Весна 1918 року: початок нового етапу в Українській революції

Українська революція 1917–1921 років у своєму розвитку пройшла кілька головних етапів. І квітень 1918 року став знаковим у плані розвитку українського демократичного суспільства: крім багатьох важливих подій (приміром, ухвалення законопроекту про Вищу економічну Раду Української Народної Республіки (далі –УНР), скликання всеукраїнського з’їзду хліборобів-власників, проведення низки заходів з упорядкування могили Тараса Шевченка у Каневі), лише упродовж одного дня було ухвалено законопроект Конституції України та здійснений гетьманський переворот. Тоді Українська Центральна Рада (далі – УЦР) не без сторонньої допомоги була вимушена зійти з історичної арени, а з приходом до влади Гетьмана всієї України Павла Скоропадського розпочався новий, уже інший, державотворчий період, який отримав промовисту назву «Гетьманат». Тож про події 100-річної давнини, що відбувалися в українській столиці й на Полтавщині, розповімо у даній статті.

Гетьманський переворот

Здавалося, що після укладання Берестейського миру УНР з Центральними державами (27 січня / 9 лютого 1918 року) і німецької військової допомоги життя в Україні навесні 1918 року хоча б тимчасово стабілізується і УЦР повернеться до звичної державотворчої роботи. Проте взяти владу під свій контроль їй так і не вдалося: попри попередні домовленості, німецьке військове командування все частіше стало демонструвати свою силу, активніше втручатися у внутрішні справи України. Дійшло до того, що німецьке керівництво висловлювало свою надзвичайну стурбованість станом польових робіт (видало навіть спеціальний наказ 6 квітня 1918 року), оскільки від них залежав майбутній урожай України, а відтак – виконання економічних зобов’язань перед Німеччиною.
Спостерігаючи за безладдям і політичним хаосом, після кількох випадків убивств німецьких вояків командуючий німецьким військом в Україні, генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн 25 квітня 1918 року видав наказ про створення німецьких польових судів, які б мали тепер вирішувати усі головні та політичні справи на місцях. Зрозуміло, що цей наказ страшенно обурив усіх членів УЦР, і вони на своєму закритому засіданні постановили звернутися в Берлін з рішучим протестом проти втручання німецького командування в українські внутрішні питання. Конфлікт лише набирав обертів, як під час цього закритого засідання в залу увірвалися німці й вилучили усю документацію… Тож німецька влада у квітні 1918 року вже була готова задля задоволення своїх інтересів залюбки підтримати опозиційну політичну українську організацію «Українська Народна Громада» та Українську демократично-хліборобську партію, які вже мали свого претендента на булаву – нащадка давнього гетьманського роду, колишнього царського генерала Павла Скоропадського.
29 квітня 1918 року в українській столиці продовжувала працювати УЦР, одночасно відбувалися опозиційні заходи: з’їзд хліборобів-власників (серед головних організаторів – брати Шемети та інші представники з Полтавщини) і всеукраїнський хліборобський конгрес. У цьому середовищі переважали антиукраїнські настрої й було відверте намагання реставрувати російську монархію. Тож симпатики Павла Скоропадського робили все можливе, щоб цього дня до столиці з’їхалося якомога більше великоземельних власників – за підрахунками, їх зібралося у Києві до 8 тисяч чоловік.
Зі спогадів сучасників, напередодні проведення хліборобського з’їзду вулицями Києва постійно курсували німецькі військові застави. Населення столиці, передчуваючи можливість стрілянини і репресій з боку німців, поволі зникало з вулиць. Багато людей залишали Київ і тікали у провінцію. Періодично з’являлися групи російських старшин, які зголошувалися до гетьманської охорони. Ці старшини були щораз агресивнішими, вважаючи, що нарешті настала відповідна хвилина для того, щоб розправитися з «українськими сепаратистами» і «мазепинцями».
Головне ж дійство – всеукраїнський з’їзд хліборобів у складі 6 432 уповноважених депутатів від 8 губерній – відбулося 29 квітня 1918 року у величезному залі Київського цирку (згодом молебень – на Софійській площі), де Павла Скоропадського було урочисто проголошено Гетьманом всієї України. А в ніч на 30 квітня 1918 року гетьманські офіцери вже почали займати усі найважливіші установи Києва.

Конституція Української Народної Республіки

У таких політичних умовах 29 квітня 1918 року на засіданні Малої Ради було розглянуто та ухвалено законопроект Конституції України під назвою «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Документ готувався експертами УЦР на зразок демократичних конституцій Європи та США, і одним із головних його принципів був поділ влади. Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори, які обиралися шляхом всенародного голосування. Вони повинні були розглядати і затверджувати закони, міжнародні договори, оголошувати війну, контролювати Раду Міністрів. Рада Міністрів – найвищий орган виконавчої влади. Вищою інституцією суду ставав Генеральний Суд, обраний Всенародними Зборами. Він виконував касаційні функції для всіх судів, мав судити членів Всенародних Зборів і міністрів. Для остаточного розв’язання проблеми національно-державного будівництва готувався проект нового адміністративного поділу України. Михайло Грушевський, як автор даної концепції, запропонував поділ на 30 земель, з яких три міста – Київ, Харків та Одеса – вилучалися в окремі округи з приміськими територіями. Отже, Конституція УНР та проект нового поділу держави закладали основи майбутнього державного устрою УНР.
Але Основний закон УНР залишався чинним лише кілька годин, уже увечері 29 квітня 1918 року в зал засідань УЦР увірвалися німецькі вояки, які силою розігнали представників (декого заарештували) найвищого представницького органу в Україні. Про ті події відомий український політик Микола Ковалевський згадував так: «Німецькі солдати під командою якогось лейтенанта увійшли до зали засідань і, погрожуючи членам Центральної Ради зброєю, скомандували, щоб усі підняли руки догори. Коли німецький лейтенант звернувся з такою вимогою і до Президента Центральної Ради Михайла Грушевського, він категорично відмовився підняти руки догори. Німецький лейтенант казав солдатам провести особистий обшук у всіх присутніх і після цього вийняв лист, по якому вичитував прізвища тих міністрів, яких німці хотіли арештувати…» За деякими джерелами, вже уночі на 30 квітня у приватному помешканні відбулося нове засідання членів УЦР, яке терміново ухвалило резолюцію з приводу гетьманського перевороту.
Гетьманський переворот 29 квітня у колах української інтелігенції сприймався по-різному: «Перше почуття від частини інтелігенції – безмежна радість, що навіть не давала вірити в можливість такого великого щастя… Ми маємо Гетьмана!.. Стару традиційну українську владу… Гетьмана з усіма ознаками нашої національної української влади. З булавою, бунчуком, гетьманською корогвою, з усіма отими історичними аксесуарами…»

Перші кроки гетьмана

Натомість, як відзначали прихильники УЦР, перші кроки нового Гетьмана давали мало підстав для того, щоб вбачати у ньому оборонця старої української козацької традиції. Насамперед Гетьман до свого народу звернувся не Універсалом, за старим звичаєм, а «Грамотою». І це вже «пахло чимось московським». Офіціяльним титулом Гетьмана в урядових повідомленнях був не старий козацький: «Його Ясновельможність», а тільки «Його Світлість».
Гетьман Павло Скоропадський уже 29 квітня 1918 року оголосив «Грамоту до всього українського народу», в якій він відновлював, за деякими винятками, всі старі російські закони, анулюючи тим самим революційне законодавство УЦР. У першій гетьманській «Грамоті» хоч і згадувалося про українську державу, але якось мляво, без належного темпераменту, більше уваги зверталося на земельні та на господарські справи. Гетьманська «Грамота» не була, на думку українофілів, тим документом, який би зворушив українські серця.
Тож, коли стало відомо про гетьманську «Грамоту», «в селах закипіло, як у вуликах», бо вона дуже сильно зачепила селянські інтереси. Скрізь почали відбуватися селянські наради, на яких одноголосно ухвалювалися постанови про організацію боротьби із гетьманщиною. Після гетьманської «Грамоти» запалали панські садиби, і особливо тих, хто був у Києві на гетьманському з’їзді. Криваві сутички відбувалися у різних частинах України, у тому числі й на Полтавщині.

Спогад Віктора Андрієвського

Цікавий спогад про сприйняття у Полтаві гетьманського перевороту 29 квітня і самої постаті Скоропадського опублікував на еміграції відомий краянин, гетьманець за переконанням Віктор Андрієвський, який 1 травня 1918 року уперше почув про важливу звістку: «На Олександрівську вулицю [у Полтаві] я поспів саме тоді, як від собору безпереривним рядом ішли товпи народу: сьогодня ми святкуємо робітниче свято. Маса червоних прапорів, чимало і жовто-блакитних, що ніжними кольорами скрашують оту настирливу і кричачу червону фарбу. Процесії йдуть в повнім порядку; не чути зухвалих вигуків і не видно тої свідомости своєї влади і непереможности, самопевности і самозакоханости на обличах маніфестантів, як в сей день торік. Поліції, ні війська ніде не видно, але порядок зразковий.
Зустрічаю декого із знайомих і розпитую, що чувати нового. Дехто ще нічого не чув, а дехто переказує якісь непевні чутки.
– Говорять, що в Київі стався переворот. Німці розігнали Центральну Раду і настановили Гетьмана. Про подробиці трудно довідатися, бо на телєґрафі німці два дні вже не дають сполучення з Київом.
– А кого ж настановлено за Гетьмана?
– Та ще не знати точно. Приїхав хтось із Київа і розказує, що ніби якийсь Генерал.
– Генерал Скоропадський.
– А то що за один?
– Бог його знає, кажуть, свідомий Українець, організатор вільного козацтва… Його Петлюра і Центральна Рада прибрали з політичної сцени, щоб він їм не був конкурентом, бо українське військо дуже його любить і все за ним…
– Значить, слава Богу?..
– Та щось не дуже добре, бо Центральна Рада його й тепер не хотіла, а німці тоді її розігнали…
– Розказував той, котрий приїхав з Київа, що ніби бачив Гетьмана зараз по виборах у Софійському Соборі на молебствії. Стояв такий сумний, сумний… В руках держить білу генеральську шапку, а голову схилив додолу… Видно, щось не міцно себе почував…
– Та де ж там міцно, коли проти волі народу… Німці вічно на Україні не будуть, вони колись і підуть собі, а він з народом останеться…
– Та й призвище у нього щось на лихе ворожить: «Скоропадський» – скоро впаде!..
– А як же Центральна Рада, а що народ?
– Та що там Центральна Рада! Німці накажуть – буде Гетьман, накажуть – буде ґенерал-ґубернатор, а народові що до того, чи не все одно? Один чорт: чи Грушевський, чи Скоропадський – однаково. Німцям хліб давай!
– Ну діла, діла! Що було, те бачили, а що буде – побачимо…»
Згодом увага полтавців була прикута не так до постаті самого гетьмана Павла Скоропадського, як до земляків, яким було запропоновано міністерські портфелі: Ф. А. Лизогуба (міністр-президент Ради Міністрів Української Держави), М. М. Сахна-Устимовича (голова Ради Міністрів Української Держави, згодом працював у департаменті міністерства земельних справ) та Ю. Ю. Соколовського (міністр харчових справ, т. в. о. міністра хліборобства Української Держави). Зрозуміло, що найбільший авторитет серед полтавців мав Федір Андрійович Лизогуб, колишній багаторічний голова Полтавської губернської земської управи.
***
Наприкінці квітня 1918 року завершився перший великий період Української революції. І на цьому етапі, упродовж 1917– 1918 років, УЦР гідно виконала свою історичну місію, проте так і не змогла зреалізувати усі свої задуми щодо державного будівництва. Внаслідок цілої низки прорахунків (передовсім надмірної соціалізації ухвалених рішень та романтичних уявлень щодо своїх опонентів і відкритих ворогів) вона так і не змогла «достукатись» до сердець розбурханого українського населення, передовсім – селянства. Ніяка потужна сила 29 квітня 1918 року не стала на захист найвищого представницького органу в Україні. Тож дуже швидко слабкістю УЦР скористалися опозиційні українські політичні сили, які й почали писати тепер нову сторінку в літописі Української революції 1917–1921 років…

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву
Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий