Великі сподівання малого села

У магазині-бібліотеці порядкує Орест.

Великі сподівання малого села

Подружжя киян повертає Христанівці Лохвицького району пам’ять і надію

Під час перепису 1989 року в селі Христанівка Лохвицького району нарахували 249 мешканців. Сьогодні їх залишилося менше сотні. За таких темпів від села незабаром може не залишитись і сліду… Однак є люди, котрих така перспектива не влаштовує. Вони роблять усе, щоб сумні пророцтва ніколи не здійснилися. А згуртувала небайдужих у поки що невеличку, та дуже діяльну спільноту місцева жителька Оксана Олійник, яка про існування Христанівки навіть не здогадувалася. Жила собі на київській Борщагівці донька столичних інженерів…

Енею тісно у кам’яних джунглях

Після навчання у Києво-Могилянській академії стала культурологом, перекладачкою з англійської. Тож адаптувала тексти фільмів, працювала у прес-службах престижних українських кінофестивалів. Саме до Києва з іншої культурної столиці – Львова – «переманила» Ореста, з яким звили сімейне гніздечко. Він був також далеким від села, працюючи менеджером з персоналу, керівником департаменту, а згодом і директором фірми. Водночас захоплювався літературою, сам писав фентезі.
Село Оксана пам’ятала хіба що за дитячими враженнями від поїздок до бабусі на Житомирщину. Та коли в них із Орестом народився син Еней, майже одразу відчула, наскільки тісними й обтяжливими для малого є кам’яні джунглі столичної околиці. Коли в Ореста з’явилася можливість працювати дистанційно, він також дозрів до змін у житті.

Чогось кращого годі й шукати

За відгуками містян-першопроходців, Полтавщина підходила найбільше. Христанівку Олійники спочатку «загуглили». Та коли приїхали в село на узвишші, зрозуміли: нічого кращого шукати вже не треба. Бо тут неба стільки, що зачудований можливістю «кланятися» йому Орест охрестив село Піднебесною…
Тож 2013 року придбали будинок «з газом і унітазом», переселилися зі столиці разом із півторарічним синочком. Добре усвідомлюючи, що в цьому селі на них чекають не лише райські кущі. Христанівка, яка хоч і розташована за 12 кілометрів від міста-райцентру Лохвиці, що віднедавна стала «столицею» їхньої міської (!) об’єднаної територіальної громади, звичних для багатьох благ має небагато. Єдиним діючим соцоб’єктом тут залишився клуб. Школу закрили наприкінці минулого століття, кілька років тому повісили замок на єдиний магазин. При цьому автобус із райцентру заїжджає у село щосереди й щонеділі…
Добре, що у подружжя свій автомобіль, який найчастіше «сідлає» Оксана. Як добратися до райцентру за нагальної потреби, скажімо, стареньким людям, то нікого не обходить!

Інші можуть, і ми – не гірші

Із селянами перезнайомилися також без проблем. Цю місію спочатку виконувала переважно Оксана, гуляючи з дітьми (вже у Христанівці вона народила молодшого сина Уласа). Тож нині подружжя має справжніх друзів, однодумців і серед дорослих односельців, і серед їхніх дітей, онуків. Але суцільної сільської ідилії не виходило. Хоча б тому, що жінці довелося лікуватися від онкологічної недуги. Причому не тільки в Україні, а й в Ізраїлі. Саме там Оксана побачила, як сила й згуртованість громади, за її словами, «роблять із нічого цукерочку». На камінні й піску, серед пустелі…
Це ще більше впевнило її у необхідності гуртувати небайдужу спільноту в їхньому селі та за його межами. Передовсім задля того, щоб громада стала сильнішою, здатною розв’язувати проблеми, які ще вчора здавалися непідйомними. Спершу вона через соціальні мережі й свій англомовний блог розповіла про дивовижні принади Христанівки світові. Пізнати їх захотіло багато людей, спраглих до відкриттів таких незвіданих оаз гармонійного єднання з природою. Щоб приймати їх, Олійники купили в селі ще одну хату й облаштували в ній гостьовий будиночок Gogo-Mogo.
У ньому, крім наших співвітчизників із великих міст, уже побували гості з Австралії, Франції, Німеччини, Португалії та інших держав. Найбільше – американців. Отримуючи тут прихисток та їжу, іноземці «відпрацьовують» їх практичною допомогою господарям, зокрема й на городі. Оксана не приховує, що хатньо-городні клопоти – не її коник. Натомість, коли ті ж американці, пітніючи, ліквідовують бур’яни на їхньому обійсті, то, за словами жінки, «почувають себе суперменами». А смакування українським борщем, іншими свіженькими натурпродуктами, якими пригощають селяни, стає для них справжнім блаженством…

Криниця народної мудрості

Допомога «зі сторони» знадобилася не лише прибульцям. Оксана побачила, що сільським дітям, та й дорослим, бракує якісного й недорогого взуття, одягу. Тож кинула клич в Інтернеті й організувала «банк речей», які почали надходити звідусіль.
Спочатку їх роздавали всім охочим безплатно, згодом – за майже символічні кошти. Коли започатковувала колективні читання для своїх і сусідських дітей, наразилася на ще більший дефіцит цікавих сучасних книжок. Це спонукало створити неформальну сільську бібліотеку, яку постійно поповнюють.
Скориставшись грантовою підтримкою чеської фундації, вирішила створити також неформальний музей села – віртуальний і матеріалізований. Починала зі старовинних світлин із родинного альбому, який дістався у спадок одній із місцевих бабусь. Коли селяни збагнули справжню цінність проекту, стали допомагати Оксані.
Разом зібрали вже понад тисячу (!) родинних світлин, які відтворюють живу минувшину Христанівки, плекають історичну пам’ять роду й народу. Їх можна переглянути тепер ще і в оцифрованому вигляді. Частина світлин навіть прикрасила сторінки двох номерів виданого ініціаторкою проекту журналу. Зрештою спогади всіх, хто надав світлини для музею, Оксана Олійник записала ще й на відео. Тож тепер мають криницю народної мудрості й пам’яті, яка допомагає заглиблюватись у забуте, приховуване чи незвідане.

Відродження архітектурної перлини Опанаса Сластіона

Не менше цікавих таємниць і майбутніх відкриттів «закопано» й у підвалини будівлі згаданої школи. Хоча спочатку Олійники навіть не помітили споруду, що стояла пусткою та перетворювалася на руїну. Йдеться про яскравий зразок українського архітектурного модерну початку ХХ століття, споруджений за проектом відомого митця Опанаса Сластіона. Будівництво таких шкіл, які нагадували храми, замовляло тоді Лохвицьке земство, їх у цих краях багатенько.
Толоку з прибирання та наведення елементарного ладу в тій споруді влітку 2016 року пам’ятають усі. Не лише тому, що за віники, відра й лопати взялись, як то кажуть, старе й мале. Допомогти христанівцям приїхали такі відомі медійні персони, як Ольга Герасим’юк, тодішній аграрний міністр (на жаль, уже покійний) Тарас Кутовий, родовід якого також сягав цих країв, знані письменники, архітектори, митці. Досить сказати, що дітлахам свої твори читали Леся Воронина, Сергій Пантюх, інші чарівники слова зі столиці. Після того з’явилася надія, що історична будівля руїною таки не стане. Вже зовсім не фантастичним видається тепер і задум Оксани Олійник перетворити цю споруду на просвітницько-культурний центр не лише для їхньої невеличкої сільської громади.
І хоча керівники ОТГ, депутати поки що не готові вкладати в її реальне оновлення мільйони гривень, Оксана вірить, що разом із односельцями, меценатами, волонтерами ту пам’ятку вдасться «оживити».

У магазині «коло млина»

Коли 2016 року в Христанівці закрили єдиний магазин і селянам 9 місяців доводилося чекати автолавки з хлібом, саме Олійники повернули крамницю до життя. За фінансової підтримки брата Оксани вони викупили те приміщення. Тож тепер їздять за продуктами та іншим найнеобхіднішим крамом до міста і продають усе те селянам. Прибутків від того магазину, в якому хазяйнує Орест, подружжя фактично не отримує. Та ця невибаглива торгова точка дає набагато більше й важливіше, ніж хрусткі папірці…
Бо насправді магазин став таким собі громадсько-культурним центром села. Саме сюди Оксана з Орестом перенесли «банк речей», облаштували бібліотеку, яка розростається, поставили крісла. Тож селяни приходять до крамниці не лише за хлібом та іншими покупками. Тут можна поспілкуватися, погомоніти про життя-буття, переглянути фото, поспівати, замовити інтернет-послуги тощо.
Місце його розташування односельці досі визначають словосполученням – «коло млина». Хоча того млина-вітряка тут давно вже немає. На переконання Ореста, вітряки в осучасненому вигляді варто було б відновити – для генерування дешевшої «зеленої» енергії, яку могли б використати в недалекому майбутньому ініціативні підприємці для налагодження виробництва. Бо музейно-культурологічними проектами без створення робочих місць села не піднімеш…
Генеральна лінія – гармонізація взаємин між людиною і природою
З огляду на це Оксана також замислюється над схожими, зокрема й виробничими, перспективами Христанівки. А для їх чіткішого окреслення подружжя навіть запрошує профільних фахівців. За словами жінки, для почину тут можна було б організувати збирання та бодай невеличку переробку, скажімо, на сири, молока, яке селяни змушені віддавати за безцінь перекупникам.
Під час недавнього візиту до теперішньої вотчини подружжя ми спочатку зустріли Оксану в школі села Васильки – «столиці» їхнього старостату. Жінка, яка має диплом «Могилянки» й рівень перекладача-синхроніста, веде заняття з англійської для тамтешніх учнів. Крім того, допомагає й дорослим мешканцям райцентру. Водночас через відеозв’язок працює як психотерапевт, опікується проектом «Школа 3.0. Об’єднані громади».
Перелік її фахових і громадських обов’язків та занять можна продовжувати. Не кажучи вже про постійний саморозвиток. Зізнається, що не на все вистачає часу і сил, тому деякі проекти доводиться пригальмовувати. Та від своєї «генеральної» лінії на гармонізацію взаємин між людиною і природою, відродження історичної пам’яті народу, згуртування громади і небайдужих однодумців, які допомагають робити, здавалося б, нездійсненні перетворення навіть у маленькому селі, Оксана Олійник не відступає ні на крок. До речі, формально вона залишається киянкою, бо її недуга потребує уваги столичних лікарів, а значить, і міської реєстрації…

Василь ГНАТЮК.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий