Василь Шкляр: «Я сподівався, що сучасний світ не допустить такого відвертого нищення нації у всіх на очах»

Гостем книжкового ярмарку, який відбувся нещодавно в Полтаві, став один із найвідоміших письменників сучасної України Василь Шкляр – автор романів «Чорний Ворон», «Троща», «Маруся», «Характерник» та інших. Під час зустрічі з полтавцями Василь Шкляр презентував свій останній виданий роман – «Заячий костел», над яким працював більше п’яти років. Також письменник анонсував новий твір, який, за його словами, вже написаний і стане найближчим саме полтавцям, бо події в ньому відбуваються на Полтавщині й Сумщині.

«Без мовних таємниць заглибитись у людську душу дуже тяжко»

«Заячий костел» – українсько-литовський роман. Василь Шкляр розповів, що історія його написання розпочалася з пропозиції поїхати до Литви.
«До мене звернувся один відомий литовець з проханням написати книгу на кшталт «Трощі», але про литовських «лісових братів», які воювали в 1940–1950 роках проти москалів, чинили шалений опір радянській окупації. Я на це запрошення відгукнувся, хоча й не обіцяв писати роман, бо не знаю литовської мови. А без мовних таємниць заглибитись у людський характер, людську душу дуже тяжко. Все ж таки я поїхав, щоб ознайомитись із тією сторінкою боротьби литовців. Ознайомитись із документами та історичними подробицями щодо національно-визвольного руху литовців проти радянської влади.
На моє превелике щастя, я ще застав у живих безпосередніх учасників тих подій – справдешніх партизанів! Це були надзвичайно цікаві постаті, одному з них на той час було 98 років! Він, до речі, прожив 100 років і кілька місяців і відійшов у вічність у такому поважному віці. Це була винятково цікава людина. Він жив усамітнено на хуторі, нікого не хотів бачити, ні з ким зустрічатися. Коли я з ним таки зустрівся – а це вдалося лише завдяки тому, що він дуже поважав українців, з якими познайомився під час ув’язнення в таборах, то він відкрив мені душу – розповів такі речі, якими не ділився раніше ні з ким, відкрив багато цікавої інформації про литовський опір радянській владі.
Після всіх цих розмов, вивчення матеріалів, документів, після подорожей партизанськими стежками я раптом зрозумів, що напишу цей роман».
Василь Шкляр поділився думками про те, чим історія литовських «лісових братів» може бути цікавою українському читачеві. Письменник вважає, що в цій історії є багато паралелей та спільного з історією ОУН-УПА і визвольної боротьби українців за свободу та незалежність.
«Був іще такий місток з України до Литви: у 1950 році українські повстанці вирішили зробити рейд на Литву. Уявіть собі – 1950 рік, коли вже жодної надії на перемогу, на визволення, а хлопці вирушають до Литви обійнятися зі своїми братами, щоб показати, що вони не самотні, що така ж боротьба триває і в Україні. І що рано чи пізно ми переможемо, якщо не зараз, то залишимо по собі ідею, яку підхоплять наступні покоління».
Насправді, за словами Василя Шкляра, роман «Заячий костел» – це психологічна розповідь про людські долі, в якій його Величність Кохання привалює понад усім. Роман уже перекладений і цього року побачить світ литовською мовою.

«Я гранично чесний зі своїм читачем»

«Це досягнення великого людського щастя – бути самим собою. Я завжди залишаюся таким як є. Я гранично чесний зі своїм читачем. Читач це відчуває і платить мені тією ж монетою», – пояснив успіх своїх романів Василь Шкляр, відповідаючи на запитання полтавців. «У своїх творах я зазираю у безодню людської душі – а в неї, повірте, часом дуже страшно зазирати. Я відкриваю портали, і більше скажу – кротовини, які дозволяють відчути момент самопізнання.
Часом мене запитують, чого у моїх романах більше – факту історичного, документальних джерел чи творчої фантазії, вигадки? Але часто я навіть не вловлюю оту межу між фантазією і документальними фактами. Часом інтуїція підказує більше, ніж будь який довідник, будь яке джерело. Я на все дивлюся очима своїх героїв. Бо письменник певною мірою є актором, він перевтілюється у своїх персонажів».
Письменник також розповів, що надихнуло його на написання найвідомішого роману «Чорний Ворон».
«Про Холодний Яр, про цю визвольну боротьбу я звичайно знав, але дуже поверхнево, не уявляв її справжніх масштабів. У моєму селі іноді старі діди згадували про це і навіть коли в карти грали, називали королів псевдонімами отаманів: Туз, Голий, Босий – це все були відомі імена з нашого краю. Пізніше я прочитав прекрасну книжку видатного автора Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Вона була перевидана в 1993 році. Я прочитав її з величезною насолодою і відтоді почав досліджувати цю тему. Горліс-Горський завершує свою оповідь подіями весни 21-го року. То був ще романтичний період боротьби, коли залишалися сподівання на визволення, коли селяни підтримували партизанський рух, віддавали коней та харчі, а головне – своїх синів – і казали: «Ви наші захисники, бийте цю московську нечисть…».
А після 1921 року, коли та диявольська влада придумала НЕП, щоб селяни поторгували, погосподарювали, пожили «з масною кісткою», а для інтелігенції придумали українізацію і навіть дозволили автокефальну церкву, от саме тоді населення відвернулося від повстанців. Дядьки казали: «Хлопці, ви вже не захисники, ви кара господня». Бо ж де з’являлися повстанці, туди приходили червоні, брали заручників, розстрілювали мирних людей… І ось після того почався найтяжчий, найдраматичніший період боротьби оцих залишенців – без надії на визволення…
І от коли вже така настала скрута – одні повстанці пішли на амністію – і потім їх розстріляли, частина поїхала на Донбас, на Криворіжжя. Хто спритніший – вислизнув за кордон. Залишилася когорта найзатятіших борців – якраз отих, про кого Чорний Ворон казав: «На моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон». На ньому напис «Воля України або смерть». Я не здобув волю – я обираю друге. Але на моїй крові, на моїй могилі проросте ідея, яку підхоплять наступні покоління». І ось цей найтяжчий період боротьби я вирішив описати в «Чорному Вороні», друга назва якого – «Залишенець». Тобто там, де поставив крапку Горліс-Горський, звідти я приблизно і почав. Ідею роману я виношував ще від 1990-х років, але я знав, що писати його на вигадках не можна, знав, що він матиме дуже багато опонентів. І вже у 2005 році, після Помаранчевої революції, я отримав доступ до Галузевого архіву СБУ, де документів, які я цитую в романі, вдоста – неторканих, нечитаних… Взагалі, якщо писати про Холодний Яр, то і 300 книжок буде замало».

«Людина – як криниця: вичерпаєш себе, то потім мул будеш черпати…»

«Ранок 24 лютого 2022 року я зустрів у своєму будинку під Києвом», – відповів на запитання шанувальників Василь Шкляр. «Вдосвіта дружині подзвонила родичка, і з їхньої розмови я одразу здогадався, про що йдеться. Казати, що я це відчував чи передбачав, не буду. Я все-таки покладався на те, що сучасний світ сильніший і цивілізованіший. Що сучасний світ не допустить такого відвертого нищення нації у всіх на очах. Але це сталося. Відчуття були такі, як, напевно, і у всіх нас. Литовці, до речі, запрошували мене ще на початку вторгнення, але я сказав, що поки в Україні триває війна, нікуди звідси не поїду, маю бути тут».
Свої твори письменник пише у невеликому будиночку в передмісті столиці. «За містом у мене є будиночок, де я працюю, пишу, усамітнююсь. До речі, за комп’ютером я працюю лише з 2000 року. «Ключ» – останній мій роман, який я написав від руки. Я ніколи не збирався переходити на комп’ютер. Але потім один мій прихильник, підприємець, привіз мені цю сучасну техніку і сказав: «Спробуйте!». Звісно, це зручно, нині не треба нікому розповідати про ці переваги. Іноді буває працюю і по 18 годин, хоча ніколи себе не силую. Воно ж, знаєте, людина – як криниця: вичерпаєш себе, то потім мул будеш черпати… Все мудре і красиве робиться без напруги, щоб читач не чув, як тріщать коліщата в твоїй голові! Але тим, хто збирається писати, я дам пораду – натхнення не чекайте! Якщо сісти і чекати натхнення, воно ніколи не прийде, воно з’являється лише під час роботи.
Я дуже повільно пишу, у мене великі перерви між книжками, хто знає. Але останній за часом роман я написав якраз із великим натхненням і відносно швидко. Він про повстанський рух на Полтавщині й Сумщині, у тім числі про сучасних партизанів, які там, на кордоні, сьогодні воюють», – зазначив письменник.
Цю історію Василь Шкляр не шукав, вона прийшла до нього сама. Після завершення роботи над «Заячим костелом» письменник саме планував відпочити від творчості. Але телефонний дзвінок одного ранку змінив його плани. У результаті – робота над новим романом, який, за словами письменника, вже написаний.
«Якось вранці – телефонний дзвінок. «Це вас турбує Чугайстер. Я знаю одну таємницю, яку можу відкрити тільки вам. Бо не вірю ні владі, ні інституціям, ні вченим. А вам я довіряю. І повів далі: «Над Хоролом я знаю кручу. У 1933 році, під час голодомору, там одна жінка провалилася у печеру. І знайшла там такі речі, які врятували від голоду її та ще пів села. Вона перед смертю мене повела туди, показала це місце. І його більше ніхто не знає. Я мушу Вам це показати, якщо цікаво».
Я поїхав туди. Цей чоловік живе на межі Полтавської та Сумської областей. Дуже довго й захопливо можна розповідати, як ми йшли до тієї печери, як лісові духи охороняють скарби… Ви знаєте, я казок не пишу, фентезі не пишу. У мене містика реалістична. Містики доволі й у нашому житті. І от там я з нею зіткнувся. Усіх подробиць тут, мабуть, не варто оповідати.
Як виявилося потім, цей чоловік – сучасний партизан. Це його псевдо – Чугайстер. Утворився такий партизанський загін, у який увійшли старші чоловіки, яких не взяли до ЗСУ або через вік, або через інвалідність, або ще через якісь серйозні причини. Це переважно лісники, мисливці, тобто старші люди, які вміють володіти зброєю. Оскільки вони всі лісовики, то взяли собі позивні з «Лісової пісні» Лесі Українки. Командир у них – Лев, заступник – Лукаш… Оскільки в них немає жінок, дівчат і немає Мавки, то в них є хлопець Мавкун. Ось такий цікавий контингент вояків. А крім того, у цього чоловіка, який мені подзвонив, дивовижна історія про його діда, який був повстанцем у 1920-х роках. І ви розумієте, оця наша сучасність настільки символічно, таємничо, містично пов’язалася з історією… А ще він сказав, що у тій печері зустрічалися Мазепа з Карлом ХІІ. Там у них були великі скарби. Такі вельможі, вояки, вони завжди возили за собою й у походи скарби на випадок підкупу, викупу тощо. Я спитав: «А що, та жінка знала, що це скарб Мазепи й Карла ХІІ?» Він каже: «Я це знаю. І я Вам можу довести». Я почав ближче спілкуватися та їздити туди, вивчати цей матеріал, – а там ще є Бугайський трикутник – аномальна зона на Роменщині, і от я її пройшов. Там у мене вийшов з ладу годинник, телефон ледь не згорів… Але не буду всього розповідати, скажу лише, що ця книжка буде однією з найближчих саме людям Полтавщини», – заінтригував письменник майбутньою книгою, на яку вже чекають його шанувальники.
Під час зустрічі Василь Шкляр по пам’яті читав уривки власних текстів. «Я всі свої романи напам’ять знаю», – зізнався він. І, звичайно, яка ж зустріч із письменником без автограф-сесії: у черзі за автографом зіркового автора зібралися декілька сотень людей.

Ірина РОГОЖИНСЬКА
«Зоря Полтавщини»