Від Києва до Лубен… електричкою

Живу в тісному світі абсолютно адекватних друзів і не найгірших книжок, коли ж вириваюся в зовсім недалекі подорожі, ніби потрапляю в інші світи. Отаким «іншим світом» була нещодавня поїздка електричкою (ну прямо, як у тій пісні). Ні, конопель я не сіяла – просто вряди-годи поглядала довкруж широко відкритими очима і охоплювала безліч паралельних світоглядів. Звичайно, там були люди з моєї планети, та, мабуть, не варто категорично відмежовуватися й від химерного, бо всі ми не святі, але тим-таки – різні. Наша умовна безгрішність банальна, про неї можна щось писати, та чомусь хочеться промовчати.
* * *
– Дєвушка, а чого це ви нікому не розрішаєте сісти? Уже й Дарницю проїхали, люди стоять, а ви для кого зайняли місце?
Вона втупилася в сенсорне чудовисько, відмежувалася від галасу навушниками… Їй начхати… Ну стоїть якась божа бабця, ледве тримаючись на ногах, а вона до чого тут? Вона чекає свого бойфренда і місце – для нього, а не для якоїсь примари з минулого.
– Так, люди добрі, ану посуньте оцю дівулю і посадіть бабушку, а то я зараз сю дєвочку в тамбур посуну, – каже чоловік середнього віку.
Гуртом, а як відомо, саме так легше й батька бити, бабусю примостили на вільне місце.
Човгаємо усією великою купою до Борисполя. Саме тут до вагона заскакує високий, гарний, хоч воду з лиця пий, хлопчина. Він шукає «нашу дєвочку» очима… Вона махає йому рукою і здвигує плечима, ніби мовить, ну я тут ні до чого, це божа кульбабка зайняла твоє місце.
Хтось вийшов, хтось зайшов… Багатолюдно.
Раптом біля мене звільняється два місця – одне напроти іншого. Секунда – і парочка вже сидить. Вони торкаються одне одного колінами, і ця незручність їм за втіху – в кайф, якщо сленгом. Хоча мала уперто зависає в своєму сенсорному, хлопець намагається висмикнути подругу із віртуальної реальності в дійсну. «Дєвочка», схоже, колюча, хоча маленька на зріст, і якраз її коліна нікому б не заважали. Хлопець задерикувато й водночас ніжно штурляється, сипле жартами, які їй, схоже, до лампочки… А може, просто вдає? Спробуй тут утямити.
Я сиджу поруч неї і читаю книжку. Заглиблююся в текст і вже не звертаю уваги на штучну штовханину між молодятами. Периферійним зором, щоправда, помічаю, що хлопець хоче прочитати назву книги, і повертаю видання «Memento momentum свободи» обкладинкою до нього.
Гортаю сторінку за сторінкою… І раптом чую поруч себе доволі гучне:
– Ти чокнутий на всю голову!
Я навмисно замінила слово, бо те, що сказонула «дєвочка», м’яко кажучи, довбонуло поза правилами. Ні, ну можна ж було сказати: схиблений, пришелепуватий, роз’ятрений, поведений, врешті-решт оте «чокнутий» і купу інших слів, а вона мужикуватим матюком стьобнула по вухах усіх присутніх.
Особисто мені здалося, що ні за що, ні про що прилюдно отримала ляпас. Я відірвалася від книжки і озирнулася. Дивно, але найближчі сусіди по вагону чомусь дивилися не на «дєвочку», а на мене. Може, тому, що я уособлювала тут вимираючий вид – читача? Мені не залишалося нічого іншого, як подивитися поверх окулярів на малу бестію отим поглядом баби-яги чи зануди-училки, якою зроду себе на уявляла. А що робити, коли всі мовчать і в очікуванні дивляться на тебе?! Рота я не відкривала.
І тут реакція хлопця здивувала, маю гадку, не тільки мене.
– Ти думаєш, що кажеш? – звертається він до своєї подруги. – Невже не понімаєш, що тут, що тут… Тут взрослиє люді.
Якусь мить він нервово мотав головою, а тоді підвівся, узяв «дєвочку» за руку й непохитно сказав:
– Нам треба поговорити. Пішли зі мною!
І що дивно: вона мовчки посунула за ним поміж людей до тамбура. Про що вони говорили, можна тільки здогадуватися, але, повернувшись, вже до самісінького Яготина обоє – ні пари з вуст. Тільки їхні коліна, торкаючись ненароком, притискалися щільніше. І це мене справді радувало…
***
Електричка схожа на гібридний транспорт. Це наче залізяку схрестили із черепахою. Здається, що є люди, які прижилися в затертих вагонах, знайшли тут собі роботу, свою половину, одружилися, тепер сваряться, миряться, ну і все таке… А ще електричка схожа на повзучий універмаг, хоча заробітчанство тут вже давно вийшло за межі торгівлі.
У цьому епізоді мова вже не про квіточки і ягідки, навіть не про колючки, а про щось викривлене, наче те рахітичне деревце, яке вчепилося за скелю і стало покруччям. Та, як мовиться, сказала «а», то кажи вже… Ще зовсім не старий чоловік, з трохи розкошлаченою русявою чуприною без ниток сивини, силувався потрапити в двері вагона із тамбура: допоки попхне одну половину, інша наїде… І чому він торгає ті двері, ну ішов би вже туди, де відкрито, подумала я, мовчки відвівши очі вбік. Та коли сердешний нарешті опинився у вагоні, мені аж щелепу повело. У нього нога-правиця – наче макет отого спотвореного деревця, яке чомусь спало на думку. Чоловік спирається на химерну споруду, яку не назвеш ні костуром, ні протезом, він несе свою ногу, мовби щось чужорідне.
– Люді добриє, я інвалід второй групи. На лєкарства трачу всю свою інвалідскую пєнсію. Помогіте – на хлєб…
І посунув поміж натовпу, переставляючи попереду себе ногу…
Поодинокі пасажири, переважно жіночки, кинули якусь копійчину до пакета. І сходу, ніби соромлячись, повідводили очі. На коротку мить люди навіть притихли. Може, хтось приміряв до себе оте каліцтво чи замислився на хвилину, як і де той чоловік надбав собі біди? Бозна…
Він уже майже підібрався до протилежних дверей вагона, як вони широко розчинилися і гучна музика ознаменувала зачин відомої пісні: “Ой смереко, розкажи мені, смереко…”
Пісня хутко заповнила весь вагон. Дзвінкий, аж шпаркий, голос парубка, обвішаного гучномовцем, мікрофоном і ще чимось для відтворення музики, так званої «мінусовки», вмить сколошкав пасажирів. Люди ніби прокинулися після гіпнотичного сеансу, вони заворушилися, загомоніли, зашаруділи пакетами, їхні руки потяглися до гаманців і кишень… Молодий, міцний, акуратно підстрижений, пристойно вдягнутий… А чуб! Чуб аж сяяв рудою міддю, коли сонячний промінь щедрої на тепло цьогорічної осені сягав його голови.
– Оце співає! Оце по-нашому… – аж підскочив чоловік, який сидів третім на одній лаві поруч мене, і вивернув кишеню, дістаючи червонасту купюру… В роззявлену торбину співучого парубка полетіли грошики; тут уже й чоловіки, і жіночки, і дівчата постаралися на славу.
А за дзвінкоголосим уже йшли так звані коробейники… І що дивно: серед них було тільки кілька жіночок із якимись наїдками, а то чоловіки… Здорові, сильні, вигадливі, не дурні, бо так рекламували ліхтарики й всячину, яка працює на батарейках, що заслухаєшся…
У мене в горлі пересохло. А так хотілося загорлати на всю електричку:
– Та нічого тут не по-нашому! Навіть цей соліст у електричці, хоч і співає українською, а все тут не по-нашому! Чоловіка врятує справа. А товар для електрички не врятує чоловіка в людині. У вагоні не посіяти зерно, яке дасть паростки, і врожай тут мізерний… Так, обставини відіграють велику роль, але вони мають змінитися, коли чоловік зачне справу…
Стримала свої емоції. Що я знала про цих людей? Анічогісінько…

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий