Серед лекторів, які взяли участь у цьогорічному культурно-просвітницькому проекті Полтавської єпархії УПЦ КП “Бесіди при свічках”, був гість водночас і з Волині, і з Донбасу – ієромонах Макарій (Дядюсь). Уже традиційно зустріч відбулася після вечірнього богослужіння у Свято-Успенському кафедральному соборі.
Як капелан отець Макарій перебував у 2-му батальйоні Національної гвардії України. В його фронтовій біографії – найзапекліші 2014 – 2015 роки й найгарячіші точки зони АТО: гора Карачун, Слов’янськ, Дебальцеве, Станиця Луганська… Утім зізнається, що ніде не було так тяжко, як на порозі в тих людей, яким мусив доправляти додому їхніх загиблих у боях синів, батьків, братів…
На фронт із капеланською місією ієромонах Макарій вирушав із Жидичинського чоловічого монастиря Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця, що на Волині. Тепер навідується в обитель час від часу, адже опікується будівництвом у Волновасі Донецької області храму. Так само на честь Миколи Чудотворця. У цьому Божому домі завжди підноситимуть молитви за вісімнадцятьох військовослужбовців 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, які загинули під Волновахою 22 травня 2014 року внаслідок нападу бойовиків “ДНР” на блокпост наших бійців.
Спілкуючись із полтавцями у Свято-Успенському соборі, ієромонах Макарій поділився спогадами про військових, які ставали віруючими людьми саме на фронті. Це багато різних історій, які зазвичай починалися із не дуже приязного запитання: “Що ви, батюшко, тут робитимете, якщо зброю до рук вам брати не можна?” А увінчувалися щирим прагненням бійців отримати священицьке благословення перед виходом на чергове завдання.
Від першої події до другої у кожного був свій шлях. Декому виявилося достатньо наговоритися з батюшкою, почути відповіді, заради яких у мирному житті треба було б щонайменше прийти до храму. Але в більшості військових погляд на присутність священика змінювався з набуттям бойового досвіду. Під час активних воєнних дій, коли все довкола накривали пекельні російські “Гради” й кожної миті смерть могла влучити будь у кого, “Отче наш” пригадували й ті, хто раніше не знав. “Я і сам на війні так молився, як, мабуть, ніколи в монастирі”, – не приховує чернець.
Були також ситуації, після яких бійці підходили до капелана зі словами: “Отче, до цього дня я був атеїстом. А тепер увірував”. Такий випадок пов’язаний із Карачун-горою біля Слов’янська. Ієромонах Макарій переконаний, що в липні 2014 року лише завдяки Божій помочі ніхто з наших бійців не постраждав, коли понівечена обстрілами терористів телевежа на цій горі обрушилася.
Гігантська конструкція висотою понад 220 метрів, неподалік якої були й окопи, й бліндажі, впала близько опівночі. З жахаючим свистом і моторошним хрускотом, серед непроглядної темноти, яку ризиковано було порушити навіть найменшим ліхтариком – відразу ж накриє ворог. Пітьма унеможливила будь-яку паніку: попри страшний шум, ніхто не зрушив з місця, власне, було не видно, куди й бігти. Військові встигли лише попригинатися до землі. Відтак перекличка засвідчила, що всі цілі.
Вранці бійці побачили вражаючу картину й зрозуміли, що під час падіння велетенська вежа поступово складалася у повітрі за принципом розкладного метра, а на останніх митях – глибоко вгрузла в землю. Тобто гігантська небезпека акуратно приземлилася між позиціями наших бійців і втихомирилася. Відстань до однієї позиції – один метр, до іншої – п’ять метрів. І всі бійці цілі!
“Великі та дивні діла Твої, Господи!” – повторював ієромонах Макарій майже чотири роки тому поруч із неушкодженими бійцями на горі Карачун. “Великі та дивні діла Твої, Господи!” – промовляли за ним слухачі незвичайної лекції у Свято-Успенському соборі.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”