Василівка увіковічує ім'я свого "маестро пензля"

SONY DSC

Василівка увіковічує ім’я свого «маестро пензля»

Його ім’я занесене до довідників України з мистецтвознавства та інтернет-довідників. Майже всі його картини під час Другої світової війни були вивезені до Німеччини. По закінченні Академії мистецтв у Петербурзі він отримав срібну медаль, незабаром ще одну відзнаку – третю премію товариства імені А.Куїнджі. Потім – служба художником (!) на Першій світовій війні. Повернення на батьківщину після жовтневого перевороту 1917 року і – довгі роки забуття…
Та на малій батьківщині художника, у Василівці Козельщинського району, він залишився для місцевих селян своїм, близьким, рідним, незважаючи на те, що був непересічною, відомою особистістю, беззаперечним талантом. А головне – тут його не забули.

Не кожен, мабуть, здогадається, що йдеться про Івана Дряпаченка, відомого митця першої третини ХХ століття, талановитого художника з не-простою, навіть трагічною долею. Синові колишнього кріпака, йому пощастило стати підопічним графської родини Капністів, які допомогли Іванові здобути художню освіту спочатку у Києві. Згодом самотужки він підкорив Москву й Санкт-Петербург, ставши одним з найкращих учнів видатних митців Валентина Сєрова та Іллі Рєпіна. Свою майстерність Іван Кирилович удосконалював у Італії, Франції, Іспанії і Франції. Але де б не був, якими б світами не подорожував, завжди повертався у рідну Василівку, відраду для його душі, життєву пристань.
У чому трагізм долі Івана Дряпаченка як митця? Його ім’я було незаслужено забуте протягом багатьох десятиліть. Як припускають земляки художника, він не сприйняв реалій та ідеології комуністичного режиму і навіть не намагався ладити з радянською владою. Очевидно, не забажав оспівувати її та революцію (більшовицький переворот) у своїх творах. Натомість писав портрети односельців, українські сільські пейзажі, ікони для храмів. Так і не зміг стати «номенклатурним», ідейним художником. А якби зміг – були б і замовлення, і персональні виставки, і, висловлюючись по-сучасному, піар, продюсери від держави… Тоді б збереглися твори та ім’я. Але чи були б ці роботи такими самобутніми, чи дихали б вони такою любов’ю до України? Чи лишився б Іван Дряпаченко собою?
Іван Кирилович вважав за краще працювати у Василівці. Був учителем малювання і співів, організував самодіяльний театр і церковний хор, що налічував більше 50 чоловік (односельці й досі передають від покоління до покоління спогади про Дряпаченка – чоловіка гарної зовнішності, з чудовим голосом і надзвичайним хистом не лише до малювання, а й до музики). Спів того хору було чутно далеко за околицями Василівки; а коли весняна повінь заливала навколишні луки, то по цій воді припливали на човнах селяни аж із Пісок, щоб послухати, як співає василівський хор…
Ця людина була талановитою в усьому. Щоправда, до городництва у Дряпаченка потягу не було, хоча й мав у селі величенький город. Розповідає місцевий бібліотекар Микола Горпинченко:
– Іван Кирилович був творчою людиною, дуже любив саджати дерева. Сам їздив десь, привозив сортові саджанці садових і декоративних культур, власноруч викопував ямки, усе робив по науці. Причому висаджував дерева парами.
Деякі з Дряпаченкових дерев збереглися й досі на подвір’ї садиби Віри Василівни Черненко, далекої родички художника (її покійна свекруха доводилася Дряпаченкові рідною племінницею). На цьому ж самому місці колись була хата, в якій жив художник. Тож тут і досі шумлять кремезні акації і щороку родить стара Дряпаченкова груша. Щоправда, пар уже немає, але, наприклад, посаджений художником дуб дав потомство: поряд із ним виросли два молодих, міцних дубки. На жаль, про Івана Кириловича цього не скажеш: все своє життя прожив самітником, не знайшов своєї половинки. Може, тому хоча б дерева саджав у парі?
Смерть майстра не менш трагічна: він помер у грудні 1936 року, отруївшись чадом від гасової лампи у своїй оселі. А через сім років після його смерті згорів і будинок, у якому він жив та творив. Таке враження, наче сама доля намагалася стерти з лиця землі не тільки художника, а й усе, що було побіля нього. Та не стерлася пам’ять.
– Якісь журналісти в газеті колись написали, що могила загублена в бу’рянах… Як так можна? Безсовісні! Ми ж доглядали його могилу весь час, – жаліється Віра Василівна, родичка. – Прибирали, хрест поставили, гробничку… Ну, як годиться, разом з могилами іншої рідні. Я тепер не годжуся, то діти мої впорядковували його могилу. А потім там пам’ятник поставили, доріжку зробили…
Портрети пензля Івана Дряпаченка раніше прикрашали ледь не кожну хату рідного села – поряд з образами. Кажуть, у багатьох корінних мешканців Василівки вдома й досі зберігаються картини Івана Дряпаченка. Але люди їх не показують чужим – бояться стати жертвами шахраїв. Адже нині збереглося дуже мало його робіт. Близько тридцяти живописних та п’ятдесят графічних творів – це все, що зберігається у музеях України, Росії та Республіки Білорусь. Кілька робіт включені до експозиції Полтавського, Харківського та Донецького художніх музеїв. Відтак кожен знайдений твір викликає інтерес фахівців і шанувальників мистецтва, а також має велику цінність у грошовому еквіваленті. Чи не тому за картинами Дряпаченка стали полювати колекціонери й любителі наживитися?..
Мистецька спадщина художника, безумовно, могла би стати перлиною культурного надбання України. На жаль, творчість Івана Кириловича у контексті розвитку українського мистецтва першої третини ХХ століття вивчена не повною мірою. Ґрунтовно досліджувати її почав лише у 1960-х роках учень митця Анатолій Терещенко, теж художник. Згодом, у 1970– 1980-х роках, – мистецтвознавець Валентина Рубан; з 2013 року – мистецтвознавець Тетяна Мячкова.
«Відомо, що під час Другої світової війни мистецька спадщина художника була вивезена до Німеччини. А у 2013 році на мюнхенському аукціоні Neumeister був проданий портрет Івана Дряпаченка. Малюнок, створений 107 років тому товаришем митця, відомим художником Ісаком Бродським, досі зберігся! Чому б не припустити, що і роботи самого Івана Дряпаченка все ще знаходяться у Німеччині? Є роботи митця й у приватних збірках, але місцезнаходження переважної більшості невідоме. Вірогідно, це стало одним із приводів для появи на ринку антикваріату підробок творів Івана Дряпаченка портретного жанру», – стверджує в одній зі своїх дослідницьких статей Тетяна Мячкова.
Цей факт можна розглядати по-різному: як негатив і навпаки. Позитивом є те, що ім’я Івана Дряпаченка знайшло заслужене визнання і зайняло достойне місце у пантеоні інших знаменитих митців минулого століття.
І ще одне свідчення цьому – відкриття бюста художника на його малій батьківщині, у Василівці. Ця непересічна подія стала завершальною в історії проєкту Василівської сільської ради, який переміг у конкурсі «Бюджету участі Полтавської області» минулого року й отримав фінансування з обласного бюджету. Проєкт, який буквально виплекала сільський голова Алла Таратута, передбачав установлення у селі бюста Івана Дряпаченка та влаштування зони відпочинку побіля нього. У планах цієї небайдужої жінки, до речі, – ще й відкриття міні-галереї репродукцій творів Івана Дряпаченка у місцевій сільській бібліотеці.
Тож нещодавно на центральній вулиці Василівки, названої іменем Івана Дряпаченка, відкрили цей пам’ятник, який без перебільшення єдиний в Україні. В урочистостях узяли участь представники районної влади, обласного депутатського корпусу, Кременчуцького краєзнавчого музею, де зберігається кілька картин Івана Дряпаченка. Звичайно ж, прийшли василівські школярі. Почесним гостем був автор бюста, скульптор Юрій Дяченко. Як і годиться, пам’ятник освятив настоятель місцевого храму отець Петро.
Прибула до Василівки з Києва і мистецтвознавець, журналіст Тетяна Мячкова, яка знає про нашого талановитого земляка набагато більше, ніж ми самі, пише на цю тему дисертацію і ділиться своїми знаннями з мешканцями Козельщинського краю та України.

Надія ЛИТВИН
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий