Важка дорога, добрі люди…

Нещодавно довелося подорожувати у справі з Кременчука в Хорол. Хочу висловити подяку працівникам Хорольського будинку-інтернату для престарілих та інвалідів. Та перед цим розповім про дорогу туди.
Вирішили ми провідати мою родичку, зі мною була ще її подруга. Добиралися поїздом Кременчук–Ромодан до станції Хорол. Їхали ми цим маршрутом вперше, отже, не знали, де виходити і на якому боці знаходиться станція. Спитали провідницю, але вона нічого не відповіла. Знизала плечима, мовляв, не знаю. Раніше, наскільки мені відомо, в дизелі оголошували кожну зупинку, “двері зачиняються”, “будьте обережні”. Зараз що, правила змінилися?
Спасибі, люди підказали, як доїхати і де виходити. В Кременчуці, щоб піти у туалет, треба було викласти 5 гривень. Обслуговуючий персонал нікудишній, ніякої допомоги. До речі, в тім же Кременчуці на автостанції беруть 3 гривні й обслуговування краще, і чисто, залізничникам повчитися б.
Зате в Хоролі нам дуже сподобалось. З вокзалу в місто повезла маршрутка. Дуже привітний водій, подбав, щоб усі пасажири сиділи. Нас довіз, куди нам треба, розказав, як знайти інтернат, як туди пройти, побажав усього найкращого. За це ми йому дуже вдячні. Завдяки цим роз’ясненням будинок знайшли швидко. Там нас привітно зустріли, показали, куди йти до корпусу, де перебуває родичка. І вже чекала лікар Таїса Яківна, провела до неї в палату.
Я була дуже вражена тим, яка там чистота. В кімнаті – 5 жіночок, всі охайно одягнуті, постіль на ліжках чиста, біля кожного ліжка на стіні – гобеленові коврики. Є телевізор, необхідні меблі.
Потрапили ми саме на час обіду. Годують тут підопічних дуже добре. Того дня подали борщ, перець, фарширований м’ясом з крупою, компот, хліб чорний і білий, ще й по скибці кавуна.
Я, здорова людина, і то стільки не з’їм. Самі мешканці інтернату говорять, що їсти їм дають 6 разів на день. Хто лежачий і сам їсти не може, того годують. Кожного дня їх оглядає лікар, двічі на день міряють тиск і температуру. Одна жіночка сказала, що, якби вона жила вдома, то не знає, як би й прожила, ніхто б їй стільки уваги не приділяв, як приділяють тут. Та й чи харчувалася б вона так добре удома.
Щодня дають фрукти, овочі, ще й 25 відсотків пенсії залишається на смаколики. Люди в білих халатах роблять усе, щоб їхнім підопічним було добре. І це відчутно.
На подвір’ї багато квітів, дерев. Є свій город і підсобне господарство. Двір зелений і чистий. На свіжому повітрі гуляло багато людей, є й ті, хто на візках, їм скрізь є доступ, кругом зроблені пандуси.
Тож подяка персоналу Хорольського інтернату.
Коли ми спитали свою родичку, чи не сумує за своєю домівкою, вона відповіла, що тут себе почуває дуже добре і нікуди звідси не хоче їхати.
Через дорогу від інтернату стоїть церква, хто хоче – відвідує.
До таких інтернатів люди потрапляють не з добра. Ось і мою зовицю спіткало горе. Чоловік помер рано, син теж помер, і залишилася вона сама. Жила одна в селі. Стався інсульт. З лікарні потрапила в будинок престарілих. Мій чоловік, її брат, теж був лежачий хворий. Нещодавно його не стало. Я вже теж немолода, але вирішила поїхати її провідати.
Назад з Хорола ми повертались автобусом. До Глобиного дорога була більш-менш прийнятна, а з Глобиного до Градизька – самі ями. Водіям треба бути віртуозами, щоб проїхати тією дорогою, розминутись з іншими машинами, не перекинутись і не потрапити в ДТП. Траса там не ремонтувалася роками. Асфальт такий вибитий, що страшно дивитись. Але ж треба їхати і за людей відповідати.
Та як би там не було, поїздкою ми задоволені.

З повагою
Віра ПІНЧУК.
м. Горішні Плавні.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий