Валерій Мельничук: «Коли пишу казку, навіть за кермо автівки не сідаю, бо тоді я розсіяний»

– Як народжуються казки?
– За роботою по господарству! – відповідає на це запитання відомий казкар з Рівненщини Валерій Мельничук. – Чи то рубаю дрова, чи то обрізаю сад або збираю малину, подумки «пишу» казку. І настільки вживаюся в цей процес, настільки він мене захоплює, що навіть за кермо автівки у цей час не сідаю, щоб не втрапити в якусь халепу, бо моя увага тоді дуже розсіяна.
Казки, каже, висять у повітрі, їх треба лишень побачити.
Валерій – журналіст за освітою, випускник Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У рідній Гощі займався поліграфією, книговидавництвом, має власну друкарню. А ще – цілий гектар землі, на якій заклав великий сад, збудував добротний будинок. У підсобному господарстві розводив і курей, і свиней, і бичків…
Разом із дружиною дав шлях у життя двом донькам. А коли на світ з’явилася внучка Емілія, почав придумувати для неї казки.
– Внучка часто просила мене про це. Й ставила умову: щоб я зробив її героїнею казки, – усміхається пан Валерій. – Я на ходу вигадував оповідки, як кажуть, на всі випадки життя. Про те, щоб видавати їх у друкованому вигляді, й гадки не мав. Ідею подали давні київські друзі з наукових кіл. А тепер, вважай, щотижня пишу по одній казці. Причому доки повністю подумки не складу її, за письмо не сідаю.
Головні герої казок Мельничука – птахи, тварини, квіти, жучки, метелики… Одне слово, навколишній світ, який нас оточує. Тобто все, що притаманно українським народним казкам. Автор уважно вивчає живу природу, багато читає про неї й знає дуже багато всього цікавого ледь не про кожного представника флори і фауни.
Мене дивує тим, як його улюблені дятли «співають», стукаючи своїми дзьобами об сухі розтріскані сучки. І таким чином «добувають» мелодію, яка приваблює самок. Цю здатність птахів у «червоній шапочці» Валерій Мельничук обіграв у казці «Птах-музикант». В ній розповідається, як Короїди, за якими полює молодий Дятел, підняли його на сміх із-за того, що він не вміє співати, як Соловейко. «Так, серед нас немає співаків, але є музиканти», – заперечив старий Дятел, заступившись за молодого. І завів чудову мелодію, всівшись довбати клювом сучок.
Дивовижними й найрозумнішими називає Валерій воронів-круків. Вони живуть до 200 років і мають інтелект 7-річної дитини. Якщо ж їх змалечку приручити, то можна навчити розмовляти фразами. І куди тим папугам до круків!
Одна зі збірок казок Валерія Мельничука називається «Воронова школа». В ній багато цікавинок про пернатих та кумедних історій від учнів мудрого Ворона-вчителя: Горобчика, Синички, Лелеки, Соколика, Голуба, Дятлика…
Автор любується кожним живим єством, якого «запрошує» до свого казкового світу. В казці «Конкурс краси» він описує, скажімо, унікальну комаху бабку, що має четверо крилець, завдяки чому буквально танцює у повітрі: то піднімаючись вгору, то опускаючись униз, то плануючи в один бік, то в інший. Цікаво, що личинка бабки народжується у воді, а сама вона випурхує з її поверхні й летить над землею! Рак, який це спостерігає, захоплено говорить Рибкам про Бабку: «Це не те, що Пуголовок, який перетворюється в зелену Жабку-красуню. А ця народилася у воді, щоб князювати над водою!».
Ця казка ввійде до восьмої збірки під назвою «Мама».
Красу природи й почуттів Валерій Мельничук часто передає через квіти. Одна з його казок – «Мальва-оберіг» – про велику благотворну силу мальв, якими наші пращури милувалися ще 300 років тому й вважали, що вони заколисують жителів оселі, біля якої ростуть.
В іншій казці – «Любить, не любить. Любить!» зі збірки «Як Волошка друзів шукала» – йдеться про ромашки, які дарують дівчинці Емілії свою любов.
– Мені один товариш, який зараз воює, написав, що він аж сплакнув, дочитавши казку до кінця, – пригадує Валерій. – На фронті ллється кров, а мужніх бійців розчулюють такі добрі оповідки, бо, читаючи їх, вони згадують своїх дітей і поринають у мирне життя. Там кінець такий: дівчинка гадає на ромашках, і їй випадає, що її всі люблять: і мама з татом, і бабуся, і курочки, і півник, і лелека. Вона з радістю підняла до сонця руки й гукнула: «Я найщасливіша в світі, адже мене всі люблять».
Неймовірно, але авторові вдається писати казки навіть на тему війни. Книжечка під назвою «Берегиня» вміщує чотири таких оповідки. В них волонтери стають земними янголами-охоронцями, а Макарчик бачить, як Золотодзьобий Дятлик перетворює соки та мінералку на живу воду для поранених бійців…
Казки Валерія Мельничука вчать хлопчиків і дівчаток захоплюватися природою, берегти її, бачити світ прекрасним і справедливим, слугують розвитку дитячого світосприйняття.
Загалом автор видав уже чотири книжечки казок. Перша – «Чарівне слово» – побачила світ до повномасштабного вторгнення й стала однією з переможниць обласного літературного конкурсу. «Воронова школа», «Берегиня» та «Побратими Сіроманці» з’явилися в останні три роки.
– Незабаром побачить світ п’ята книжка, – розповідає казкар. – Уже готова шоста під назвою «Замріяна пташка». В неї ввійдуть три казки на історичну тематику – про Батурин, Крути й про дівчинку з колоском, скульптура якій установлена на території Національного музею Голодомору в Києві. Майбутньою книгою вже зацікавилась Рівненська міська громадська організація «Просвіта» ім. Т.Г Шевченка, сподіваюсь, вона дійде до школярів України.
Ще чотири збірки я вже спланував. Одна з них розповідатиме про відомого українського бджоляра, винахідника рамкового вулика Петра Прокоповича. Інша – про видатного авіаконструктора українського походження Ігоря Сікорського, творця гелікоптерів.
Звісно, видання книжок за власний рахунок – це витратно. Автор продає книжечки під час презентацій у школах Рівненщини по 40 гривень. При цьому собі лишає тільки половину суми, а решту віддає дітям, щоб вони разом з батьками та вчителями витратили кошти на потреби захисників. Таким чином зібрано й використано вже близько 40 тисяч гривень. І це теж приклад добра від казкаря Валерія Мельничука. Реальний.
P.S. Читачам «Зорі Полтавщини» пропонуємо кілька казочок Валерія Мельничука.

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

Урок птахознавства

– Погляньмо довкола. Бачимо сонечко, небом пливуть хмари, кожен листочок дерева і куща радіє теплу. Але на мить уявімо, що навкруги… тихо-тихо, – розпочав урок Ворон.
– Так не буває, – несміливо заперечило Каченя.
– Правильно, дітки, – погодився вчитель і продовжив: – Серед цієї усієї краси – нашої домівки – є ми – Птахи. Голосисті, яскраві, розмаїті, строкаті, поважні, граційні й не дуже. Проте, стовідсотково, діти природи. Своїм тьохканням, кряканням, курликанням, свистом та іншими трелями робимо світ багатогранним.
– Коли батьки летять у вирій в Африку, то долають відстань у багато тисяч кілометрів, – похвалився молодий Лелека.
– Під час полювання ми шугаємо зі швидкістю гоночного автомобіля, – обізвався Сокіл.
Було чим похизуватися й Жайворонку:
– Тато вміє довго співати у повітрі, здіймаючись майже вертикально вгору на понад стометрову висоту.
– А ми більше бігаємо, ніж літаємо, – намагалася виділитися Перепілочка.
– Зате ваш тато не впіймає за добу два десятки гризунів, – заюшилося сіре Совеня.
Далі розмову продовжив учитель:
– Є у світі й птахи, які зовсім не літають. Це пінгвіни та страуси. Зате пінгвіни чудово плавають і пірнають. Страуси ж бігають так швидко, що їх не наздожене навіть вершник на коні. Втім, це заморські рекордсмени. А серед крилатих рятівників наших лісів, парків та садів, крім вами вже згаданих, виділяється Синиця. Цей птах може з’їсти щодня корму вдвічі більше власної ваги. Своїх пташенят батьки годують понад триста п’ятдесят разів на день. За два тижні, поки малеча перебуває у гнізді, Синиця приносить понад два кілограми різних комах, серед яких переважно шкідники.
Окрасою нашого краю є дятли. Це справжні суперптахи: гарні і наче з червоними шапочками на головах. Вага у них мізерна. Розміром, як дві складені до купи долоньки людського дитинчати. Дятли найкращі дереволази. Пересуваються по стовбурах і гілках дерев за допомогою міцних зігнутих кігтів, підпираючись особливо жорсткими, твердими хвостовими перами. Голова із надпотужними м’язами і гострим прямим дзьобом слугує знаряддям для роздовбування кори і деревини. Гнізда дятли роблять у дуплах дерев, причому видовбують їх самі. Ще мають довгий язик, яким дістають із тріщин здобич: короїдів, усачів, шкідливих мурах.
– Ми теж приносимо користь, — почувся тихесенький голос маленької Ластівки, – а хлопчик палицею зруйнував наше гніздо.
Запала гнітюча тиша. Хтось мовчки співчував скривдженим птахам. А Ворон-учитель обурювався вчинку підлітка, оскільки знав, як довго будують ластівки гнізда. Роблять вони свої домівки у вигляді глибоких кошиків з вологого ґрунту, змоченого власною слиною, скріплюючи кінським волосом. Якби це трапилось трохи раніше, то із гнізда на землю повипадали б безпорадні, майже сліпі та голі пташенята.
– До речі, в людей є повір’я, що у руйнівників ластівчиних гнізд батьки розлучаться, – наголосив учитель і продовжив: – Любити і поважати птахів треба не тільки за яскраве пір’я, красивий спів чи допомогу в знищенні шкідників. Пернаті, на відміну від людей, не лише мають крила, вони швидше бігають, краще пірнають, вправніше рибалять. І свою землю птахи, мабуть, люблять сильніше. Адже щороку повертаються з вирію до рідних гнізд всі до одного.
Після цих слів Ворон-вчитель зробив паузу. Затим величаво підняв голову і звернувся до учнів:
– А тепер, вельмишановне молоде птаство, спробуємо відповісти на запитання, яке звучало на кожному уроці: «То у чому ж пташине щастя?». Нумо всі за мною.
Він підняв крила, рвучко відірвався від землі й поринув у небесну синь. Птахи й собі дружно подалися за Вороном, краєм ока помічаючи зачаровані погляди лісових звірів та заклопотаних людей біля білих осель.
Птахи довго-довго кружляли над своїм дубом і шкільною галявиною. Вітер гладив їхнє блискуче пір’я, наповнював крила незбагненною силою. І, відсторонившись від щоденної побутової метушні, птахи, нарешті, зрозуміли: щасливі, бо вміють літати.

Про крихітне приспане диво
Виховна хвилина

Прилетів якось Горобчик у школу з чималенькою торбиною. На перерві дістає цукерки та їсть, не ховаючись. Захотілося посмакувати і Голубу, і Сороці, і Сові…
– Дай нам цукерочку, – просили вони.
Та не ділиться задавака з приятелями. Втішається, що опинився в центрі уваги.
Учитель все бачив. Пригадав, як нещодавно Синичка запитала: «Що таке совість?». Мовляв, коли не вмиється чи не почистить дзьоба або не доїсть вранці кашу, мама щоразу дорікає: «У тебе совість є?».
Зрозумів Ворон, що тут слів замало. Потрібен виховний приклад. Тому запропонував усім присутнім:
– Поки Горобчик дуже зайнятий, давайте пошукаємо його совість.
Той уже й цукерки перестав їсти. Уважно спостерігає за птахами, які заглядають під кожну травинку, під кущики та дерева довкола шкільної галявини. Нарешті від докорів сумління знітився Горобець, зніяковів, зашарівся. А коли підлетіли потомлені друзі, роздав їм усі смаколики.
Жодної цукерки собі не залишив.
Учитель на те відказав:
– У серці кожного живе крихітне диво – совість. На жаль, вона дуже полюбляє спати. Чим частіше вона пробуджується, тим кожен ближче до добра та далі від жадібності й зверхності.

Про зайчика, який любить свій ліс

Якось зібрались володарі лісів і ненароком пересварились. Чиї ж володіння найкращі? Довго сперечались. Врешті-решт пристали на пропозицію одного з королів:
– Щойно повз нас пробіг Заєць. Давайте вважати найліпшим той ліс, де вухастий захоче жити. Обіцяти йому можна все.
Невтямки куцохвостому, що опинився в центрі світової уваги. Однак, хочеш – не хочеш, полохайся – не полохайся, а приймай парламентарів.
Першим з кущів видерся величезний бурий Ведмідь:
– Щоб захотів у нас жити, дамо скриньку алмазів, рубінів й іншого добра. Коли цього замало, матимеш такі ж зуби, як у мене. Усіх вовків порозганяєш…
Бурмило зробив пропозицію і зник. На лісову галявину приземлився Орел. Крила величезні, кривий дзьоб виблискує, ніби щойно з кузні:
– Пропоную мішок золота… і матимеш такі ж крила, як у мене. Сам тоді ловитимеш сову.
Далі з’явились ще з десяток гостей, про існування яких Заєць і не здогадувався. Не злічити обіцяних багатств! Пропонувались й особливі дарунки: шубки смугасті, плямисті, хвости, мов у коня або як у лисиці.
Набридла вухастому ця катавасія. Щодуху пострибав у гущавину. Біжить та уявляє себе з величезними ведмежими зубами чи з півтораметровими крилами. Від такого жаху присів і тремтить увесь.
Так бентежився, доки не згадав про обіцянку Павича. Впав, перекинувся на спину і як зарегоче! Оце так страхопудало – заєць із чудернацьким хвостом. Пів лісу лягло б від сміху.
Нарешті Зайчик заспокоївся, дістався своєї хатинки. Нагуляв добрий апетит. Наминає капусту, моркву і метикує, що не хоче стати ні зубатим, ні крилатим, ні хвостатим. Та й чудернацькі шуби йому ні до чого. Не треба заграничної чудасії. Вдома сонце тепліше та й небо синіше, струмок веселіший.
Зайчик дуже любить СВІЙ ліс, бо тут живе його мама.

Валерій МЕЛЬНИЧУК.