Є в осені світло

Василина

У кожної людини є три матері – та, що породила, Батьківщина-мати і Матір Божа. І так воно ведеться, що, зрадивши одну, стає відступник недостойним і прихильності двох інших.
А скільки ж матерів у дитини всиновленої? Виходить, чотири? І яка бере гору?
Чимало бездітних жінок не бояться цього вибору. І не шкодують потім, хай що їх спіткає в майбутньому. Адже й рідні діти не завжди бувають успішними, здоровими, шляхетними, а їх мати все одно любить безумовно, до того ж, неуспішних, певно, іще самовідданіше, ніж успішних.
Моя сьогоднішня історія – саме про таку жінку. Красиву, мудру, небагатослівну. Яка вміла любити і не обтяжувати близьких своїми проблемами. А їх у її долі не бракувало. Свого часу познайомила мене з нею наша спільна родичка. Вона ж розповіла про те, чому Василинине гарне лице завше ніби оповите смутком.
У злагоді й любові жили вони зі Степаном. Та одне лихо – Бог не послав їм дітей. Степан возив хліб у сільський інтернат неподалік райцентру. І вибігало там до воріт зустрічати його машину русяве дівчатко, таке симпатичне, таке улесливе. Галченя! Непомильним дитячим чуттям воно обрало саме його. Не зчувся, як прикипів до сиротини душею. Повертаючись додому, не раз розтривожено запитував себе: хіба в нього не могло бути такої донечки? Та другокласниця Галя мала ще й рідню – старших сестру і брата. Сестра вже випурхнула з інтернатівського не вельми затишного гнізда, а брат, Мишко, на два роки старший від Галі, нізащо не хотів розлучатися з молодшою сестричкою, як, до речі, і вона з ним. Їхня мати була затятою п’яницею: набравшись оковитої, упала головою на розпечену плиту й згоріла. Про батька діти нічого не знали.
Степан порадився з Василиною. Та не вагалася жодної миті: беремо обох! З перших днів після всиновлення хлопчик і дівчинка почали називати їх татом і мамою. Як тішило це слово Василинину душу! Нишком утирала щасливу сльозу. Нарешті Бог змилостився і над нею. Справжня родина – та, в якій лунає дитячий сміх. Як же тільки тяжко почуватися пустоцвітом! Але відтепер і в неї усе буде, як у людей, – і мир у душі, і дитячий сміх за столом.
Та не так сталося, як гадалося. Буквально з перших днів почалися й проблеми – і Мишко, і Галя росли непоступливими, неслухняними. А найгірше, що не мали жодного бажання вчитися. Та якби ж тільки це. Вони й до праці не надавалися. І з якого тільки боку Василина до них не заходила, та все ладиком, та все з відкритою душею: «Може, ти, Галю, посуд помиєш?», «Може, ти, Михасю, батькові допоможеш?». Іноді її охоплював розпач, здавалося, діти зовсім не потребують її ласки. Нікому не скаржилася, навіть Степанові, тільки душу затопив якийсь глибокий відчай. Якби хто пильніше придивився, то уздрів би його в її печальних очах. Степан про все здогадувався, однак теж мовчав. Об чім жалкувати? Назад повороту немає.
Діти росли. Одне за одним – і з неабиякими труднощами – закінчили профтехучилище. Галя хутенько вийшла заміж. А Михайла забрали до війська. Перший рік служби він іще вряди-годи писав, а далі – ні привіту, ні отвіту. Зник із їхнього життя, наче його й не було. Збігали роки. Галя народила хлопчика, зіпхнула його дідусеві й бабусі, а сама то розлучалася і знову намагалася створити сім’ю, то присягалася, що почне нове життя – без «цих козлів». Почала заглядати в чарку. А Михайло все мовчав. Василинині колись променисті очі випромінювали біль, що його годі передати словами. Сказав же хтось із великих мудреців-греків: «Скаржиться легка журба, а велика – та безголоса».
Не відомо, в який спосіб, але Степан таки довідався, де мешкає Михайло. Не так і далеко, як гадалося, – у селі на Слобожанщині. Нібито знайшов там собі й дружину. Степан хотів їхати відразу, Василина відрадила: як же без гостинців? Зарізали порося. Повіз гостинців. Ліпше б він не їздив! Коли повернувся і розповів дружині, що там побачив (не хата, а якась нора, зайти в яку можна тільки зігнувшись у три погибелі, і в ній – дві пропиті істоти, не схожі на людей), Василина наче скаменіла з болю. Не нарікала. Не плакала, принаймні на людях . Не потребувала нічийого співчуття. Біда наскочить, звідки не ждеш її. А тут… Авжеж, вона передчувала цю чорну невдячність іще тоді, коли діти називали її мамою, але не могли забути і простити ту безпутну, що впала колись головою на розпечену плиту. Її гени, на горе, виявилися сильнішими за Василинину доброту і Степанову душевну щедрість. Так буває.
Мовчазної тіточки Василини вже давно немає на світі. Тільки горбик, порослий травою, на селищному кладовищі. Але ні, не тільки. Як жодна краплина вологи, падаючи на землю, не пропадає марно, так не зникає безслідно під цими небесами жодна краплина людської доброти. В останні Василинині й Степанові земні дні про них турбувався внук, син непутящої Галі. А материнський подвиг невідомої світові тітки Василини неодмінно десь закарбовано у Книзі життя.

Тетяна Олександренко.

Поділися:

Добавить комментарий