Трагедія, спричинена вибухом на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, не має аналогів за обсягами забруднення природного середовища, негативного впливу на здоров’я та психіку людей, їхній побут і соціально-економічні умови життя. Стосовно сучасної України, її можна порівняти хіба що з двома війнами, які тривають нині: війною за незалежність, яку Україна веде проти російської агресії, та боротьбою всього людства з пандемією невідомого раніше коронавірусу.
34 роки тому тисячі наших земляків ризикували своїм життям задля якнайшвидшої локалізації аварії та ліквідації її наслідків. Пожежники, будівельники, лікарі, військові, міліціонери, кожен на своєму посту робили все можливе, щоб «атомний звір», який вирвався на волю, був приборканий і не спричинив ще більшої трагедії. Серед цих людей був і Валерій СТЕЦЮК.
«Про аварію дізналися того ж ранку»
Ранок 26 квітня 1986 року для Валерія Борисовича розпочався на стадіоні «Колос» (нині стадіон «Ворскла» імені Олексія Бутовського). Саме на головній спортивний арені Полтави тоді відбувалися стройові огляди підрозділів полтавської міліції. Валерій Стецюк на той час був старшим лейтенантом, працював у відділі військово-мобілізаційної роботи управління міліції, відповідав за «сферу ЦО», тобто цивільний захист населення.
– Добре пам’ятаю той день, – зазначає Валерій Борисович, – особовий склад вже вишикувався «коробками» по 48 чоловік, але огляд не відбувся. Ми побачили, що через поле стадіону до керівництва підійшов водій, що виконував і функції посильного, й щось тихо повідомив. Було дано наказ скасувати проходження маршем, а керівникам підрозділів зібратися на нараду. За деякий час нам повідомили, що на Чорнобильській АЕС сталася «нестандартна ситуація». Ніяких «підписок» не брали, але попередили, що оскільки відомостей про те, що сталося, доволі мало, небажано поширювати цю інформацію. Офіційно про аварію на ЧАЕС по телебаченню і у газетах оголосили через два дні – 28 квітня.
– У Полтаві ситуація була спокійна?
– Так. Почнемо з того, що в ті часи не було такої кількості інформації про те, чим загрожує радіація. До того ж нашому регіону пощастило. Вітер відносив радіоактивні хмари в іншому напрямку – на Чернігівщину, Житомирщину, Полісся, Білорусь. Ми ж, звичайно, проводили заміри відповідним обладнанням (приладом ДП-5В), до речі, саме у моїй сфері відповідальності були радіометри. Облаштували пост радіологічного спостереження, вівся відповідний журнал. Фон був у межах природних коливань. Тож чутки про те, що ночами Полтаву знезаражували з «поливальних» машин, не більше, ніж чутки, я такого не бачив. Не знаю, можливо, було в Києві, інших населених пунктах, але у нас ні. Та й потреби такої не виникало.
Вже з 3 травня розпочалася підготовка зведеного загону полтавських міліціонерів для виїзду в зону ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Тривала вона до 16 травня. Пізно увечері ми виїхали з Полтави, і вже вранці наступного дня прибули до місця своєї тимчасової дислокації, села Грезля на Київщині.
– Вас забезпечили всім необхідним, засобами індивідуального захисту?
– Ми були у «другій хвилі», тож із цим все було гаразд. Першими підняли по тривозі хлопців із Київської, Чернігівської, інших областей, тобто тих, хто служив територіально близько від епіцентру катастрофи. Ми, наприклад, змінили чернігівців. Ось їм довелося дуже важко, вони стояли практично без захисту, особливо у перші дні. Фактично лише у міліцейських плащах і кашкетах. Яку дозу радіації вони отримали, лише Бог знає…
Наш загін їхав уже з масками, респіраторами, протигазами, були й захисні костюми. Ця, ще радянська, модель й донині дуже популярна серед рибалок (посміхається). Поїхало нас тоді більше двохсот співробітників, здається, 207 чоловік. В управління МВС були необхідні резерви. Тож видали і по два респіратори, і змінні комплекти одягу…
Усе залежить від людей
– Квартирував загін у місцевій школі-восьмирічці, – продовжує Валерій Стецюк, – школа, звісно, вже не працювала, людей відселили. Варто зазначити, що наш господарській відділ спрацював дуже добре. Привезли ліжка, матраци, подушки, постільну білизну, яку міняли кожного дня. Спершу весь одяг, у якому ми несли службу, щодня спалювали.
Варто зазначити, що військові надали нам необхідне обладнання і був споруджений пункт спеціальної обробки (ПуСО), душова з гарячою водою, яку продукував котел, встановлений на вантажівці, потім облаштували потужну пральню, після цього одяг вже не спалювали, а прали й сушили, а після того перевіряли на радіацію. Бухтами привозили тканину на рушники, навіть плівку поліетиленову завезли, і потім ці саморобні одноразові рушники в неї пакували. Дуже гарно годували, в меню був навіть шоколад.
Все залежить від людей і організації. Наші господарники, керівництво тоді спрацювали дуже добре. Щодо забезпечення усім необхідним ніяких нарікань не було. А ми робили те, що мали робити. Несли свою службу. І керували нами справжні офіцери, які власним прикладом демонстрували, як необхідно діяти у надзвичайній ситуації. Керував загоном світлої пам’яті Микола Йосипович Коваленко, який на той час обіймав посаду заступника начальника УВС області, як нині кажуть, по охороні громадського порядку. Хочу особливо відзначити заступника командира загону, тоді ще капітана Віктора Миколайовича Міщенка. Це організатор від Бога, він працює і нині, хоч вже і не в органах МВС. Скажу так, іноді він командував й підполковниками. Всі люди різні, ми багато чого не знали про радіацію, а бачили дуже багато. Бачили, як людей, які були безпосередньо біля реактора, просто «вирубало». Загін забезпечував охорону на більш ніж ста кілометрах периметра «тридцятикілометрової зони». Радіаційна загроза існувала майже всюди, але десь було менш небезпечно, десь більше. І ось в ці моменти дуже важливо, щоб у керівництва була воля і організаторський хист. Щоб воно користувалося повагою, мало, так би мовити, і педагогічні навички, й накази виконувалися беззаперечно. Віктор Миколайович і замполіт загону Володимир Захарович Пліско (нині – директор Музею історії органів внутрішніх справ Полтавщини) саме такі люди.
Ми забезпечували роботу контрольно-пропускних пунктів, охорону громадського порядку, попереджали випадки мародерства у тридцятикілометровій зоні. Звичайно, було всякого. Біля кожного стовпа міліціонера не поставиш. Людей відселили, залишилося майно, автотранспорт. Мародери намагалися цим скористатися. Потім запчастини «спливали» на авторинках Чернігова та Києва, можливо, й далі від Чорнобиля. А якби там не було міліції, ситуація стовідсотково вийшла б з-під контролю…
– Страх підступав?
– Звичайно! Ми ж живі люди, ніхто не застрахований від, як тепер кажуть, радіаційної фобії. Головне – тримати себе в руках. Можу запевнити, такого, щоб наказ не виконувався, не було. А страшно було всім. І нам, і водіям, які безперервним потоком везли до станції все необхідне. Водії – то взагалі окрема тема. Дехто з них аж занадто «лікувався» від страху алкоголем, адже «у страху очі великі», та й люди часто-густо їхали ледь не під самий реактор. Були випадки, коли іноді співробітникам ДАІ самим доводилося сідати за кермо, бо вантаж мав бути доставлений, а водій був дуже «навантажений». Але взагалі то до алкоголю «в міру» у Чорнобильській зоні здебільшого ставилися «з розумінням». Не можна сказати, до речі, що й у нас був абсолютний «сухий закон», у їдальні абсолютно «легально» видавали грам по сто сухого червоного вина. Іноді в рамках розумного «знаходили» й дещо міцніше, стрес є стрес, а міліціонери (посміхається) – люди, які вміють знаходити! До речі, багато хто говорить, що якось те вино таки позитивно впливало на організм.
Взагалі ж, якщо повернутися до водіїв, то їхня робота у Чорнобильській зоні була досить небезпечною. Радіаційний фон всюди різний. Тож можу зрозуміти «цивільних» хлопців-водіїв «Ікарусів», які нас туди привезли (а їхали ми сімома автобусами автобази «Турист»). Коли вже дісталися до Грезлі, їм повідомили, що один автобус залишається для наших потреб, поїздки в їдальню тощо. Кому залишатися, водії «розігрували на сірниках»… Випало Олексію Лещенку, який, до речі, лише нещодавно отримав новенький автобус. Як же він за техніку хвилювався, чи не всю воду з колодязя витрачав, постійно його миючи…
Та жарти жартами, але відверто скажу, що багато кого з наших міліціонерів-водіїв, які возили керівництво по всіх об’єктах, вже немає на цьому світі… Якщо казати про весь загін, то доза опромінення у нас у всіх була записана різна. Різниця є і в три рази. А скільки в кожного насправді, не знає ніхто. Кожен четвертий з загону вже не з нами. Не факт, що це в кожному випадку пов’язано з радіацією, але статистика така.
В зоні Чорнобильської катастрофи ми несли службу три тижні, 7 червня нас змінили харків’яни. Знову ж таки, жодних «підписок» про нерозголошення про ті події не брали, але звернулися із проханням особливо «язиками не плескати». Місяць був на обстеженні, спочатку в обласній лікарні, потім у нашій відомчій. Потім надали відпустку. А далі знову на службу.
– Як нині із здоров’ям?
– Нині мені вже шістдесят п’ять, звісно, є певні проблеми, але на пенсію вийшов лише нещодавно, працював усе життя, і після служби в міліції, яку за вислугою років закінчив майором, нині полковник у відставці, адже свого часу два президенти поспіль підвищували відставникам звання.
Знаєте, ще раз повторю, все залежить від людини. І її організму, і ставлення до життя. З часом, звісно, увага до чорнобильців зменшується, хоча із санаторно-курортним забезпеченням та грошовими виплатами особисто у мене ніколи проблем не виникало, тож скаржитися не маю на що. Та все ж зараз про Чорнобиль згадують здебільшого два рази на рік – навесні і взимку у Дні пам’яті – або в зв’язку із якимись надзвичайними подіями, на кшталт цьогорічної пожежі, яка підійшла близько до станції. А для нас ті три тижні, звичайно, у пам’яті назавжди.
На тридцяту річницю аварії обласна організація чорнобильців (голова Віктор Шкурпела) організувала нам поїздку до чорнобильської зони. Відвідали й знаменитий міст, до речі, в один час із нами там були кореспонденти кількох іноземних ЗМІ, з польською журналісткою навіть поспілкувалися. Звісно, перевірили і те, «як нині з фоном». Й досі, наприклад, на асфальті може бути майже «норма», а десять кроків зробиш, покладеш на травичку – потужно «потріскує». Та природа перемагає все. Здивувався, коли перед поїздкою порадили купити буханку хліба, мовляв, «та є ж «тормозок». Як з’ясувалося, той хліб був для місцевих «аборигенів». У радіоактивному водоймищі справді живуть величезні соми. Ну, як мінімум, одного я бачив (сміється). Життя триває!
«Зоря Полтавщини» дякує всім учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Здоров’я і довгих років життя мужнім людям, які 34 роки тому, кожен на своєму посту, зробили все можливе, щоб якнайшвидше приборкати «атомного звіра»!
Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ.