
– О, тут є що розповісти! Скажу одразу, що ніхто з нашої групи не наважився спробувати з національної кухні смажених морських свинок. Ми бачили, як їх везли ще живими, бачили, як готували на вертелі, але їсти – ні, ні!
А взагалі в меню дуже багато м’ясних страв зі свинини, яловичини, риби, креветок (останні розводять у штучних водоймах. Найсмачніші креветки – в Латинській Америці). Фруктів у меню дуже­дуже багато. У нарізках, які пропонують у готелях на сніданок, є кавуни, дині, банани, папайя, манго, інші екзотичні для нас фрукти.
Ціни високі. Якщо в придорожньому кафе взяти перше, друге й компот, як раніше називали – комплексний обід, то це буде коштувати 7–8 доларів, у кафе, де значно краще обслуговування, вартість однієї страви – від 20 доларів.
Цікавий факт. Одна з дівчат з нашої групи, Аліна, – кавоман. Вирушаючи в поїздку, вона сподівалася вдосталь скуштувати справжньої кави. А в Еквадорі виявилось, що тут… кави не п’ють. Коли ми в кафе замовляли цей напій, то нам приносили кип’яток у чашках і ставили на стіл баночку «Нескафе». У ресторанах каву варили.
Перед закінченням подорожі ми організували кавошоп. У продажу великий вибір кави різних сортів – як меленої, так і в зернах. Ціна за 100 грамів – 2–2,5 долара. Це, звісно, недорого. В Україні еквадорську каву продають по 200 гривень за 100 грамів.
– Чим заробляють еквадорці собі на життя?
– Займаються сільським господарством – вирощують банани, ананаси. Ті, хто живе на узбережжі, – рибним промислом, розводять креветок у штучних водоймах, добувають нафту в джунглях, але вона дорога через труднощі із транспортуванням. Ну і, звісно, заробляють на туристах. Середня зарплата – 300 доларів США у місяць.

У джунглях ні світла, ні Інтернету

– Пригадую, як після навколосвітньої подорожі ти емоційно розповідав про перебування в джунглях: і незвично, і небезпечно… Яким було повернення в джунглі?
– У нашій подорожі все було: піднімались на висоту 4000 метрів над рівнем моря (де потрапили під дощі у поєднанні з сильним боковим вітром і туманом (видимість була 20–30 м). Їхати змушені були зі швидкістю 20 кілометрів на годину. Спускались до рівня 1800 метрів, а потім і 400 метрів. На човні добрались до джунглів, а далі пробирались пішки (для цього відповідно екіпірувались).
Місцеві племена не мають ні світла, ні Інтернету, ні “Фейсбуку”… Для нас провели майстер­клас по виготовленню посуду з глини та мотузок з пальмового листя.
Була в нас можливість скуштувати термітів, але на це зважились лише я і Олексій (на смак нагадують кедрові горішки).

…І золото добували

Побували ми в місцях, де місцеві миють золото (мають ліцензії на цей вид діяльності). Як правило, сім’я з двох осіб за день добуває один грам золота й здає його в приймальний пункт за 30 доларів. Буває, що пощастить і більше заробити.
Нам теж дозволили власноруч добути золото. Звісно, відсутність досвіду й навиків не дозволили отримати такий результат, як у місцевих, але соту грама золота добули.
В Еквадорі вражають не тільки атмосфера, дороги, люди, а й можливість пройти по лінії екватора. Я 7 років тому робив тут знімок і знову з радістю це повторив. Небагатьом доля дарує таку нагоду: вдруге побути на лінії екватора…
Незабутнє враження залишила екскурсія містом Куенка, хоча й дорога запам’яталась: через сильний туман їхали зі швидкістю 10 кілометрів за годину. Куенку називають містом червоних дахів, бо практично всі будівлі вкриті червоною черепицею. Оскільки багато дітей навчаються в Європі, в основному у Франції, в архітектурі переважає французький стиль.
Гід запросив нас у гості до відомого місцевого ювеліра, який має невеликий магазин, де продає вироби зі срібла ручної роботи. Ціни починаються від 10 доларів і до безкінечності. Досить непогану річ можна придбати за 30–50 доларів, тож і я не зміг вийти з магазину без покупки: зробив подарунок дружині.
– Чи знають у Еквадорі про Україну?
– Вся інформація зводиться до конфлікту на сході України та ситуації навколо Криму.
– Зі своїми друзями побачився?
– Звісно! Зустрівся, передав гостинці, які спеціально привіз, – цукерки, горіхи, магнітики. Від них отримав ляльки – подарунки моїм донечкам. Час не стоїть на місці: моїм друзям уже під 60 років, але вони продовжують кататись, хоча вже не на спортивних мотоциклах, а на більш «спокійних»…

Наталя ПУЗИНА
Журналіст