Васильків портрет

Васильків портрет

У Василька тато – художник. Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав:
– Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну.
– Давно пора, – обізвалася мама. – Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета.
Так усе і почалося. Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його з собою в майстерню.
Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он – бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он – яблука на столі. Так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он – вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: «Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком…»
Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися. Суцільна мука! Краще вже в садок ходити.
– А як же ти думав, – казав батько, – позувати – це теж дуже складна робота.
Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовить:
– Перерва.
Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує:
– До роботи, до роботи.
Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження:
– Не рухай плечима.
Або:
– Не опускай так низько голову.
Чи:
– Не відводь очей од вікна.
«Кажуть, що дитинство – найкраща пора, – думав Василько. – Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту – ніколи не буду художником».
– Тату, мені вже набридло…
– Потерпи трохи – буде гарний портрет.
– Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац – і готово.
– Фотографія – це зовсім інше.
– Я хочу їсти, – просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу.
Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено.
Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить?
– Недарма терпів? – запитав, усміхаючись, тато.
– Ага, – тільки й мовив Василько, все ще розглядаючи портрет.
На полотні він виглядав у вікно, начеб бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив.
Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку.
– А нашого тата всі знають, – здивовано сказав мамі Василько.
– Бо наш тато – відомий художник.
– Я думав, знають лише космонавтів або артистів…
– Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу.
Василько ходив з людьми поміж картинами.
На картини він не дивився, бо вже знав їх. Дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини.
– Який гарний хлопчик! – почув чийсь голос біля свого портрета. – А, це син художника, тут підписано…
Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько.
– Бачиш, – казала йому жінка, – який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний.
Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік. Василько добре знає, що він і неуважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це. Додому вони поверталися втрьох.
– Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? – запитала мама.
– Сподобалося, – сказав тихо.
– А що найбільше сподобалося?
– Все найбільше сподобалося.
А потім заглянув мамі в очі й сказав:
– Я буду дуже уважним і слухняним…
Мама здивовано подивилась на нього. А він додав:
– Таким, як там… на портреті. От побачиш!

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий