«Ваше завдання в тилу – допомогти нам завершити цю війну перемогою»

Полтавці та бійці 92-ї бригади.

«Ваше завдання в тилу – допомогти нам завершити цю війну перемогою»

– Куди рухаєтеся? – зупинивши полтавських волонтерів на блокпосту на Донеччині, в районі Костянтинівки, питає черговий. – В яку точку їдете? Вперше?
– У сто перше, – звертається з вікна до бійця волонтерка ГС «Координаційний центр «Громада Полтавщини» Наталія Костіна.
– А звідки ви? – продовжує черговий. – За GPS-навігатором їдете? Пильнуйте, бо ще до сепарів ненароком дістанетесь.
Дивиться кілька паспортів і бажає пасажирам щасливої дороги.
У населеному пункті, що неподалік від окупованої Горлівки, полтавці виходять із машини. Це – волонтери Наталія Костіна, Зоя Воронянська, депутат обласної ради Сергій Соловей, водії Анатолій Корнілко й Микола Шостак. Приїхали до бійців 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Мають розвантажитися на кількох позиціях.
– Машину ставте завжди «носом» до виїзду, – відразу попереджає боєць бригади харків’янин Едуард «Воробєй» (на час виходу матеріалу звільнився із лав ЗСУ. – Авт.). – І довго їй тут стояти не бажано. Можуть стріляти по авто.
Зустрів волонтерів боєць 92-ї бригади харків’янин Олександр «Борісич».
– Коли ви приїжджаєте – це як ковток свіжого повітря, – каже «Борісич». – Волонтерська допомога потрібна, бо це не тільки речі, а й моральна підтримка. Ваше завдання в тилу – допомогти нам завершити цю війну перемогою.
Частину привезених речей полтавці розвантажують відразу. Зокрема теплі речі, бензопилу, бочки, каністри, маскувальні сітки, скоби, ліки, дитячі малюнки, солодощі. Привезли бійцям і розписаний Зоєю Воронянською стіл. Прихопили посмакувати воїнам полтавських галушок, а «Борісичу» – шмат його улюбленого сала.

«За що хлопці вмирали і нині віддають життя? Щоб ми відходили?»

Волонтери їдуть навідати бійців на передові позиції. На одній із них відстань між українськими воїнами і противником – близько тисячі метрів. Там служить і боєць із Гребінки Олег «Дикий». Розповідає, що загалом він у війську більше 11 років.
– Спочатку – строкова служба, тоді – надстрокова, потім – перерва, а згодом – війна, – пояснює «Дикий». – На Донбасі я з вересня 2014 року, з третьої хвилі (мобілізації. – Авт.). Прийшов у підрозділ, уже маючи звання і посаду, але не за грошима. Якось у 2014-му ми про це не думали. Восени 2015-го я звільнився, зиму посидів удома, а потім вирішив повернутися на війну знову. Навесні 2016-го призвався й досі тут, продовжую контракт.
За словами «Дикого», війна стала більш культурною й нахабнішою:
– Культурною в плані забезпечення, логістики, підходу. Нахабною – з того боку. Мінські домовленості працюють тільки у нас. Там навряд. Нам доводиться часом відповідати, бо якщо вони (противник. – Авт.) нахабніють, то навіщо ми тоді тут потрібні, щоб ховатися чи відходити? Даємо відповідь, наскільки можемо. Нині притихло відносно. Снайпери працюють.
Останнім часом чи не всі втрати через снайперів. Кілька днів тому в сусідній бригаді був 200-й при виконанні інженерних робіт. Тобто хлопці працювали, а їм прилетіло в голову – і все.
Розведення військ бійці оцінюють негативно, вважають такий маневр здачею української території.
– За що хлопці вмирали і нині віддають життя? Щоб ми відходили?! Місцеве населення як залишити? – кажуть воїни. – А скільки роботи, скільки перекопаної землі, ресурсів вкладено…
Бійці проводять волонтерів до машини, адже за один день полтавці мають встигнути побувати на кількох позиціях і вирушити додому.
– Наскільки знаю, полтавські волонтери найактивніші. Спасибі за підтримку, – говорить боєць із позивним «Маргарин». Нагадує: – Не викладайте ніяких фото, тим паче з геолокацією, бо зустрічатимете в цинках…

«Чіп» і «Дейл» із Полтавщини

На іншій позиції – активна фаза облаштування. Ігор «Дейл» із Зінькова перепочиває після копання окопів.
– Мобілізований за четвертою хвилею, з 2015 року на війні. Потім зробив перерву, був удома. Це вже другий контракт. Повернувся через обстановку. В перші роки відчувалося, що люди пам’ятають, що триває війна, а тепер таке враження, ніби забули. Багато хто «втомився». Та й у військо не так повно охочих, як раніше. А комусь же потрібно продовжувати боротьбу, – говорить «Дейл».
– Скажу зі стовідсотковою упевненістю, що ви перші волонтери, які доїхали сюди з початку ротації, за три місяці, – звертається до полтавців «Воробєй».
– У деяких речах волонтерська допомога потрібна. Наприклад, масксітки тут не плетемо. Копаємо цілодобово. Плести ніколи. Масксіток бракує, бо вони старі, трухнуть, розсипаються, – пояснює «Дейл».
Зазначає, що позиційна війна розслабляє. Втрачається пильність.
– Нині найбільше бійців гинуть від куль снайперів. І тут є складова розслабленості, – каже «Дейл».
– Як ви не даєте собі розслабитися? – питаємо.
– Окопи копаємо. Вже такі їх вирили. Там куля снайпера не дістане. Ось бачте, «екскаватор» наш стоїть, – киває на поряд увіткнуту в землю лопату «Дейл». – Усе вручну.
– Сюди не можна техніку заганяти, бо її розстріляють, – пояснює «Воробєй».
– Я навіть не уявляю, як війна може завершитися, – говорить «Дейл».
– Війну або виграють, або програють. Ми боремося на своїй землі й за свою землю, тому нам тільки перемагати потрібно, – каже «Воробєй».
– Погано, що по той бік теж воюють українці, – зазначає «Дейл».
– Так, окопи там копають українці, а керують росіяни. Зброя, тактика російська відчувається. Зрозуміло, коли спецура заходить, – продовжує «Воробєй».
– У них назви ВОПів (взводно-опорних пунктів. – Авт.) – «Ростов», «Сибирь», «Берёза», – розповідає «Дейл».
Говорить, що телебачення не дивиться, надає перевагу фільмам.
– Сюжети про війну як бачу на телеканалах, то з деяких нюансів сміюся. Коли щодня їх переглядати, то помічаєш кадри, які повторюються, – каже «Дейл».
– Багато чого й не показують по телевізору, що тут відбувається. І ми не все можемо розповісти, – додає «Чіп».
Полтавець Сергій «Чіп» служив у 93-й окремій механізованій бригаді, потім перевівся у 92-гу.
– Нас у 93-й відкомандирували в Краматорськ, ми там добули відрядження й повернулися на місце дислокації. Я перевівся в 92-гу, щоб потрапити на передову. Бо навіщо я тоді йшов на війну? Міг не піти, але вибір зробив – захищати. Тільки-но противник перетнув кордон і ввів техніку, було зрозуміло, що почалася війна. Потрібно йти боротися. Чого ховатися? У кожного є рідні, сім’ї, діти. Щоб там, на мирній території, не було такого, як тут. Після завершення мобілізації уклав контракт, – розповідає «Чіп».
Говорить, до позивного так звик, що навіть на ім’я не відгукується:
– Прізвище в мене співзвучне із «Чіп». Ми коли стояли на мосту в Трьохізбенці (Луганська область. – Авт.), були бої. Доводилося часто бігати на допомогу побратимам. І коли запитували, хто ж побіжить, то ми з «Дейлом» завжди зголошувалися. Тому нам такі позивні й дали.
– «Чіп» за контрактом сюди ж повернувся. Я був у 54-й бригаді. Потім прийшов у цей підрозділ. Тож знову «Чіп» і «Дейл» разом, – говорить «Дейл». – Я повертався додому, але знову приїхав на війну. Ця біда, вона затягує, як болото. Вдома шукаєш, де автомат. Незвично, що його поряд немає. Коли їздили на стрільби в Охтирку, то знову відчувається, що щось не те. Найважче на війні, що родина далеко. До іншого звик за стільки років.
– Може, війна вже закінчиться? – каже Наталія Костіна.
– Ви хочете нас без роботи залишити? – жартує «Чіп».
Бойове товариство усміхається.
– Щасливо, хлопці. Бережіть себе, – додає перед від’їздом Наталія Костіна.
– У нас бажають 4.5.0, – нагадує «Воробєй».
Волонтери обіймають воїнів і вирушають далі.
– Основне завдання – стримувати ворога, не дозволити йому пройти вперед для зайняття нових позицій, нормально вкопатися й берегти життя і здоров’я військовослужбовців. Хлопці працюють, із розумінням ставляться до завдань. Настрій у бійців нормальний. Єдине, що його погіршує, – відведення військ, – говорить тимчасово виконувач обов’язків заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення 92-ї бригади старший лейтенант Дмитро Мельницький. – Хотілося б чіткішого бачення ситуації. Місцеві жителі налаштовані, щоб ми залишилися на позиціях. Якщо відійдемо, то ніхто не гарантуватиме, що сепаратисти не зайдуть і не тероризуватимуть людей, бо тутешні українським військовим допомагають та їх підтримують. Вважаю, що відведення військ не має бути. Тільки перемога і повернення нашої землі. Іншого шляху немає.

Анна ВАСЕЦЬКА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий