Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки – “ентузіаст національного руху”

Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки – “ентузіаст національного руху”

З усіх доріг, далеких і близьких, радісних і гірких, він завжди повертався в миле серцю село над Пслом, у отчу хату на Верхньому Подолі, де чекала його кровна рідня – батьки й сестри, де простягав назустріч пишне віття розкішний батьків садок, а прозора вода з Куропатчиної криниці здавалася цілющою. Повертався, аж доки не обірвала те “вічне повернення” лиховісна і кривава рука Великого терору, затіяного Кремлем…

Іпостасі однієї особи

Учитель, військовик, активний вояк Армії УНР, журналіст, перекладач, мистецтвознавець, визначний театральний критик “березільської” доби, а також кінокритик, жертва Великого терору – це все іпостасі однієї особи на ім’я Василь Онисимович Бутенко (Хмурий). У цього чоловіка було чимало талантів, доля обдарувала його спілкуванням із багатьма відомими українцями, водночас наділивши пекельними випробуваннями, які він відчайдушно намагався подолати, однак не зміг уникнути трагедії, що спіткала покоління учасників Перших визвольних змагань.
Василь Хмурий був одним із перших дослідників українського авангардного мистецтва, невтомним аналітиком перших кроків ВУФКУ. В другій половині 1920-х та на початку 1930-х він працював у журналі “Нове мистецтво”, видавництві “Рух” у Харкові, друкувався в газетах “Вісті ВУЦВК”, “Пролетар”, тижневому додатку “Культура і побут”, у журналах “Червоний шлях”, “Сільський театр”… Аналітичний підхід, глибоке розуміння природи творчості, розкутий стиль, багатий словник – такі прикмети його письма. Сучасні мистецтвознавці, особливо Харківської школи, досить часто посилаються на праці Хмурого, в чиєму творчому доробку – унікальна для свого часу книжка “Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво” (1930), до якої увійшли тексти, опубліковані в журналах “Нове мистецтво” і “Сільський театр”, зокрема й перші полемічні рецензії на Довженкові фільми “Звенигора” й “Арсенал”; розвідки “Йосип Гірняк”, “Мар’ян Крушельницький”, “Олекса Новаківський”, “Іван Труш” (усі – 1931), вступна стаття до альбому, присвяченого творчості Петрицького “Театральні строї Анатоля Петрицького” (1929), аналітична стаття “Реклама в кіно”, інші численні публікації, які ще очікують своїх дослідників. Відомо також, що він був членом знімальної групи фільму “Земля”, однак із титрів стрічки його прізвище вилучено, бо на той час “український буржуазний націоналіст і колишній петлюрівець” Василь Бутенко вже потрапив у жорна безжальної репресивної машини.
На жаль, вичерпної біографії обдарованого мистецтвознавця досі немає. Та нічого не минає безслідно, рано чи пізно повертаються з небуття імена, викреслені сталінським режимом з історії України: ім’я Хмурого (Бутенка) викарбувано – хоч він і не був художником у тому розумінні, що сам не створював полотен, а тільки талановито писав про малярство, театр і кіно – на Меморіалі жертвам репресій (художникам), встановленому 1996 року поблизу Академії мистецтва та архітектури в Києві (Вознесенський узвіз, 20), поряд із такими уславленими іменами, як Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Василь Седляр, Григорій Коваленко та ще ціле гроно відомих митців, про яких, на відміну від Хмурого, збереглося чимало відомостей. Скупі рядки з датами народження й смерті людини, яка наполегливо відстоювала право української культури на самобутність і окремішний від російської розвій, колись-таки мають розгорнутися біографічним сувоєм. У якій родині зростав майбутній критик мистецтва, які цінності сповідував? Як опинився у вирі Української революції 1917–1921 років? Чому приховував справжнє прізвище? Яких нащадків залишив після себе?

Де пролягла дитинства стежка

На старому рашівському кладовищі, розташованому неподалік лікарні, над зеленими горбиками стоять скромні хрести з табличками, на яких викарбувано імена з датами: Бутенко Онисим Іванович (1862– 18.09.1955) і Бутенко Єфросинія Митрофанівна (1867–7.08.1957). Це – батьки Василя Бутенка. У родині Онисима Жменьки (таким було вуличне прізвисько Василевого батька) та його дружини Прісі (у дівоцтві Роман) народилося 12 дітей, до дорослого віку дожило семеро: шість сестер і брат. У селі досі збереглася старенька хата, звісно, вже переобладнана, в якій колись мешкали Жменьки. Мені вдалося відшукати людей, які пам’ятають атмосферу, що панувала в родинному гнізді Жменьок.
Розповідає Тетяна Петрівна ЧЕРНЯВСЬКА (1954 р. н., у дівоцтві Роман), учителька-пенсіонерка, родичка Бутенків, мешкає в Рашівці, її дід по батьковій лінії, Роман Дмитро Митрофанович, доводився рідним братом матері Василя Хмурого: “Мені в дитинстві не раз доводилося бувати в тому дворі. Дідуся Онисима і бабусі вже не було на цім світі, всім заправляла Ольга Онисимівна. Влітку до них стільки народу з’їжджалося! Мене вражали квіти – тюльпани, півонії, гладіолуси, жоржини… Всю весну й літо квітники буяли. Ольга Онисимівна за ними доглядала. Квітів було так багато, і жодної бур’янинки, жодної грудочки між ними не побачиш. Таке враження, що ту землю в долонях перетерли. А в неї вже ж були пальці на руках такі покручені…”

Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки – “ентузіаст національного руху”
Гості приїхали! Сидять: дружина Василя Хмурого (Бутенка) Анастасія Касьянова; батьки Хмурого – Онисим Іванович і Єфросинія Митрофанівна; сестра Ольга Онисимівна. Стоять: Ніна, дружина Олега Бутенка; Олег Бутенко, син Хмурого; Ніна, донька Ольги Онисимівни; Ігор Ловчановський та Надія Верещака, племінники Хмурого.

Згадує вчителька-пенсіонерка Раїса Яківна КОНДРАТЮК (1935 р. н., у дівоцтві Фещенко), мешкає в Рашівці: “Наша тьотя, Олександра Степанівна Бибик, яка дружила з донькою старого Жменьки Ольгою Онисимівною, розповідала, що вони обидві були активними учасницями сільського самодіяльного драмтеатру. Якось драмгуртківці ставили п’єсу з атеїстичними мотивами, і там була сцена, де в ікону стріляли. Ніхто з селян не хотів давати ікону для такої справи, вистава опинилася під загрозою зриву, і тоді Ольга Онисимівна принесла сімейну ікону. Після того до Жменьок прийшла велика біда. Так люди подейкували. Хтось у них хворів на туберкульоз, одна з дочок, вона не виходила з кімнати, їжу їй подавали через віконечко в дверях. [Можливо, односельці мали на увазі арешт сина, а може, й хворобу та ранню смерть однієї з дорослих доньок. – Т. Д.]”.
Євгенія Яківна ЛЕВОШКО (1941 р. н., у дівоцтві Фещенко), мешкає в Полтаві: “Ольга Онисимівна працювала у вишивальні як інструктор, навчала жінок, а тьотя вишивала вдома, була надомницею. Обидві були заядлі українки, це їх і зближувало. Як зараз бачу діда Ониська: худенький, невисокий. Дуже хазяйновитий. У нього був столярний інструмент. Сам міг змайструвати сани. І робив це на замовлення. Добре пам’ятаю їхню хату: дерев’яна, висока. Навіс такий перед входом. Праворуч від дверей – комірчина. У сінях – драбина, схожа на сходи, веде на горище. Цілу зиму там яблука зберігали в полові. Запах – на всю хату! Дерев’яну підлогу в кухні не фарбували. Чим вони її терли – не знаю, але вона завжди була бездоганно чиста, аж жовтувата. І пахла свіжим деревом. У хатині стояв здоровий, не засланий і не фарбований стіл, також вишкурений до блиску, і піл був, дід і баба спали на ньому. Спальню вони називали “маленька кімната”. Світлиця простора, у ній багато вишивок, скатертина, рушники.
Ольга Онисимівна страшне як любила вишивку. І одяг гарно шила. Дівчата [оповідачка має на увазі своїх ровесниць, внучок діда Жменьки. – Т. Д.], можна сказати, вдягалися вишукано. Біля хати ріс великий сад, такого саду не було ні в кого в селі: яблуні антонівка, білий налив, після білого дозрівала боровинка, дві райські яблуні, груші, горіх… Жменьки охоче пригощали фруктами односельців. За хатою стояв курінь, укритий соломою. Дід Онисим влітку в ньому спав. І ми там із дівчатами гралися. Серед внучок діда Ониська було дві Наталки: рашівська і полтавська. Рашівська вчилася поганенько, старий дорікав їй: “Он Женька й Люба в яких злиднях живуть, а як навчаються, а ти – балда турецька!” Корівчину вони держали. Ольга Онисимівна робила неперевершене молозиво! Чи то час такий був, голодний, але смачнішого молозива я в житті не куштувала. На Новий рік у них завжди ставили ялинку. І нас запрошували. Пам’ятаю, як ми її наряджали. Іграшки старовинні, красиві, намисто блискуче… Ольга Онисимівна частенько приходила до тьоті, але ми ніколи не чули, про що вони говорять. Про Василя в їхній сім’ї в нашій присутності ніколи не згадували…”
* * *
Василь з’явився на світ, за одними даними, 8 лютого 1896 року, однак в анкеті арештованого так званої Слідчої справи зі звинувачення Бутенка Василя Онисимовича за ст. 54-6 і 54-11 КК УРСР зазначено іншу дату: 9 березня 1896 року. (Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6. – Архівна кримінальна справа № 76432-фп. – Арк. 22).
1910 року після закінчення Рашівського міністерського двокласного училища (з п’ятирічним навчанням) він вступив до Великосорочинської вчительської семінарії, яку закінчив 1915 року. (Тут слід уточнити, що Рашівка ХІХ століття – і до початку Другої світової війни – була центром щетинницького промислу, “золотим дном”, як називали її промисловці, завдяки якому прошарок інтелігенції в містечку значно перевищував сусідні села; діти дворян, купців, заможних селян-щетинників мали змогу продовжувати освіту, тож Рашівка постачала вчителів у всі довколишні села). Племінник Василя Хмурого полтавець Сергій Семенович Кушніренко, інженер-будівельник на заслуженому відпочинку (його мати, Олександра Онисимівна Бутенко, – рідна Василева сестра), зберігає ксерокопію однієї цікавої публікації. В четвертому числі журналу “Народна творчість та етнографія” за 1970 рік під заголовком “Кобзар Михайло Кравченко в Рашівці” авторства колишнього рашівця, журналіста Федора Кириченка. Коротеньку замітку доповнює рідкісне фото, на якому бачимо кобзаря з Великих Сорочинців Михайла Кравченка, а поруч із ним сидить випускник Великосорочинської вчительської семінарії Василь Бутенко. Знімок цей, що його разом із пакунком інших фото передала авторові допису Ольга Онисимівна, зробив улітку 1915 року рашівець Швацький. У публікації є кілька помилок (один раз Рашівку названо Романівкою, а рашівську знамениту співачку, про яку писав Хмурий, Уляну Грицину, або, як у наших краях кажуть, Грициниху, наречено не зовсім точно Грицихою), однак це не применшує її цінності. Ось короткий витяг звідти (розповідає Ольга Онисимівна): “ У нашому садку <…> збиралася вечорами молодь. Приходив сюди кобзар Михайло Кравченко, поет Петро Федорович Залозний та інші відомі інтелігенти”. (Петро Залозний (1866–1921) – письменник, освітній діяч, український мовознавець, автор “Короткої граматики української мови”, що відіграла позитивну роль у нормуванні української граматичної термінології. Народився в Рашівці й тут похований.)
В історії села Рашівки Гадяцького району, матеріали до якої протягом трьох із гаком десятиліть (1957– 1990) збирав ще до постання незалежної України, частково спираючись на інформацію своїх старших колег, заслужений учитель УРСР Андрій Никифорович Бохан, небагато місця знайшлося для тих рашівців, які не сприйняли приходу радянської влади. Дивуватися тут не доводиться: енергійний і допитливий історик був радянським педагогом, тому не міг написати історію, не скроєну за радянським лекалом. І все ж кілька цінних абзаців про “ворогів найгуманнішої у світі влади”, поданих із неприхованим осудом, у цій багатосторінковій машинописній версії ми знайдемо. В одному з них ідеться про сільські мітинги після Лютневої революції, на яких виступали “представники куркульства”, що ратували за продовження війни, зокрема й В. О. Бутенко. А другий стосується “агентів Центральної Ради в селі”, серед яких – студент Київського університету Семен Романюк, учитель Арсеній Перепадя, син священика Борис Косяченко і начальник канцелярії Петлюри Василь Бутенко.
Варто звернути увагу на деталі: “представник куркульства” і “агент Центральної Ради”. У правдивості другої дефініції сумніватися не доводиться. А як щодо першої? Куркулями більшовики називали не тільки заможних селян, а й середняків. У протоколі допиту, вчиненого 4 березня 1933 року, зафіксовано, що батько допитуваного – “селянин бідняк, до революції мав 3 десятини землі разом із братом”. Невідомо, наскільки це відповідає дійсності. Можна припустити, що старий Жменька не належав до сільської бідноти, інакше як би він зміг дати освіту всім дітям (крім Василя, педагогічний фах здобули п’ять доньок Онисима Івановича).
Таким чином, навіть ці невеликі крихти біографії і родинного побуту можуть свідчити про дитячі та юнацькі вподобання юнака, атмосферу й пріоритети, що їх плекали в родині Бутенків: театр, пісня, вишивка, знання.

“І тоді я пішов до Петлюри…”

1915 року після завершення навчання молодого вчителя призивають до армії, де після кількох тижнів служби відряджають на навчання до Чугуєвського військового училища. Навесні 1916 року він опиняється на австрійському фронті. У зв’язку з Лютневою революцією і заворушеннями, що почалися в армії, Бутенка відряджають на його прохання в українізований 34-й корпус, 2-й український полк, який чотири місяці стояв у селі Меджибожі на Вінниччині, а потім передислокувався в Дарницю, на станцію Бобринську. В лютому 1918-го в Києві тривали бої між військами Центральної Ради і більшовиками. Старшина української армії Бутенко самовільно залишає військову частину і з’являється в штабі Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. “…мені показали двері, в які я ввійшов і побачив трьох військових, виявилося, що це Петлюра і два брати Вдовиченки. Я заговорив із Петлюрою українською мовою, і він мене запитав, де я хочу служити, в штабі чи в строю. Я, будучи дисциплінованим, відповів Петлюрі, що піду туди, куди мене призначать”. (Протокол допиту. АКС № 76432-фп., арк. 24. Тут і далі – переклад із російської автора).
Потому починається драматична “петлюрівська епопея” Василя Бутенка: перебування при штабі Петлюри, парад у Києві, прихід до влади гетьмана Скоропадського, німецька окупація, арешт і звільнення Петлюри, від’їзд разом із перевдягненим Головним отаманом до Білої Церкви, зустріч у таборі Січових стрільців із Коновальцем, повстання проти гетьмана, Директорія, тертя між Винниченком і Петлюрою, перемовини з Петрушевичем і Антантою… Посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Петлюри… На допитах Василь Бутенко, який називає себе ентузіастом національного руху і симпатиком есерів, жодного разу не згадує, що був ад’ютантом Петлюри (натомість дає нюансовану психологічну характеристику трьох ад’ютантів Головного отамана – Олександра Даценка, Беня і Федора Крушинського, яка багато говорить про його спостережливість і розуміння людської натури), тільки стверджує, що короткий час виконував
на прохання Петлюри обов’язки ад’ютанта генерала Осоцького. Далі – відступ, перебування в польському Калиші, в таборі для інтернованих, де Василь брав участь у виданні таборового журналу. Восени 1921 року Бутенко вступає до Варшавського університету. В цей час, перебуваючи в Калиші, він дізнається, що до Варшави прибула радянсько-польська репатріаційна комісія, в складі якої перебуває друг його юнацьких літ Микола Федорович Христовий (боротьбист, двоюрідний брат Леонтія Христового, отамана повстанського загону на Полтавщині; у 1924–1929 рр. очолював відділ мистецтв при Наркомосі; репресований). До нього і звертається за підтримкою щодо повернення в Україну Василь Онисимович. Поверненню на батьківщину передував майже піврічний арешт.

Харківська сторінка

У квітні 1922-го Бутенко опиняється в Рашівці. Далі – низка поневірянь, неминуча в тих обставинах для людини з його біографією. Реєстрація в повітовому ДПУ, робота страхового агента в сусідніх селах, переїзд у Ромни, де його звільняють з посади агента Кооптстраху як колишнього “білого”. Врешті, в лютому 1925 року починається харківська сторінка його життєпису, найбільш плідна у творчому сенсі і найбільш трагічна. Влаштуватися на державну службу не виходило, тож він присвятив себе журналістиці. Перша сходинка кар’єри – секретар журналу “Нове мистецтво”, редактором якого був Микола Христовий, завідувач відділом мистецтв у Наркомосі. Юрій Смолич у знаменитій “Розповіді про неспокій” писав: “Журнал “Нове мистецтво” робив Василь Хмурий (Бутенко) – один “за все”. Микола Христовий, начальник відділу мистецтв, числився відповідальним редактором, але часу на журнал, звісно, не мав, і Хмурий діяв одноосібно і самочинно: писав, редагував, верстав, правив коректуру і навіть здійснював експедицію – у ті часи так працювали майже у всіх журналах”.
Увінчалися успіхом і клопотання про зняття з особливого обліку. На допиті 1933 року Василь Бутенко розповідає: “Часто ми з Христовим обговорювали питання про те, як створити кадри критики мистецтва. Христовий висував думку, що необхідно для цієї справи залучати літераторів, сам він був пов’язаний з літературною групою, яка пізніше створила ВАПЛІТЕ. З цієї групи до роботи в журналі було залучено: Хвильового, Копиленка, Аркадія Любченка. <…> У театрі Франка я мав зв’язки з питань журналу з Юрою Гнатом. Зустрічався я в Харкові з Анатолем Петрицьким, який жив у Кам’янці в 1920 році, де я з ним і познайомився”.
Ось заходить мова про зустрічі з колишніми однодумцями, діячами Центральної Ради і петлюрівцями. Допитуваний цитує вельми показову розмову між колишніми прем’єр-міністром Української Центральної Ради Всеволодом Голубовичем і міністром праці та інформації Іваном Лизанівським (обох на той час уже засуджено у справі “Українського національного центру”): “Голубович завів мову про те, що, мовляв, спробували, провалились, зганьбилися і досить”. Як бачимо, Бутенко намагається переконати гепеушника в тому, що українські націоналісти, і він сам також, змирилися з поразкою. З осудом він зазвичай говорить про тих, кого вже немає в живих або репресовано, а про тих, хто перебуває на свободі і творить, як, скажімо, Довженко, мовить вельми обережно, вигороджуючи, ніби запобігаючи невисловленим звинуваченням: “1929 року я поступив на службу в Українафільм за рекомендацією Іванова Павла, письменника, також “ваплітянина”. Я уклав договір з Київською кінофабрикою і був призначений асистентом режисера, Довженка Олександра, який у той час знімав картину “Земля”. Коли постало питання про моє призначення до нього, Довженко заявив про свою незгоду. На моє запитання про мотиви Довженко сказав, що вважає мене в опозиції до його фільму “Арсенал”. Про цю опозицію і його політичну підкладку мені відомо таке:
Після перегляду, розмовляючи з різними особами, я дізнався, що все крило української літератури національного толку обурене сатирою Довженка на націоналістичний рух, і до того обурення це доходило, що люди, які, на моє переконання, мусили визнати колосальну пролетарську емоційність і соціальну глибину твору, як, наприклад, Лесь Курбас і багато українських літераторів, заперечували це. Таке ставлення вилилося врешті-решт у цілковите охолодження “ваплітянина” Довженка до свого угруповання і призвело до фізичного розриву з ним. Цей настрій, що вилився в приховану кампанію проти Довженка, був абсолютно протилежним сприйняттю його попередньої національно-романтичної картини “Звенигора”. У розмові з Довженком ми зачепили ці питання. І я зауважив йому, що виступав не з кулуарними розмовами про “Арсенал”, а публічно в пресі трактував картину протилежну, визнаючи передовсім її соціальне звучання, в основу якого покладено героїку арсенальського повстання. Стосовно епізоду, що так обурив його колишніх товаришів з угруповання, я сказав, що вважаю його формально слабким і тому таким, що лунає радше як бутафорія, ніж як гостра політична сатира, за винятком окремих моментів. Загалом ми тоді зійшлися з Довженком на тому, що націоналістичні атавізми треба побороти в собі і працювати на культуру, яка має в собі життєві перспективи”. Ось так: “спробували, провалились” у царині політики, то хоча би на культурному фронті зберегти позиції…
Ця розлога цитата спонукає до одного припущення: Василь Хмурий, як бачимо з неї, міг на рівних сперечатися з Довженком, отож можна тільки здогадуватися, які дискусії-суперечки між режисером і асистентом режисера могли відбуватися на зйомках “Землі”: Довженко в розмовах із селянами виступав, за словами Хмурого, “емоційно яскравим прихильником колективізації”, “доводячи селянам усю її колосальну вигоду”, а Бутенко (Хмурий) “в той час іще думав, що колективізація, особливо з українським селянством, якщо й не неможлива, то в усякому разі вельми важка й ризикована річ”, на що удостоївся з боку Довженка різкої критики. Ми про це, мабуть, ніколи не дізнаємося: до яких аргументів Хмурого міг прислухатися великий кіномайстер і що відчували вони, колишні петлюрівці, зазнавши поразки в боротьбі за свої ідеали.
Після кінофабрики Хмурий перекладає технічну літературу, а влітку 1932 року Березинський запрошує його реферувати видання харківського видавництва “Рух”. Та невидимий зашморг уже нависав над чубатою головою Хмурого. “Якось у розмові з Березинським про те, що я не відчуваю з його боку підтримки в роботі, він мені сказав: “Якщо хочете знати, я єдина людина в “Русі”, хто вас підтримує”. <…> Арешт Березинського для мене був незрозумілим цілковито, і я навіть разом із іншими схильний був вірити, що це непорозуміння”. Кількість таких “непорозумінь” у тогочасній українській дійсності, як ми знаємо з історії, зростала в геометричній прогресії. Завершується допит 1933 року, проведений уповноваженим
3-го особливого відділу ДПУ УРСР Бограчевським, приголомшливим визнанням: “<…> я прийшов до переконання, що селянство в тій його формі, як воно жило досі, неминуче мусить померти, що озиратися на нього можуть люди, які не мають політичних перспектив і, зрештою, що в українського селянина можна вивітрити антисоціальні, власницькі інстинкти безумовно тільки суворими і крутими заходами”. Хтось вірить, що ці страшні слова могли належати селянському синові та ентузіастові визвольного руху? Вдома його чекали дружина і два малолітніх сини – Ігор та Олег. Підпис під цими рядками, можливо, допоміг нашому героєві відтермінувати арешт, однак не допоміг його уникнути.

У лабетах кремлівських опричників

Промайнуть три роки, за цей час Василь Бутенко, намагаючись уникнути арешту, побуває в Румунії, де його допитуватимуть румунська таємна поліція (сіґуранца) і уенерівська служба розвідки, він працюватиме на шосейній дорозі в Хотині, потім його начебто завербують і перекинуть на територію України, він доповість про це НКВД, проте йому не повірять і вимагатимуть свідчити про завдання, отримані від румунської і англійської розвідок… Якийсь шпигунський детектив! На допиті 7 грудня 1937 року розмова буде набагато жорсткішою. І відповіді – не такими поступливими і розлогими, наче вони належать іншій людині, яка вже усвідомила, що пощади годі сподіватися: “Коли РСФРР почала війну проти Центральної Ради, я, будучи за своїми переконаннями українським націоналістом, розглядав таку як імперіалістичний акт і в силу цього до Радвлади ставився вороже”. А ось запитання: “Працюючи в названих вами редакціях і співпрацюючи в журналах і газетах, ви протягували у своїх статтях націоналістичні трактування?”
Відповідь: “Свідомо і спеціально націоналістичних трактувань не протягував, а дотримувався тієї лінії, яка в той час була в літературі.
У 1929 році я дотримувався лінії ВАПЛІТЕ, основна група якої на чолі з Хвильовим намагалася зберегти в напрямку літератури й театру чисто національну українську лінію.
В тому ж 1929 р. я написав з націоналістичних позицій дві брошурки про Гірняка і Крушельницького, які в 1931 р. вийшли з друку, а в 1933 р. були розкритиковані”.
У заключній ухвалі йдеться про “серйозні підозри в перевербуванні”, про те, що, повернувшись із Румунії, Бутенко “в 1936 р. зв’язався з українськими націоналістами і бойчукістами Падалкою, Седляром та ін. (засуджені), при зустрічі з якими вів антирадянські бесіди”; також сказано, що “Бутенко зізнався в націоналістичних переконаннях, крім того, його викрито як контрреволюціонера-націоналіста показаннями свідків Карбача, Чорнушенка і заявою Дорошенка і …”. На місці трикрапки – жирна лінія, під нею, можливо, ховаються сторінки з оперативними донесеннями штатних агентів, однак їх у справі, яку надали небожеві Хмурого, вже згаданому Сергієві Кушніренку на його прохання працівники управління СБУ в Полтавській області, немає.
Слідчу справу було направлено на розгляд судової трійки УНКВД по Харківській області, яка 8 грудня 1937 року ухвалила: Бутенка Василя Онисимовича ув’язнити в табір на десять років. Звинувачено за статтями 54-10, ч.1, 54-6, 54-11 КК УРСР. Названі статті передбачають скоєння таких злочинів, як антирадянська пропаганда і агітація, шпигунство, участь у контрреволюційній організації. 27 січня 1940 року Василь Бутенко помер в Самартаборі, маючи за плечима неповних 44 роки. Реабілітовано його висновком Військової прокуратури КВО 25 грудня 1989 року.

Розлоге дерево роду

На день арешту ув’язнений мав двох синів (Ігорю було 11 років, Олегові – сім) і дружину (Анастасія Євдокимівна Касьянова працювала викладачем у школі № 105 м. Харкова. Утім існує сімейний переказ, що вона була другою дружиною Василя, перша, яку звали Наталкою, невимовно красива, чорнява, з голубими очима, жартуючи, іноді казала: “Я хочу вмерти молодою, щоб не стати негарною”. І таки померла 32-річною, за невідомих обставин). Тьоті Наці, як свідчать полтавські племінники Хмурого, довелося чимало лиха зазнати: невдовзі після чоловікового арешту її звільнили, і вона змушена була працювати кондуктором. Не прихилилася доля і до синів жертви сталінського терору. Згадує небога Василя Бутенка, донька його сестри Віри Онисимівни (1909 р. н.), полтавка, лікар-ендокринолог Надія Іванівна РОЙ: “Ігор трагічно загинув у час війни: вийшов на балкон із біноклем, німецький снайпер побачив блискітки від скельця і застрелив підлітка. Олег (у родині його називали Леська) після школи вступив до політеху, але невдовзі юнака відрахували звідти, дізнавшись, що його батько був “ворогом народу”. Він закінчив медичний інститут, працював у галузі кардіології, дитячої хірургії, зробив винахід “штучне серце в польових умовах”, був талановитим лікарем, цікавився фотографією”. “Олег міг ночувати в лікарні поряд із прооперованою дитиною, але він не брав хабарів, тож вдячні батьки водили його по ресторанах, так він почав заглядати в чарку”, – доповнила розповідь двоюрідної сестри донька Олександри Онисимівни, вчителька вечірньої музичної школи на заслуженому відпочинку Наталія Семенівна БЄЛОВА. – В молоді літа Олег часто бував похмурим [Пригадаймо завжди неусміхнену Ольгу Онисимівну: чи не родова це риса і чи не вона спричинилася до появи псевдоніма Хмурого? – Т. Д.], небалакучим, та в рідкісні миті, коли, споживши за обідом невелику чарчину, починав рясно цитувати улюблених Ільфа й Петрова, міг реготати і змушував сміятися всіх довкола”. Помер Олег Васильович 5 березня 1985 року. Валерій Ловчановський, син Ігоря Ловчановського (а Ігор – син ще однієї сестри Хмурого, Марії Онисимівни), розповідав своєму дядькові Сергію Кушніренкові, що на похорони зійшлася сила-силенна люду – так у місті поважали лікаря-безсрібника.
Сергій Семенович уклав генеалогічне дерево свого роду, розлога гілка Бутенків посідає в ньому значне місце. Як уже мовилося, Онисим Бутенко мав шістьох дорослих доньок. Мати Сергія Семеновича Олександра (Олеся, 1907 р. н.) вийшла заміж за Семена Кушніренка, який протягом 25 років очолював Полтавський радіокомітет, якийсь час вона працювала диктором на радіо, а більше часу – вчителькою початкових класів. Віра Онисимівна Рій (1909 р. н.), полтавська вчителька, народила двох доньок: Надія – лікарка, Інна обрала материну стежку – була вчителькою. Оксана Онисимівна (Окася, в заміжжі Верещака, 20.01.1905–18.01.1948) навчалася в Полтавському педагогічному інституті, померла в рідному селі від туберкульозу, залишивши після себе доньку Надію, яка теж стала педагогом, мешкала в Молдові, останні роки життя – в Харкові, померла 2017 року. Її син Олександр, авіаційний конструктор, мешкає у США, працює у відомій фірмі “Боїнг”. Марія Онисимівна Ловчановська (її чоловік був дворянського роду) жила в Харкові, працювала журналісткою. Ще одна сестра, Надія Онисимівна (1911 р. н.), закінчила свого часу Гадяцьке педучилище. Мешкала в Одесі, вийшла заміж за лікаря Федора Мар’єнка. Мали сина Олександра, той жив у Москві, коли Федір помер, Надія Онисимівна перебралася до нього. У Олександра був син Володимир, який цікавився наукою про льодовики (гляціологія), поїхав у Канаду до якогось професора і зник з горизонту сімейного. І, нарешті, найстарша серед сестер, Ольга Онисимівна, чиє життя вмістило не менше таємниць, ніж життя її сердешного брата. В сім’ї подейкували, що до неї невдало сваталися Христовий (тільки неможливо вточнити, котрий із них – Леонтій чи його двоюрідний брат Микола, Василів приятель?) і Духов, майбутній знаменитий конструктор бронетехніки. Її єдина донька, Ніна Павлівна, смаглява веселуха й невтомна жартівниця, мала до заміжжя прізвище Чорнушенко. Хто був той Чорнушенко? Нібито якийсь військовий. Це випадковість чи ні, що один із односельців-донощиків мав таке саме прізвище? Усе своє життя Ольга Онисимівна прожила в Рашівці, доглянула батьків, виростила племінницю, Оксанину доньку, і внучку Наталку Антонову (Нінину доньку), яка називала її “мамою Олею”. У молодості, та й у зрілі літа, захоплювалася театром, грала у виставах сільського самодіяльного театру, безмежно любила квіти, українську вишивку (усім племінницям дарувала вишиванки пастельних тонів). Померла в Придністров’ї, куди забрала її донька. Нині племінники, внуки і правнуки Василя Хмурого мешкають в Україні (Полтава, Харків), США, Канаді, Фінляндії, Йорданії, Росії, в Придністров’ї. Розкидало нащадків Онисима Жменьки по всіх світах! Гойдаються на вітрі Часу гілки великого роду, зберігаючи пам’ять про кожну відчахнуту віть.
…Україна завжди пам’ятатиме своїх синів, які на початку кривавого ХХ століття зі зброєю в руках прагнули утвердити її окремішній від Російської імперії шлях, намагаючись захистити-відродити УНР. Так, тоді уенерівці зазнали поразки, надто нерівними були сили, надто підступним і жорстоким був ворог, однак їхня боротьба не були марною – вона лягла в підвалини нашої Незалежності.
P.S. Дякую родичам Василя Бутенка (Хмурого) за допомогу в підготовці цього матеріалу.

Тетяна Дениско.

Поділися:
  • 3
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    3
    Shares

Добавить комментарий