Веселіш, гармошко, грай, мою душу звеселяй!

Веселіш, гармошко, грай, мою душу звеселяй!

Гармошка – з раннього дитинства вона заполонила мою душу й квітне у сяйві вічної, незрадливої любові. У своєму житті я спілкувався з багатьма талановитими народними умільцями-гармоністами, дивувався і захоплювався їхньою грою… Це наснажувало, надихало на вдосконалення гри.
Із власного досвіду знаю, що вміння гармоніста залежить і від тих, кому він дарує свою майстерність. Ті, хто кружляє у запальному танці, наприклад, змушують музиканта в ході гри імпровізувати, видумувати щось незвичайне, до цього йому невідоме.
Ніхто з гармоністів, яких я знав, не здобував спеціальної музичної освіти, а вчилися самотужки, як у народі кажуть, «на слух». Їх називають самоучками. Кожен гармоніст має свій почерк. У залежності від здібностей і фантазії музиканта один і той самий твір виконується інакше.
Згодом я оволодів грою й на інших музичних інструментах, та все ж гармошку люблю найбільше. Вона перша привела мене у прекрасний музичний світ, збагатила життя музикою. Кажуть, щаслива та людина, у якої улюблене захоплення стало професією.
Раптом пригадалася призабута народна жартівлива пісенька:
Гармоніст, гармоніст,
Він цибулю добре їсть.
Він по вулиці іде
І кричить: «Цибуля де?»
Тож я хочу розповісти про моїх дорогих земляків-гармоністів, з якими спілкувався і багатьох із яких, на жаль, уже нема серед нас.

Не народні артисти, а артисти з народу

Іван Іванович Яременко (1931 – 2017). Ще малим його гру чув на весіллі у Афанасія Безхлібного. Із спогадів очевидців, він часто грав і в селі Мар’янівці. Я особисто знав Івана Івановича, ми бесідували з ним, звісно, про життя. А коли хвороба прикувала його до ліжка, то він інколи до мене телефонував…
***
Андрій Миколайович Юренко багато років керував Високовакулівським сільським Будинком культури. Ентузіазму йому було не позичати, всю свою повносилу енергію спрямовував на процвітання культосвітньої роботи на селі.
Грати на гармошці навчився в армії, а трохи пізніше – й на баяні. Любов до музики проніс до кінця свого нелегкого, але цікавого й змістовного життя.
У селі, напевно, не було жодної оселі, де б він не грав. Бо люди поважали його як добру людину, а особливо як яскравого й самобутнього музиканта.
Крім того, Андрій Миколайович мав великої сили й краси голос, що у поєднанні із грою справляло колосальне враження. У звіті Будинку культури на районній сцені він виконував пісню «Ой, Дніпро, Дніпро…», яка не кожному вокалісту під силу, без мікрофона, під супровід духового оркестру під гучні оплески глядачів. А скільки пісень він знав – не перерахувати.
Кожного літа я приїздив у відпустку до своїх рідних. Двічі на прохання Андрія Миколайовича я брав участь у районних обжинках у Лутовинівці. Грав разом із ним у троїстих музиках на сопілці, а другого разу – на скрипці й акомпанував чоловічому ансамблю. Андрій Миколайович дуже любив грати в шахи, то у шкільні роки я змагався з ним за шаховою дошкою, і на програш він реагував спокійно.
Вийшовши на пенсію, Андрій Миколайович разом із колегою, знаною культпрацівницею Надією Семенівною Марюхно, до речі, ученицею мого дядька Олеся Юренка (відомого українського письменника. – «ЗП»), який до війни у Приліпській школі читав українську мову й літературу. Вона, як і Андрій Миколайович, мала гарний голос, знала багато пісень, а ще й грала на бубні. Вони своїм співом і грою радували жителів не тільки у своїх селах, а й мешканців багатьох сусідніх сіл.
Одного разу в Чорнухах я зустрів директора місцевої школи М. О. Приймака, великого любителя й шанувальника співу, активного учасника хору Районного будинку культури і хору освітян. Він щойно повернувся із весілля свого сина Серьожі у Говтві, де звеселяли гостей Андрій Миколайович і Надія Семенівна. Їхня гра та спів уразили його до глибини душі: «Навіть естради не треба. Гармошка, бубон, захоплюючий вищого рівня спів – і більше нічого. Головне – всі задоволені».
Вічна пам’ять про вас, невтомні ветерани культури, не згасне у серцях тих, хто вас знав і мав щасливу нагоду чути ваш спів, вашу неперевершену мелодію життя.
***
Михайло Іванович Корячок (1934–1998) народився на хуторі Барабашівці поблизу Вакулівки. Свою професію поєднував зі столярством. Навчився грати досить рано. У чотири роки вже виконував досить складні мелодії. У нього гармошка не грала, а «виказувала». Його гра відзначалася винятковою чіткістю, виразністю і яскравістю. Популярну польку Захарова він виконував із виходом, як «Циганочку», а потім набирав обертів, нагнітав, «піддавав жару» так, що неможливо було встояти.
Під час окупації села гітлерівцями до обійстя Корячків завітали непрохані гості, дали Михайлові шоколадку й кивнули: «Грай!». Він схопився й миттєво, прожогом, зник, сховавшись у гарбузинні на городі. Цього не подарували прибульці, дісталося «на горіхи» його матері Вірі.
Був випадок, коли у когось на весіллі грав хтось із гармоністів, та гра чогось не ладилася. Присутні гості звернулися до Михайла Івановича, який теж там був, і попрохали, щоб він підмінив гармоніста. Той почухав потилицю, зважував, прикидав: «Незручно якось перед товаришем…» Все ж наважився, взяв гармошку. І від його гри весілля враз зашуміло, загуло, розвеселилося.
Мені довелося грати із Михайлом Івановичем і до армії, і після, у 1972 році, на весіллі однокласника Колі Комендатенка. Поїхали ми по його наречену в село Хорольського району. На весіллі там грали місцеві музиканти. Коли ми заграли, то люди своїм музикантам сказали: «Ви, хлопці, відпочиньте, хай грають гості!»
Грайте «Гопачок»,
Відчебучи, Корячок!
А Ковакін – в барабан,
Бух та бух, він – не профан!
***
Іван Йосипович Стеценко – сусід. Він не тільки добре грав на гармошці, а й гарно співав. У репертуарі – народні пісні та танці. Не цурався він і авторських пісень, які не кожен міг зіграти чи заспівати.
На Білицькій вулиці, це недалеко від нас, влаштовували так звані «фестивалі». Під вечір сходилися гармоністи: я – з баяном, хтось – із барабаном, бубном, гітарою і т. д. Так молодь відпочивала, що й про клуб забували. Танці, пісні – а що ще треба? Іван Йосипович теж, як і я, був постійним гармоністом на цих справді мистецьких зустрічах. Приходила молодь і з сусідніх сіл. Усе відбувалося спокійно, у піднесеному настрої, без бійок чи якихось інших негараздів.
…Іван Йосипович ішов увечері вулицею, грав і співав пісню Олександра Білаша «Прилетіла ластівка». І на цій ноті завершився його життєвий шлях…
***
Борис Іванович Стеценко – мій сусід і двоюрідний брат. У селі відіграв на святах у багатьох людей. У його дворі завжди лунала музика. Створив красиву, запальну «Польку». Мав дві гармошки: «Тульську трьохрядку» і «Марічку». Він був прекрасним столяром і винахідником. Сам зробив аеросани. На жаль, рано пішов за вічну межу.
***
Андрій Петрович Василенко музикував не тільки у своєму, а й в інших селах на весіллях, проводах у армію тощо. Разом із М.І. Корячком грали у Будинку культури. Мій брат Толя з вдячністю і добротою згадував Андрія Петровича, який давав йому поради у використанні акордової техніки під час гри на гармошці.
***
Володимир Кирилович Юренко брав у руки гармошку переважно в родинному колі, інколи – на запрошення родичів чи друзів. Був випадок, коли разом із М.Чепаком грали на весіллі у Безуглівці Ніжинського району Чернігівської області. Загинув у аварії.
***
Гру Толі Тараненка я пам’ятаю. Він жив на Таранах, і вечорами завжди можна було почути його гармошку. Як і в інших музикантів, вона йому була завжди вірною супутницею у житті.
***
Ольга Михайлівна Прокопенко – активна учасниця художньої самодіяльності, брала участь в усіх заходах, які проводилися. Мені довелося грати з нею у троїстих музиках на скрипці. Грали на Шар-горі, на День працівника сільського господарства у РБК та в інших концертах. Ольга Михайлівна знає багато пісень і, маючи чудовий голос, під власний супровід на гармошці успішно їх виконує.
***
Микола Васильович Чепак навчився грати на гармошці у 6 років. Уміння гри йому передав його дядько Б.І.Стеценко. До служби в армії Микола працював у СБК художнім керівником і керував вокально-інструментальним ансамблем. Навчався у Полтаві на курсах сценаристів. Від РБК у троїстих музиках чотири рази побував із виступами на Великосорочинському ярмарку і один раз – від Високовакулівського СБК. Перше весілля відіграв у селі Костівці у своєї однокласниці, а пізніше – у Власівці Кременчуцького району та в інших місцях. Створює інструментальну музику та пісні-присвяти «Настя», «Тетяна» тощо.
***
Віталій Анатолійович Капустян навчився грати у шостому класі. Володіє інструментом на професійному рівні. Має талант до написання пародій на пісні жартівливого характеру. Користується великим успіхом у слухачів як музикант, імпровізатор і вокаліст. Навперебій його кличуть пограти в села, навіть інших районів.
***
Олексій Володимирович Бажан – учасник бойових дій в Афганістані. Навчився грати ще у шкільні роки. Також добре грає на гітарі. Брав участь у заходах, які проводив СБК, учасник вокально-інструментального ансамблю. Його гра на гармошці, особливий темперамент зачаровують.

«Взяв у руки я гармонь,Золотії планки. Хто сказав, що не піду Завтра на гулянку?»

Музика у нашу родину ввійшла завдяки батькові Дмитрові Кузьмовичу й мамі Ніні Степанівні, яка гарно співала. Ще у юні роки батько освоїв гру на скрипці, мандоліні, гармошці та балалайці. Усім серцем прагнув прищепити нам, чотирьом синам, любов до музичного мистецтва. Діапазон його репертуару був широкий. Ніколи не забуду нашу з ним гру, більш відому перед родичами, на ювілеї мами чи просто так, при зустрічі або перед людьми у сусідів на іменинах… У будь-якому випадку для мене це була надзвичайна втіха. Коли не стало тата, в мені все обірвалося…
Я з його гри записав «Пригарівську польку», трьохколінний «Козачок» та інші твори, яких, наскільки мені відомо, ніде немає у нотах. Ці народні шедеври я переклав для баяна й опублікував у збірці «Спогад», яка вийшла у світ в 1997 році. Їх із задоволенням виконують як діти, так і дорослі, ансамблі народних інструментів…
А ще розповім про нашу родинну гармошку, яка має цікаву й довготривалу історію. Вона кустарного виробництва на скрипічний стрій унікального майстра з Харченок Герасима Сьомина, який між іншими майстрами помітно виділявся.
Купив тато цю гармошку в середині 1950-х років найстаршому сину Толі в односельчанина дяді Гриші Лавренка за 1200 тодішніх рублів і 2 центнери пшениці. Ця гармошка пройшла, як то кажуть, і Крим, і Рим, і мідні труби.
У 1991 році вийшло розпорядження обласного управління культури про створення у дитячих музичних школах фольклорних колективів. Мій колега очолив вокальну групу, а я – інструментальну (сопілки, скрипки, бандури, гармошки, бубон і рубель).
У травні того ж року наш фольклорний колектив посів в області перше місце. Крім нього, я створив ансамбль троїстих музик (сопілка, скрипка, гармошка, рубель і бубон). Незабаром нас направили на перший міжнародний фестиваль фольклору в Хмельницькому, де було до 1000 учасників.
І ось наші троїсті музики стають переможцями і разом з-поміж 25 переможців беруть участь у заключному концерті. Звичайно, хвилювалися, але зал сприйняв наш виступ бурхливими оплесками й вигуками «Браво!». Коли ми після цього вийшли у фойє, щоб їхати додому, до нас підбігає незнайома жіночка й запитує: «Де ви взяли таку гармошку?» Я у відповідь: «Це братова». «Де ви були раніше? Нам би підіграли!» Як виявилося, ця жіночка – викладач Київської консерваторії – привезла дитячий фольклорний колектив. Вона запрошує мене у Київ…
Троїсті музики стали дипломантами. Українське радіо тричі передавало виступ переможців, у тому числі й троїстих музик. Ведучі у захваті: «Ну й вже ця полька «Ковалівська»! Ну, й тьохколінний «Козачок»! Хіба встоїш на місці!»

Мої музичні університети

Грати на гармошці я навчився сам, коли нікого не було вдома, бо гармошку мені не давали, боялися, щоб не впустив. А коли почули, що граю (мені було 4 роки), то дозволили грати.
На святки у нас збиралися батькові брати з родинами. Після вечері чую голос дядька Івана: «А де той, наш найменший? Хай він нам заграє!» А мені того й треба. Схвачуюсь із печі, за гармошку й з розвороту врізаю «Гопака», й до того мені смішно – танцюють з вихилясами, притупуючи, «закаблукам лиха дам». Після цього ще більше хотілося грати, бо відчув по-справжньому музику в житті.
Коли я навчався у першому класі, моєю грою зацікавився директор школи Юрій Пилипович Куць. Попросив щось виконати, потім поцікавився, чи володію й баяном. Я відповів, що так, прибрехавши, бо перламутрові кнопочки баяна манили мене настільки, аби хоч одним пальцем до них доторкнутися. Із клубу принесли баян. Правою рукою я хоч що-небудь підібрав, а лівою – аж ніяк. Вирішили: поки що гратиму на гармошці.
Вчителька музики й співів Надія Олександрівна Корячок сама не вміла грати, то наспівувала мені пісні, а я їх підбирав на слух. Потім із нею заходили в один із класів і я акомпанував пісні виконавцям. Це пригодилося мені у подальшому – коли навчався та був позаштатним баяністом сільського клубу.
На великій перерві дівчата старших класів мені з учительської виносили гармошку і я їм «грав танці».
Нині гармошку витіснили комп’ютери, але що може замінити живу музику?!.

Володимир СТЕЦЕНКО.
смт Чорнухи – с. Висока
Вакулівка.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий