Від Афганістану до Донбасу: військові конфлікти через призму часу

Юрист, медик, десантник, волонтер. Владислав Обідін має чималий мирний і військовий досвід. Не раз доводилося ризикувати життям. У складі 154-го окремого загону спецназу ГРУ у 1984–1986 роках пройшов пекельними дорогами Афганістану, в 2014–2016 роках був волонтером на Донбасі, допомагаючи українським бійцям не тільки матеріально, а й мудрими порадами досвідченого розвідника. Зараз теж опікується проблемами воїнів, очолюючи сектор у Полтавській області Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО .

“Якщо хлопець не побував в армії, його вважали дефективним”
– У цих двох війнах є багато спільного, – розмірковує мій співрозмовник. – Коли я був на Донбасі, інколи навіть виникало почуття подорожі у часі. Минуло тридцять років, а багато чого зовсім не змінилося. В армію мене призвали у 1984 році після закінчення Харківського медичного училища. “Закосити” навіть думки не виникало, хоча теоретично така можливість була. Батьки працювали лікарями, яких дуже поважали у місті, де ми жили, а тому легко могли допомогти “вирішити” це питання. Втім тато був дуже принциповим. “І палець об палець не вдарю, – сказав мені. – Служитимеш, як і всі”. Тоді у суспільстві існували певні норми: якщо хлопець не побував в армії, його в деякій мірі вважали дефективним. А тому цю школу життя намагалися пройти всі. Повістка, швидкі проводи, збірний пункт у Кіровограді, потім – Ташкент. Звідти вже віяло Сходом, і ми розуміли, яким буде кінцевий пункт. Там відчув відлуння війни. Центральний госпіталь, хірургічне відділення, укомплектоване новітніми апаратами. Коли я про них згодом розповідав батьку, то він довго дивувався, бо таких не бачив ніколи у своїй тривалій лікарській практиці. Деякі операції і протезування там проводили на дуже високому рівні. Взагалі медична допомога воїнам-інтернаціоналістам не тільки йшла у ногу з часом, а інколи й випереджала його. А от у перші роки АТО було навпаки. Якось беру в руки індивідуальний перев’язувальний пакет, а там – два бинти і стара шпилька, дивлюся: 1979 року випуску. Розумію, готували для Афгану, а знадобився вже на Донбасі, тоді як у сепарів навіть такі речі вже на початку конфлікту були сучасними.
– Владиславе Володимировичу, перший свій бій пригадуєте?
– Так, звичайно. А передував йому інший “легкий адреналін”: збиралися в Джелалабад. Та в останній момент нас – кількох бійців – залишили. Згодом прийшов офіцер. “З днем народження, хлопці, – каже. – Вертушку, якою ви мали летіти, збили над чорними горами”. Стосовно першого бою, то 2 серпня добряче відзначили день ПДВ, а вже 5-го – справжня війна. Нас було двоє медиків, отож кинули монетку, кому їхати на першу бойову операцію. Жереб вказав на мене. Пам’ятаю, цікаво було: тропіки, пальми, неймовірна спека – 45–50 градусів. Але вона менше відчувалася, коли їхати зверху на броні, наче під кондиціонером. Далі зупинка, хвилин двадцять ідемо пішки. Командир кричить: “Пригнися!” Відчув, наче бджоли пролетіли над головою. То були кулі. Тоді ми рятували дозорну групу, яку в горах затиснули душмани. Зустрічаємо хлопців, серед них – чимало поранених, садимо на броню. Шлях додому не простий, вмостилися на броні, тримаю крапельницю однією рукою, а іншою обіймаю пораненого, котрому надаю термінову допомогу. І так було постійно. У рік – до ста бойових виходів, кожен третій – середньої напруги, кожен п’ятий – жорстке зіткнення із чималими втратами. Саме через них згодом із посади зняли нашого комбата. А даремно, класний був командир, на своєму місці. І не його вина, що доводилося виконувати накази генералів, для яких бійці були людським “витратним матеріалом”.

Рятівні 15 секунд для подолання афганського синдрому
– Як готувалися до бойових операцій?
– Дуже ретельно вивчали карти місцевості, які надавали льотчики. Моделювали до дрібниць різні ситуації. Отож безпосередньо у бою можна було швидко зорієнтуватися, а не діяти, так би мовити, навмання. Вночі займали панівні позиції у горах, із першими промінцями сонця починали виконувати завдання. Серед нас були узбеки, таджики, часом вони перевдягалися в одяг душманів і зображали із себе маленьку банду. Інколи вдавалося зайти в кишлак, дізнатися пароль і з його допомогою рухатися далі. Ювелірною роботою було вирахувати ворожий караван, коли везли зброю через відкритий кордон із Пакистаном. Причому озброєння постачали навіть друзі по соцтабору – чехословаки. Були у душманів і наші радянські пістолети-кулемети Шпагіна. Коли із них стріляли по нас, то розумів, який панічний страх відчували німці під час Великої Вітчизняної. На психіку діє неймовірно. Взагалі армії усіх країн щось запозичують одна в одної. Приміром, ми до цього часу користуємося німецькими 20-літровою каністрою і зручним казанком, модернізували й фінський ніж, назвавши його ножем розвідника.
– До речі, як має діяти розвідник у критичних ситуаціях?
– Виважено, без паніки. І взагалі, у спецназу правило: у полон не здаватися. При собі завжди був останній патрон. Якщо ж не встигнеш використати його – граната. Знаю кілька випадків, коли саме так, не роздумуючи, і діяли. Одного разу дванадцятьох наших притисли душмани у горах. Хлопці молодих вмовили відійти, а самі втрьох лягли на одну гранату, прийнявши смерть.
– Згодом, уже в мирний час, певно, залишилася внутрішня напруга. Як справлялися з нею?
– Тоді, як правило, до психологів не зверталися. А оскільки в Афгані часто “працювали” вночі, то вдома з настанням темної пори доби у мене загострювалися нюх, зір, мозок був готовий щось вирішувати. Перед тим, як лягти у ліжко, йшов на вулицю, ходив пішки, намотував кола – кілометрів п’ять, не менше. І тільки тоді міг заснути. На війні ти постійно зі зброєю, готовий до будь-якого бою, у тому числі ближнього. Повернувшись до мирного життя, навіть у некритичних ситуаціях можеш вчинити так, що потім довго жалкуватимеш. Згадував одного офіцера, який перед строєм показував купу листів-звернень із “гражданки” з вимогою надати інформацію про колишніх бійців, котрі демобілізувалися, але так і не зуміли пристосуватися до мирного життя – скоїли злочин. Тоді він сказав фразу, якою я керуюся і понині: “Перш ніж щось зробити – витримай паузу п’ятнадцять секунд”. Ось ці 15 секунд досить часто рятували мене у подальшому житті. Такий синдром називали афганським – спалахи неконтрольованої ненависті. Зараз вже з’явився і донбаський.
– У тій, афганській, війні можна було перемогти?
– Ні. Хоча інколи здавалося, що ми дуже близькі до цього. Так, приміром, було у 1985 році, коли військові дії велися дуже активно і ми досягали певного успіху на усіх ділянках. Але і втрати були великі.
“У нинішній війні загрозливою є статика, коли ні наступати, ні відступати практично неможливо”
– На початку нашої розмови ви говорили, що у війнах в Афганістані й на Донбасі багато спільного. Але і відмінностей теж чимало?
– На нинішній війні десантники в окопах – це нонсенс, порушення усіх канонів. Коли був там, то хлопці часто питали мене, як облаштувати, укріпити пост? Відповіді на це запитання я не знаю. А от як захопити населений пункт, утримати його, входити у незнайомий дім і вийти, залишившись живим, тримати вдванадцятьох кругову оборону впродовж восьми годин чи як захищатися самому, не підпускаючи близько противника, всього з одним магазином патронів – це можу розповісти. У нинішній війні загрозливою є статика: ні наступати, ні відступати практично неможливо. Також серце кров’ю обливається, коли бачиш, як розбитими дорогами доставляють у медчастини поранених. В Афгані це робили швидко, вертольотами.
Чимало й, з одного боку, бюрократизму, а з іншого – нехлюйства. Пам’ятаю, на початку війни при в’їзді в зону АТО тебе зупиняли в Ізюмі й треба було пройти довгу і дещо принизливу процедуру, в тому числі й із зняттям відбитків пальців. Це ти мав доводити, що не є терористом. Наступного разу ми обрали інший шлях – другорядними дорогами. І як же я був здивований, коли там не побачив жодного натяку на щось подібне на якийсь пост. Так спокійно, без перепон, і доїхали до місця призначення.
Світ невпинно розвивається. І в цій війні вже чимало нових “технологій”…
– Нові технології у поєднанні з недисциплінованістю теж можуть давати плачевний результат. Наказали здати мобілки, а хтось хитрує, дзвонить уночі з окопу – це жива мішень для міни. Чи на марші сто включених мобілок – реальний орієнтир для ворога. Або ж іще не почали воювати, а вже вихваляються у “Фейсбуці”, “зливаючи” важливу інформацію. Взагалі у цій війні багато дивного. Найбільше обурюють черствість і байдужість вищого командного складу. Не можу забути спокій генерала, який послав на вірну смерть літак із десантниками у Луганськ. Літак, як відомо, збили, ніхто живим не залишився. Генерал же навіть оком не моргнув. “Не винен і все”, – вперто наполягав на своєму. Або коли колона Гіркіна рухалася зі Слов’янська на Донецьк, миргородські льотчики були в небі над нею, по рації просили дати згоду знищити ворога. “Ні, вогонь не відкривати”, – чули у відповідь. Один з льотчиків, приземлившись у Миргороді, з досади свій шлем розбив об бетонку аеродрому. Далі були Іловайськ, Дебальцеве. До всіх цих подій найліпше слово, яке підходить, – зрада.
Доки патріоти й “кулібіни” будуть у нас в Україні – держава існуватиме
– Владиславе Володимировичу, але ж і патріотизму в простих людей було і є чимало?
– Це справді так. Я інколи дивувався. В “Азові” познайомився із чоловіком, у нього до ліктя немає руки, а ходить на бойові завдання разом із усіма. Дивуюся, а він показує, як перезаряджає автомат лівою рукою, поклавши на протез. Взагалі “Азов” мене приємно вразив. Вперше потрапивши туди, ходжу і думаю: чогось не вистачає – нецензурщини, п’яних. Заходжу в ангар – там чисто, техніка стоїть рівненько і вартовий – тверезий. Це – добровольці. На плечах таких людей Україна витримала тягар перших місяців війни на Донбасі. Вони стали тими ліками, завдяки яким держава вижила. Уже потім влада стала побоюватися добробатів і нівелювала їхнє значення. Такі люди не піаряться. Їх я рідко бачу в своєму кабінеті. Не кожен витримує бюрократичні процедури. Солдати, які по-справжньому воювали, соромляться “випрошувати” пільги, хоча і заслужили їх. Так було після Афганістану, так залишається і зараз. А є й такі, хто пороху майже не нюхав, на лінію зіткнення не потрапляв, а вимагають все по повній. Що б вони не розповідали – ідентифікую людину впродовж 10–15 хвилин або з її розповіді, або зробивши телефонний дзвінок, адже військових знайомих різних чинів і звань та волонтерів маю чимало.
– Не раз доводилося чути про українських “кулібіних” на війні. Зустрічали таких?
– Наші співвітчизники у цьому плані перегравали росіян. Приміром, один знайомий офіцер зробив “зенітку” із оптичним прицілом. Ціль вражає на відстані двох кілометрів. Одним пострілом легко потрапляє у десятку потрібної мішені. Провели навчальне змагання із сучасним танком зі стрільби, й зенітка перемогла. На озброєнні в “Азова” було дві такі установки. Електронні “кулібіни” їх удосконалили, протягнувши восьмиметровий шнур, який приєднується до планшета. Можна сидіти у сусідньому окопі й удень вираховувати одночасно до п’яти цілей, а вночі вести прицільний вогонь. Одного разу сепари виявили місцезнаходження диво-зенітки і мінами знищили її. Тільки вони думали, що одночасно вбили і людей бойового розрахунку. Навіть, як потім ми дізналися, з цього приводу влаштували свято – хлопці ж залишилися цілими й здоровими. Ось тільки впроваджувати подібні речі у виробництво дуже складно. Бюрократичних перепон стільки, що голова йде обертом. Тому й залишаються такі винаходи кустарними. Хоча, з іншого боку, на війні без них було б важко. І, врешті, доки такі патріоти й “кулібіни” будуть у нас в Україні – держава існуватиме, і, сподіваюся, настане час, коли ми житимемо достойно, як на те заслуговуємо.

Анатолій ВАСЕВИЧ.

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.