31 травня Василеві Федоровичу Котляру виповнилося б 90 років. Понад десятиліття його немає з нами. Доля Василя Федоровича настільки тісно пов’язана з Полтавою, нашим краєм, що, здається, немає потреби зайвий раз нагадувати про заслуги цього чоловіка.
Однак мінливий і «забудькуватий» час прагне замулити джерела. Не сперечаючись із часом, все ж розчистимо джерела пам’яті, бо вони живлять грунт, на якому проростають зерна духовності.
Вперше я побачила його ще дівчиськом, за кілька років до особистого знайомства. Він був геть не схожим на інших: вишита сорочка (такі тоді зрідка хто вдягав), тверда сягниста хода…
Це вже потім, коли я прийшла до народного театру комедії, де Василь Федорович Котляр був режисером, а пізніше почала працювати диктором, редактором Полтавського облтелерадіокомітету, котрий він очолював, ось тоді я відчула оту особливість Котлярового світу – непростого, з одного боку, і близького-близького, ясного, зрозумілого за духом – з іншого. Дозволю собі від імені учнів і друзів Котляра стверджувати: Василь Федорович був воістину Людиною з великої літери. І людиною, і громадянином, і унікальною особистістю.
Сподобив його Господь бути і слідчим (він юрист за першою освітою), і журналістом, і актором, і режисером, і поетом, і публіцистом, і драматургом.
У травні 2006-го я взяла у нього, як виявилося, останнє інтерв’ю, фрагменти з якого дозволю собі включити до цієї розповіді.
ЮРИСТ
– Я люблю, коли йде дощ. Мені здається, в той час люди не можуть кричати, сваритися. Якось він робить людину більш здатною до чистих помислів. Він так… схиляє до роздумів…
(З останнього інтерв’ю)
Весна того року була дружна і рання. Умивали землю теплі дощі, воскресала до життя природа. І навіть у перестукові коліс поїзда вчувалося: «Жити, жити, жити…» А він їхав розслідувати вбивство – що на фоні невимовної весняної краси здавалося абсурдним і диким. Ще зовсім молодий слідчий Василь Котляр, на рахунку якого вже було розкриття кількох серйозних справ, хвилювався – справа про вбивство у нього перша…
І було слідство, і були криваві сліди страшного злочину, і підозрюваного виявив він швидко. Але не було тіла вбитого. Зникло. А кожен знає сумно- звісне: «немає тіла – немає діла». Він шукав, міркував, підключав і логіку, і психологію – дарма… Час спливав. Мусив повертатися ні з чим. В останній вечір перед від’їздом вийшов на ґанок викурити цигарку. Думав невеселу думу і раптом запримітив, що на одному з кущів, які росли вздовж паркану, листя прив’яло. Лише розпустилося і вже прив’яло. Думка спрацювала миттєво. Покликав помічників – наказав копати під кущем…
Він, напевне, розкрив би ще багато важких і заплутаних справ. Але щось увесь час йому муляло і спокою не давало. Зрозумів! Він не хоче констатувати те страшне, що вже сталося. Він хоче робити щось для того, аби отого страшного і огидного було серед людей якомога менше!..
ДРАМАТУРГ
П’єси почав писати ще в школі.
– Перше, що я написав (це десь у 5-му чи 6-му класі), перелицював іще раз «Енеїду». Завуч був Еолом, директор був Зевсом… Викликали матір мою до директора. Далі – виховний момент удома… А в 1959 році моя перша п’єса пішла на професійній сцені.
(З останнього інтерв’ю)
То була драма «Шуми, діброво», далі у співавторстві з Володимиром Майорчиком – водевіль «Любов – не пожежа», потім – «Полтавці не здаються», інсценізація «Енеїди» Івана Котляревського, «Чиста криниця», «У гостях», «Шукайте жінку», «Облога», «Хлібом єдиним», «Любка», «Кривава пляма».
П’єси Василя Котляра ставили театри Запоріжжя, Києва, Миколаєва, Полтави. Звичайно, найбільший резонанс мала «Енеїда», поставлена в Полтавському обласному музично-драматичному театрі імені Гоголя.
Після п’єси вирішив написати сценарій художнього фільму. Відправив його до кінокомітету. Прийшла відповідь: прочитали, схвалили. Ставитиме цей фільм Віктор Іванов, котрий поставив «За двома зайцями».
– Прекрасно! Я чекаю. Немає і немає… Коли кажуть: «Буде ставити «Енеїду» Денисенко за власним сценарієм». Потім – ні, не ставитиме. Запросили Олійника і Білаша зробити сценарій. А вони кажуть: «Навіщо ми будемо робити, коли у Котляра є чудовий сценарій». І так усе і захрясло. Писав я у різні причетні інституції, що Україна не може бути без «Енеїди». Більше того, під цей фільм треба покласти величезні кошти, більше того, це фільм, який куплять на корню. Весь світ його купить. Бо це колорит український – супер! А крім того, це тема колосальна: народ шукає собі місце під сонцем. Тільки все це весело, все це бурлескно… У відповідь – мовчання.
(З останнього інтерв’ю)
У чиновників свої резони. У Василя Котляра – бажання творити для людей. Писав. Незадовго до відходу в інші світи (Василь Федорович Котляр помер 2 січня 2011 року) передав мені частину свого архіву: “Візьми, можливо, колись стане в нагоді”.
У папці було кілька його п’єс і ще якісь документи. Оте “колись” тоді здавалося дуже далеким – він був бадьорим, енергійним, невтомним. Але незабаром ми клали квіти на його труну… Було холодно, сльози замерзали. Із пам’яті чомусь зринало: “А справжня слава – то прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе…”
Коли я взяла до рук чергову п’єсу з переданих мені Василем Федоровичем, поміж зшитих сторінок лежали окремі папери. Глянувши на один із них, очам своїм не повірила – це був лист, під яким стояв підпис – Олесь Гончар. Хоча не так це вже, напевне, й дивно – на титульній сторінці п’єси значиться: “Олесь Гончар. Собор. Героїко-романтична драма на 2 дії. П’єса Василя Котляра”.
Я прочитала наступний папір (це теж був лист, точніше – його копія) і зробила відкриття, по-моєму, цікаве і важливе і для полтавців, і для пам’яті про мого Вчителя, і для біографів Олеся Гончара. Обидва листи датовані 1988 роком. Перший – від художнього керівника Полтавського (нині академічного) обласного музично-драматичного театру ім. М. Гоголя Віктора Опанасовича Мірошниченка до Олеся Гончара:
“Вельмишановний Олесю Терентійовичу! Щирий уклін Вам із Полтави. Задумали ми поставити на сцені Полтавського театру Ваш роман “Собор”. Задумали як широке полотно народного життя, осмислене Вами як гімн Собору – національній душі країни.
Інсценізацію здійснюватиме наш драматург Василь Котляр. Хотілося б знати, як Ви ставитеся до нашого задуму?
З глибокою повагою В.О. Мірошниченко”.
І відповідь Олеся Терентійовича:
“1 червня 1988, Київ.
Шановний Вікторе Опанасовичу! Ви, мабуть, знаєте, що я не дуже охоче згоджуюсь на інсценізацію своїх творів. Не раз переконувався, як важко поєднуються між собою твори різних жанрів… Але Ваші наміри щодо “Собору”, Ваше розуміння суті твору мене зацікавили. І потім: Полтава є Полтава, чому б не спробувати?
… Музику Бортнянського і Веделя, гадаю, можна було б широко використати (як у моноспектаклі по “Собору” Ніли Крюкової чи навіть і ширше). І, звичайно, для полтавців доречно було б звернутись у виставі і до української пісні давніших часів, до її взірців, хай навіть напівзабутих, зате естетично свіжих, художньо бездоганних.
Ви знаєте, що доля спектаклю багато в чому залежить також від художнього оформлення (пробачте за це дилетантське нагадування). Сподіваюсь, що на генеральну репетицію Ви ж не забудете мене запросити. Тож хай щастить.
З пошаною Ол. Гончар”.
П’єсу Василь Котляр написав. Але на генеральну репетицію Олеся Терентійовича не запросили. Бо її не було. Як не було репетицій взагалі. П’єсу завершено на початку 1990-х. Тоді полтавський театр переживав не найкращі часи – нестача фінансування, вимушена бездіяльність, капітальний ремонт приміщення протягом кількох років… Напевне ж, були й інші причини. Запитати нині про них не маю в кого: славний чоловік, чудовий актор, художній керівник театру Віктор Опанасович Мірошниченко пішов у засвіти.
Вважаючи, що це листування і п’єса не можуть належати одній людині, що це належить Україні, я передала і лист Олеся Терентійовича, і п’єсу в Національний музей літератури (м. Київ). Матиме бажання якийсь театр зробити постановку, музей радо поділиться матеріалом.
ЖУРНАЛІСТ. КЕРІВНИК
– “Я такий, який є. Вдячний долі за всі обдарування. Все, що роблю, намагаюся робити чесно. Всякого бувало: важко бувало – трудно. Давили. Гнали…”
(З останнього інтерв’ю)
Давити і гнати його намагались (і не безуспішно) і високі можновладці, і нижчі. Коли на шпальтах газети “Зоря Полтавщини» в 60-ті розкритикував обласних партійних босів, на кілька років був позбавлений можливості друкуватися в газетах і журналах. Змінювалися часи і ті, хто його давив і гнав, «перебудувавшись», уже розхвалювали на всі заставки. Та Бог їм суддя…
* * *
Я пам’ятаю критичні матеріали на обласному радіо (саме там і я вперше скуштувала журналістського хліба). Скільком людям ми тоді допомогли!.. Чого варті рубрики, придумані Котлярем: “Інтерв’ю з перцем”, “За огріхи – на горіхи”…
Він очолював обласне радіо 23 роки. Полтавське обласне радіо стало одним із найкращих в Україні. Василь Федорович не міг змиритися з тим, що очолювана ним організація називається облтелерадіокомітет, а телебачення як такого фактично не було. Завдяки його небайдужості, наполегливості започатковано полтавську сторінку вітчизняного телебачення…
ПОЕТ
Все минає. І це мине.
І не буде колись мене.
Але й після моєї смерті
Світ летітиме в круговерті:
Де нові життя і сонця,
Хтось ітиме в фаті до вінця;
Хтось з криниці нап’ється води;
Хтось уникне нужди і біди.
Хтось зрадіє. А хтось затужить;
Хтось кохатиме палко дуже,
А хтось в пазуху кине зраду.
Хтось шукатиме райського саду;
Хтось посадить чи вишню чи грушу,
Хтось віддасть у заставу душу.
Хтось народить дитину щасливую,
А хтось стане бабусею сивою…
– Та, ні, – поетом себе не вважаю. Віршую потроху. Воно інколи роздуми, спогади якось самі по собі римуються. Я записую. Для пісень – так. Для пісень я писав вірші цілеспрямовано.
(З останнього інтерв’ю)
Чимало написано пісень на його вірші. Але мені (та і не лише мені) найбільше запам’яталася «Журавлина туга» на музику Олександра Білаша з вистави «Чиста криниця». Свого часу на радіо приходили сотні й сотні листів із проханням частіше давати пісню в ефір.
Тепер, коли вже більше 10 років Василя Федоровича з нами немає, я інколи вмикаю запис його останнього інтерв’ю, аби почути спокійний, ледь хрипкуватий голос (в останні роки він був саме таким):
– Звичайно, найбільше я люблю весну. Тому що все проявляється, все хоче показатися красивим. Трава показує, яка вона зелена-зелена!.. Тоді особливо загострюється відчуття і себе як часточки природи. Їду на риболовлю і дуже люблю спостерігати… На мій пеньок раптом сяде жаба чи заповзе вуж. Мені приємно. Воно дивиться на мене, я – на нього. Чи видра яка пропливе. Я вже не кажу про птахів! Відчуваєш у такі хвилини, що ти разом із усім світом живеш. Ніхто там не лукавить. Ніхто. Боїться – тікає, хоче злякати – гавкає. Воно все робить щиро. Прекрасно!
Задумайтесь. І будьте людьми. Просто людьми. Це перш за все, – не лукавити, по-друге, – дотримуватись вироблених віками канонів: діти, батьки, рамки ввічливості. Не намагатися лише брати. А й віддавати людям, не очікуючи подяки. І смерті боятися не треба. Поганої смерті треба боятися. Це коли ти помер, а люди скажуть: «Слава Богу, здихалися». Живіть красиво…
Нелля ДАНИЛЕНКО
Заслужена журналістка України
Спогад про дідуся
Для когось Василь Федорович Котляр був колегою, начальником, учителем, а для нас із братом Романом, світла йому пам’ять, рідною людиною – дідусем. Ми були шибениками. А що ж то за хлопці, якщо вони не шибеники, гайдамаки, неслухи!.. Втім дід умів нас швидко й ефективно урезонити. Не цукерками, іграшками чи умовляннями. «Хлопці, не буду з вами дружити». То був для нас найпереконливіший аргумент. Втратити такого друга ми боялися найбільше.
… Я навчався в Полтавській середній школі №3. Паркан цієї школи був і парканом телерадіокомітету, де працював дідусь. Практично кожного ранку ми з ним йшли на роботу й у школу. Коли не запізнювались, заходили до Корпусного парку, годували синиць та білок. Після уроків я перелазив через паркан і йшов до діда: дивився, як він працює, бігав по території, як тепер розумію, відволікаючи людей від серйозних справ. Врешті дідусь, як він казав, «шабашив», і ми йшли додому. Вечоріло, я йому розказував свої найбільші таємниці, а він, як рівний з рівним, ділився своїми. І ми один одному радили, як жити далі…
Потім, коли я навчався у Полтавському аграрному коледжі управління і права, Василя Котляра запросили викладати курс «Конституційне право». То були чудові лекції! Він розповідав студентам дуже багато цікавого, вів лекцію не «за протоколом», а з власного життєвого досвіду, з висоти прожитих років. Студенти – максималісти. Кожен – ще той бувалий у бувальцях і хоче загнати викладача у куток. Василь Котляр тонко відчував юнацьку безкомпромісність, умів знайти з молодими людьми спільну мову, не образити їх, а делікатно пояснити, що категоричність у житті, як і в юриспруденції, може призвести до великих проблем. Після лекцій Василя Котляра не один мій однокурсник говорив: «Оце викладач!»
Але найяскравіші спогади – риболовля. Це було для нас з братом найбільшим святом. Ми – малі, ледь за п’ять-шість років перевалило, відчували себе дуже дорослими, прагнули бути дідові справжніми помічниками. Три, а то й чотири дні біля річки, без батьків, з дідом! Нехай насміхається й дорікає, гримає; нехай заїдають комарі, зате аж два окунці спіймали, самі хмизу назбирали, казанок видраїли. А яка смачнюча юшка з тими окунями й комарами… До нас часто приїздили гості, зокрема Юрій Дмитрович Кустол, якого любив і поважав дід.
Роки летіли – ми виросли, а дід ще більше посивів. Тоді настала наша черга запрошувати його на риболовлю. Збиралася ціла ватага друзів, компанія значно зростала, якщо хлопці дізнавалися, що у товаристві буде «сам Котляр». Його бувальщини й небилиці, спогади, анекдоти смішили, додавали настрою, змушували замислюватися… Оті наші посиденьки на березі річки теж були уроками життя. Я щасливий і гордий з того, що про все це можу, звісно ж, у доступній і, будемо відверті, прийнятній формі розповісти моїй доньці – правнучці Василя Федоровича.
Я дуже люблю і поважаю свого дідуся. І коли теж матиму онуків, намагатимуся хоча б на п’ятдесят відсотків бути таким же справжнім їхнім другом, яким був для мене мій дід – Василь Котляр.
Степан БАБИЧ